— Уляно, твої светри були нерівно складені, а я не можу дивитися на цей безлад, — промовила пані Ольга, коли я помітила, що мої речі в шафі перекладені.
Я дивлюся на наш спільний диван, завалений дитячими іграшками та книгами, і згадую той день, коли мій тоді ще хлопець, Ігор, вперше запропонував мені з’їхатися.
Ми зустрічалися вже понад два роки, і я розуміла, що наші стосунки рухаються до чогось більшого. Але спільне життя в орендованій квартирі, про яке мріяли, раптом стало неможливим через моє неочікуване “цікаве положення”.
Фінансові реалії змусили нас прийняти єдине, на перший погляд, логічне рішення: переїзд до його батьків. Тепер я розумію, що не цікавий стан був причиною мого від’їзду, а життя втрьох на одній кухні.
Я погодилася. Погодилася, тому що “дві смужки”, і перспектива винаймати житло, платити за комуналку і одночасно готуватися до пояави дитини здавалася нам просто непідйомною. Ігор переконував мене: “У нас велика квартира, місця вистачить.
– Ми заощадимо гроші на дитину, а потім, коли ти вийдеш з декрету, одразу орендуємо своє житло.
Це звучало як тимчасовий, мудрий план. Його мама, пані Ольга, по телефону була втілена доброта, щиро раділа онукові чи онучці й запевняла, що все буде добре.
Я була так закохана в Ігоря і так схвильована очікуванням малюка, що майже не відчувала тривоги. Або просто ігнорувала її. Наївна…
Перший місяць був схожий на медовий. Я була в ейфорії від свого стану, Ігор постійно мене оберігав, а пані Ольга дійсно намагалася допомогти, готувала смачні обіди, розпитувала про моє самопочуття. Але, як це часто буває, зовнішній лиск швидко зник. Як тільки я перетнула поріг їхньої квартири, я перетворилася з майбутньої невістки на “гостю” з купою дивних звичок.
Пані Ольга, як виявилося, мала надзвичайно чіткий розпорядок життя, і мій спонтанний графік жінки при надії, яка хоче спати до обіду і їсти квашені огірки о третій ночі, в нього не вписувався.
Наприклад, сніданок у них був о 7:30 ранку. У будні — святе, навіть якщо ти не голодна, бо пані Ольга вважала, що “жінка при надї повинна їсти за розкладом”. Якщо я прокидалася пізніше, вона з помітною образою перепитувала:
– Уляно, а ти впевнена, що дитині вистачає поживних речовин, якщо ти так довго спиш?
Спочатку я це списувала на турботу, але згодом зрозуміла, що це був її спосіб контролювати простір і час. Кухня була її королівством, і будь-яка моя спроба приготувати щось “своє” чи просто випити чаю поза її графіком сприймалася в штики.
– Уляно, ти б краще відпочила. Я сама все приготую, не хвилюйся, – говорила вона, коли я бралася до плити.
Навіть коли я готувала її улюблені сирники, вона стояла поруч і “контролювала” кожен мій рух, додаючи свої коментарі:
– А цукру менше треба, бо ти ж не солодка. А борошно краще брати вищого ґатунку, а не те, що ти купила.
Через два місяці я майже перестала заходити на кухню.
Проблеми з кухнею були лише початком. З часом пані Ольга почала контролювати все. Від того, що я ношу (за її словами, “непристойно” яскраве), до моїх телефонних розмов. Вона могла раптово зайти в кімнату, коли я говорила з подругою, і голосно сказати, що мені вже час відпочивати.
Найбільше мене пригнічували поради щодо цікавого стану, які суперечили рекомендаціям мого лікаря.
– Навіщо тобі ці дорогі вітаміни? Я Ігоря привела на світ без жодних вітамінів, і він виріс он який! – казала вона, дивлячись на упаковку, яку я купила за 500 гривень.
Коли я спробувала пояснити, що медицина змінилася, вона лише відмахувалася:
– Ох, сучасні лікарі. Тільки гроші викачують. Я ж знаю, як краще.
Якось вона навіть переклала мої речі в шафі. Коли я запитала, навіщо, вона відповіла:
– Твої светри були нерівно складені, а я не можу дивитися на цей “безлад”.
Я відчувала себе не дорослою жінкою, яка ось-ось стане мамою, а дитиною, яка живе під невсипущим оком опікуна. Мій особистий простір зникав, як ранковий туман.
Я чекала підтримки від Ігоря, але він, як єдиний син, був у дуже скрутному становищі. Коли я намагалася поговорити з ним про поведінку його матері, він завжди знаходив виправдання.
– Ну, мама просто хвилюється. Вона не хоче тобі зла, Уляно, ти ж знаєш.
– Ігорю, вона влізла в мій телефон, коли я спала, і видалила повідомлення від твого друга, бо він “зайвий раз” тебе відволікає!
– Вона ж просто дбає про наш спокій. Вона така, але вона любить нас. Просто потерпи, це ж тимчасово.
Його “тимчасово” і “просто потерпи” кололи мене більше, ніж сама поведінка пані Ольги. Я відчувала, що моя думка, мої кордони, моє самопочуття – усе це менш важливе, ніж спокій його мами.
Коли одного вечора Ігор прийшов з роботи, я була засмучена до сліз. Пані Ольга знову втрутилася в наш вибір імені для дитини, сказавши, що моє ім’я “Настя” для дівчинки “занадто поширене” і “нудне”, і що його двоюрідна тітка була “Настею”, і вона мала погану долю.
Я чекала, що Ігор заступиться, скаже:
– Мамо, це наше рішення.
Натомість він просто посміхнувся і промовив:
– Уляно, ну що ти так реагуєш? Мама ж просто висловила свою думку. Давай вже краще вирішимо, що ми будемо їсти на вечерю.
Цей момент став переломним. Я зрозуміла: він не захистить мене, бо для нього це “нормально”.
На п’ятому місяці, після чергової “поради” про те, як мені дихати, я ухвалила рішення. Я сиділа в нашій, вірніше, його дитячій кімнаті, яка мала стати дитячою, і складала список речей, які мені потрібні для пологового будинку. Раптом відчула таку силу, якої не відчувала ніколи. Моя дитина заслуговує на маму, яка буде спокійною і щасливою, а не пригніченою і постійно напруженою.
Я тихенько почала збирати свої речі. Протягом тижня, поки Ігор був на роботі, я поступово пакувала валізи. Я знайшла невелику, але затишну кімнату в старої знайомої, пані Світлани, яка здавала житло недалеко. Це було дорого, за нинішніми цінами близько 4500 гривень на місяць за кімнату з комунальними послугами, але я знала, що впораюся. У мене були невеликі заощадження, і я планувала знайти віддалену роботу.
Коли Ігор повернувся додому того вечора, на ліжку стояли дві мої валізи. Він подивився на них, потім на мене, здивовано:
– Що це? Ти кудись їдеш?
Я відповіла спокійно, але твердо:
– Я їду до себе, Ігорю. Нам так буде краще.
– Але чому? Мама ж…
– Мама “турбується”, а я втомлена від цього. Я люблю тебе, і я хочу, щоб наша дитина росла в любові, а не в постійному тиску. Я не можу тут залишатися.
Він намагався сперечатися, казав, що я руйную наш план, що це “емоційно”. Але я вже прийняла рішення. Його мама, пані Ольга, почувши шум, вийшла з кухні і, побачивши валізи, промовила лише:
– Ну, якщо так, то “щасливої” дороги.
Її холодний тон підтвердив, що я вчинила правильно.
Я вийшла з тієї квартири, вдихнула повітря і відчула величезне полегшення. Цікавий стан – це час очікування дива. Я знала, що буде важко, але я була готова. Я відчула, що вперше за ці місяці знову стала собою – сильною і незалежною Уляною, яка з нетерпінням чекає свого малюка.
Минуло кілька років. Ми з Ігорем, на жаль, так і не зійшлися. Він не зміг покинути маму, а я – змиритися з її постійним контролем. Але в мене є моя донька, моє найбільше щастя, і з нею я створила свій власний, щасливий простір.
А як ви вважаєте, чи правильно я зробила, що поїхала від коханого та його матері, попри те, що була при надії? Чи є спільне життя з батьками “порятунком” для молодих сімей, чи це просто відстрочка неминучих проблем?
