— Уляно, бійся Бога! Поки ти там в тій Португалії гаруєш, твій син з невісткою грошима, які ти висилаєш, наліво і направо фітькають. Я в батьківську хату ледь зайшла. Дах протікає, шпалери висять, як гірлянди, а твої в телефоні клацають, а на ногах фірмові кросівки. Тьху-ти! Публика. Мені вже й сусідам в очі дивитися соромно, – сказала я сестрі.
За п’ятнадцять років заробітків у Португалії Уляна, моя рідна сестричка, ні до чого путнього не доробилася. Єдине, що її син Тарас зробив у нашій старій батьківській хаті, так це двері на вході поміняв. Але гадаю, якби взимку не задувало прямо в обличчя, то й того б не спромоглися.
Племінник ходить у фірмових кросівках, як якийсь бізнесмен, а в хаті тим часом шпалери відвалюються шматками. Я кілька років не навідувалася в наше село, а цього літа їхала до могил батьків перед Трійцею, щоб траву покосити й хрестики пофарбувати, і на власні очі переконалася, що за всі ті роки туди ні гривні не вкладено.
Моя сестра Уляна вже майже п’ятнадцять років гне спину в Португалії, але найгірше, що в батьківському домі, який вона в мене відсудила, її син нічого не робить, а всі мамині перекази просто профукує на вітер. Я давно не буваю в селі, де ми з Уляною народилися й виросли. Після свого весілля я перебралася до чоловіка в Хмельницький. Там у нас народилося двоє синів і донька. Спочатку тулилися з його ріднею в старій квартирі, але потім взяли кредит і купили свою двокімнатну. Діти повиростали, повиходили заміж і одружилися, тепер мають свої сім’ї.
А Уляна залишилася в селі з батьками. Заміж вийшла невдало, за такого, що тільки й умів, що по сусідах вештатися й карти розкладати. Прожили вони десь п’ять років, поки сестра його не виставила за двері. Виховувала сина одна, але роботи в селі катма, зарплати мізерні, ось і вирішила залишити Тараса на бабусю з дідусем, які вже на пенсії сиділи, а сама подалася на заробітки до Португалії.
Розкажу все по порядку. Трохи ми з Уляною посперечалися через батьківську хату. Ще коли батьки були живі, вона вмовила їх переписати мою частку на неї, бо я, мовляв, маю де жити в місті, а вона одна з дитиною на руках. Я не хотіла цього, але врешті прописалася в квартирі свекрів. Добрі вони люди, допомагали мені з малими, водили в садок, поки я на двох роботах крутилася.
І якось так сталося, що ця хата нас з сестрою роз’єднала. Я все одно тримала образу, бо думала, що матиму куди приїхати в скруті. Батьки пішли один за одним, Уляна в хату нічого не вкладала, я сподівалася, що з тих заробітків вона її підлатать, але де там.
Племінник мій виріс ледарем. Школу ледве закінчив, бо вже дівчину заледенив, а після весілля привів дружину в хату й оселився там назавжди. Роботи ніякої не шукають, бо навіщо, якщо мама з Португалії все надсилає. Тарас, наскільки я чула, тільки на ринку ящиками ворушить, а то й того не робить. Дружина його, Оксана, сидить удома з малою, але й по господарству нічого не робить.
Уляна тільки й знає, що пакунки слати й гроші переказувати. У мене в селі залишилася сусідка тітка Марія, то вона мені все й викладає, що в тій хаті діється. Минулого року розповідала:
— Слухай, Олено, вчора бачила, як Тарас з Оксаною на новому велосипеді каталися, а в хаті дах над літньою кухнею провалився. Вони й не думають лагодити, кажуть, мама пришле.
Я тоді тільки головою похитала. А цього літа сама поїхала й усе побачила. Приїжджаю, а хата стоїть, як після розрухи. Вікна старі, рами погнили, двері на одному гаку тримаються. У дворі бур’яни по пояс, курник розвалився. Зайшла всередину – піч тріснута, підлога скрипить, на стінах павутиння. Тарас з Оксаною сидять на лаві, по телефонах гортають.
— Добрий день, – кажу. – Як справи?
Тарас підвів очі:
— Та нормально, тітко. Мама гроші прислала, купили телевізор новий.
— А хата? – питаю. – Дах тече, стіни сирі.
Оксана всміхнулася:
— Та нічого, переживемо. Пані Уляна обіцяла на осінь більше надіслати, то наймемо когось.
Я мало язика не прикусила. Наймуть, кажеш. А самі чому не візьметеся? Але промовчала, бо що я їм скажу.
Пішла на город, а там усе заросло кропивою. Колись батько картоплю садив, помідори, огірки – повен стіл. А тепер тільки кілька кущів смородини ледве дихають. Сусіди вже й не вітаються, бо соромно за такий безлад.
Колись, років десять тому, Уляна приїжджала на місяць додому. Тоді ще Тарас у школі вчився. Пам’ятаю, сиділи ми на призьбі, вона розповідала:
— Олено, важко там. Цілий день на плантаціях, полуницю збираю, спина не розгинається. Але заради сина терплю. Хочу, щоб у нього все було.
— А хата? – питала я. – Треба ж ремонтувати.
— Та знаю, – зітхала вона. – Наступного року точно почну. Спочатку Тарасу на навчання, потім на хату.
Але наступного року не почала. І наступного теж. Бо Тарас то на весілля просив, то на машину стару, то на телефон. А хата стояла й руйнувалася.
Минулого року тітка Марія телефонувала:
— Олено, біда. Хату вода залила, дощ пройшов, а дах дірявий. Тарас з Оксаною в мене ночували, бо в них у хаті калюжі.
— І що вони? – питаю.
— Та нічого. Сказали, мама пришле на шифер.
Прийшла, значить. Але шиферу я не бачила. Зате бачила, як Оксана в нових чоботях по селу ходить, а Тарас пінне з хлопцями п’є на лавці біля магазину.
Цього літа, коли я приїхала, вирішила поговорити з Тарасом серйозно. Сіла на лаву, кажу:
— Слухай, племіннику. Ти ж чоловік у хаті. Треба братися за роботу. Дах полагодити, стіни підштукатурити. Я можу позичити, розберемось потім.
Він тільки плечима знизав:
— Та навіщо, тітко? Мама сказала, що сама приїде й усе зробить. Вона вже й майстра знайшла, каже, все буде добре.
— Дивуюся. – А ти сам не можеш?
— Чому не можу? Можу. Але роботи немає, інструменту немає. Краще почекати.
Оксана з хати кричить:
— Тарасе, йди вечерю гріти! Тітка, може, залишитеся? У нас борщ свіжий.
Я подякувала й пішла. Бо що там їсти, коли в хаті пахне сирістю й занедбаністю.
Додому їхала й думала: невже Уляна не бачить, що робиться? Вона ж по відео дзвонить, Тарас показує тільки нову мікрохвильовку чи плазму. А хату ховає. Чи, може, вірить, що все гаразд.
Телефонувала я їй увечері. Дзвоню, а вона на роботі, голос втомлений:
— Олено, що сталося? Тарас скаржився, що ти приїжджала й лаялася.
— Не лаялася, Уляно. Правду сказала. Хата розвалюється, а твої гроші на вітер ідуть.
— Та знаю я, – зітхає. – Але що поробиш? Син просить, я не можу відмовити. Хочу, щоб у нього було краще, ніж у нас.
— А хата? Куди ти повернешся? На руїни?
— Повернуся, полагоджу. Ще п’ять років попрацюю, назбираю.
П’ять років. Вона вже п’ятнадцять говорить про п’ять років.
Тітка Марія розповідала, що минулої зими в хаті так холодно було, що Тарас з Оксаною до неї переселилися на місяць. Піч не топили, бо дров немає, газу немає. Уляна прислала на обігрівач, але проводка стара, мало не згоріли.
А цього літа я бачила, як сусіди вже землю біля хати обробляють, бо Тарас дозволив. Каже, нам не треба, мама пришле продукти.
Приїжджаю до могил батьків, а там тоже занедбано. Хрестики похилилися, трава по коліна. Я косою помахала, пофарбувала, квіти посадила. Сусід дід Петро підійшов:
— Олено, добре, що ти приїхала. А то твоя сестра тільки гроші шле, а порядку немає. Хата скоро впаде.
— Знаю, діду. Але що я зроблю?
— Поговори з Уляною. Нехай приїжджає, поки не пізно.
Може, й поговорю. Але чи послухає?
За п’ятнадцять років заробітків у Португалії Уляна ні до чого путнього не доробилася. Єдине, що Тарас зробив у хаті, так це двері поміняв. Але гадаю, якби взимку не задувало, то й того б не було. Племінник ходить у модних речах, а хата тим часом розвалюється. Я цього літа сама все побачила й мало не розплакалася. Щоб у селі жити, треба в хату вкладати, інакше нічого не вийде.
Ось так і сталося, що батьки, залишивши хату Уляні, тільки нашкодили. Невже сестра не розуміє? Куди вона планує повернутися? У хату, яка скоро на голову впаде?
Шкода мені Уляну, все життя на чужині гне спину, а син тільки на неї сподівається. Чи зміниться щось? Чи так і далі гроші на вітер підуть? А ви як думаєте, люди добрі, що б ви зробили на моєму місці?
