Уляна, моя вишукана невістка, об’їздила пів світу, але, схоже, так і не навчилася піклуватися про власний дім. Я зустріла свого сина з високою температурою, а його холодильник був настільки порожній, що я мусила бігти до магазину за елементарними продуктами. Моя думка про ідеальну пару різко змінилася, і я зрозуміла, що має відбутися серйозна розмова зі сватами

Уляна, моя вишукана невістка, об’їздила пів світу, але, схоже, так і не навчилася піклуватися про власний дім. Я зустріла свого сина з високою температурою, а його холодильник був настільки порожній, що я мусила бігти до магазину за елементарними продуктами. Моя думка про ідеальну пару різко змінилася, і я зрозуміла, що має відбутися серйозна розмова зі сватами

Коли мій Микола одружився з Уляною, я не могла натішитися. Усім розповідала, як неймовірно пощастило моєму синові, а отже, і мені. Свати — справжні інтелігенти. Мають велику квартиру, затишний будиночок у передмісті, хороші автівки. У них було все, про що можна лише мріяти.

Але, виявляється, я дещо прогледіла. Напевно, я б і далі жила у блаженному невіданні про цей Улянин мінус, якби вона не поїхала у справах, залишивши мого сина самого, коли він захворів і потребував догляду. Усе стало зрозуміло, щойно я переступила поріг їхньої квартири.

Коли мій єдиний син, Микола, привів до нас на знайомство свою обраницю, Уляну, моє серце співало від радості. Вона була така чарівна, товариська, з таким блиском в очах. Саме таку дівчину я завжди бачила поруч зі своїм розумним і старанним Миколою. Мій син закінчив економічний факультет і тепер обіймав відповідальну посаду у великій фірмі, отримуючи гідну платню. Я вважала, що йому потрібна рівна пара, і Уляна ідеально відповідала цим вимогам.

Уляна керувала власною успішною дизайн-студією, і, судячи з її розповідей, вже встигла побувати у багатьох далеких країнах. Вона була такою вишуканою, завжди доглянутою, говорила правильною, гарною мовою.

Її батьки теж були зразком порядності та успіху. Сваха, Тетяна, була колишньою головною бухгалтеркою, а свекор, Петро, досі викладав філософію у престижному коледжі. Я дивилася на них і розуміла — це родина, яка вміє жити.

Я довгий час не могла намилуватися вибором Миколи. Розказувала всім своїм знайомим і подругам — буквально проїла їм усі вуха — про те, який скарб дістався моєму синові. Усі вони, звісно, мені щиро заздрили. Такою, знаєте, доброю, білою заздрістю.

Весілля було не просто пишне, а справжнє свято. Я досі переглядаю фотографії — їх у мене тепер повна шафа, якими вони гарні та щасливі.

У Миколи є своя однокімнатна квартира, яку ми йому купили після закінчення університету, але молодята вирішили жити у двокімнатній Уляниній квартирі, що розташована ближче до центру міста.

Я побувала у них у гостях одразу після весілля, коли приносила подарунок, що не встигла вручити на святі. О, це були справжні апартаменти. Просторе приміщення, усе обставлено зі смаком, видно, що над інтер’єром працював професіонал. Хоча Миколина квартира теж досить охайна, але, звичайно, жіноча рука — це зовсім інша річ. Жінки вміють створювати затишок.

Після весілля діти часто самі навідувалися до мене на обід чи вечерю. Ми також регулярно збиралися всією родиною на дачі у Тетяни і Петра. У них там двоповерховий будинок, великий сад, ставок поруч — ідеальне місце для відпочинку.

Сама я до їхньої квартири не приходила без особливої потреби. Я не люблю бути набридливою мамою чи свекрухою. Вважаю, що молоді мають жити своїм життям, без постійного контролю. Головне, щоб між ними панували мир та злагода.

Але це я так думала раніше. Моя думка різко змінилася десь місяць тому, коли Микола несподівано захворів. У нього піднялася висока температура, почався сильний кашель. А якраз тоді Уляна поїхала на кілька днів у відрядження до іншого міста, домовлятися про великий новий проєкт для своєї студії.

Микола подзвонив мені вранці. Його голос був слабкий.

— Мамо, мені так погано. Напевно, застудився, — прохрипів він. — Лежу, не можу встати.

— Ой, синку, що ж ти мені одразу не сказав! — занепокоїлася я. — А Уляна де?

— Вона в іншому місті, пам’ятаєш? Поїхала у справах. Я думав, що обійдеться. Але голова так болить, і температура, — поскаржився він.

— Ти міряв температуру?

— Так, майже тридцять дев’ять, — відповів він.

— Миколо, а ліки якісь є вдома? Ти випив щось?

— Тут є тільки якісь пігулки від алергії Улянині. Нічого від застуди немає. Я вже й не пам’ятаю, де вона аптечку тримає.

Мене це, чесно кажучи, обурило. Як це — у квартирі немає елементарних ліків? Особливо, коли знаєш, що залишаєш чоловіка одного. Що, не можна було купити хоча б жарознижуюче?

— Добре, синку, — сказала я, взявши себе в руки. — Не хвилюйся. Я зараз приїду. Куплю все потрібне і привезу.

— Мамо, не варто. Ти ж працюєш, — почав він відмовлятися.

— Я відпрошуся. Це важливіше. Лежи і ні про що не думай. Буду через годину, — рішуче відповіла я і поклала слухавку.

Я швидко одяглася, побігла в найближчу аптеку, купила цілий пакет ліків — і від температури, і від кашлю, і вітаміни. Потім зайшла до супермаркету, бо подумала: ну не може ж він лежати голодний.

Коли я під’їхала до їхнього будинку, серце моє чомусь стислося. Я набрала код на домофоні, піднялася ліфтом на їхній поверх і подзвонила у двері.

Микола відчинив, блідий, у піжамі. Видно було, що йому справді зле.

— Привіт, мамо. Дякую, що прийшла, — ледь чутно промовив він, пропускаючи мене.

— Привіт, рідненький. Ну що ж ти так. Ліг би в ліжко, — я обійняла його і поміряла лоб. Гарячий.

Я залишила пакети у коридорі й озирнулася. І тут мене неначе підмінили. Я була просто приголомшена тим, що побачила.

З порога мене зустрічав… безлад. Не такий, щоб усе лежало догори дриґом, але явний, занедбаний безлад. У коридорі на тумбочці стояв цілий виводок порожніх чашок, якихось папірців, рекламних буклетів. На вішалці висіло кілька пом’ятих речей, ніби скинутих поспіхом.

Я пройшла у вітальню, щоб провести Миколу до ліжка, і там було не краще. На дивані лежали якісь журнали, розкидані подушки. На журнальному столику — знову чашки, тарілка з недоїденою цукеркою. Ніби у квартирі тиждень ніхто не прибирав.

— Миколо, лягай негайно! Я тобі зараз ліки дам і чай зроблю, — сказала я, намагаючись не показувати свого здивування.

Я допомогла йому дійти до спальні, дала йому ліки, загорнула у ковдру.

— Я тобі зараз щось поїсти зроблю, — сказала я, збираючись на кухню.

І тут мене чекало наступне, ще більше потрясіння. Кухня була чиста на вигляд, але це була чистота не від того, що там прибирали, а від того, що там, схоже, взагалі нічого не робили.

Я відкрила холодильник. А там… порожньо.

Кілька пляшок води, пачка вершкового масла, якась стара банка консервованих огірків. І все. Жодного шматочка м’яса, сиру, жодного яйця, жодного овоча.

— Миколо, а що ти їв? — запитала я, повертаючись до сина.

— Ну, вчора Уляна замовила нам піцу перед тим, як поїхати. Я доїв шматочок зранку. А до цього я був у офісі, обідав там, — відповів він, прикриваючи очі.

— А що на вечерю? І що ти будеш їсти наступні два дні?

— Не знаю, мамо. Я думав, може, щось замовлю.

— Замовиш? У тебе ж температурища! І чому Уляна, знаючи, що ти трохи прихворів і вона їде, не приготувала тобі хоча б каструлю бульйону чи якоїсь каші?

— Мамо, вона дуже поспішала. У неї важливий клієнт.

Але це не виправдання! Я пішла до шафок. Там справді були тільки крупи: пакунок макаронів, гречка, якась екзотична сочевиця. Ні спецій, ні борошна, нічого, з чого можна було б швидко приготувати повноцінну їжу для хворої людини.

У мене вдома завжди є запаси. Морозилка забита м’ясом, у холодильнику — купа овочів і фруктів. Я не можу зрозуміти такого ставлення до господарства. Як можна жити, коли вдома немає нічого їстівного? Навіть шматка замороженої курки не лежало для екстреного випадку.

Я не стала сваритися з сином, бо йому треба було одужувати. Я швидко закатала рукава. Спершу я побігла по всій квартирі, зібрала порожні чашки та сміття. Викидала якісь старі чеки, розклала журнали. Зробила мінімальне прибирання, бо не могла дивитися на цей безлад.

Потім, оскільки вдома не було навіть з чого приготувати бульйон, мені довелося знову бігти до супермаркету. Я купила свіжу курку, овочі, яйця, сир, трохи фруктів, свіжий хліб. Закупилася так, щоб Миколі вистачило на кілька днів.

Коли я повернулася, одразу ж взялася до справи. Зварила йому міцний курячий бульйон, приготувала трохи рисової каші на молоці, спекла м’ясні котлетки. Повний холодильник їжі! Я розклала все у контейнери, підписала, щоб Микола знав, що і коли підігріти.

Поки він спав, я тихенько навела лад у шафі, де, як виявилося, лежали його чисті, але не попрасовані сорочки. Я не могла не попрасувати їх — мій син має ходити на роботу охайним.

Коли Микола прокинувся, я вже закінчувала.

— Мамо, ти що тут робиш? — сонно запитав він.

— Ти вже краще? Я тебе погодувала і тепер мені час іти. Я тобі повний холодильник їжі приготувала. Бульйон, каша, котлети. Тільки грій, — я поцілувала його в лоб. — Температура спала.

— Дякую тобі, мамо. Ти мій рятівник, — Микола посміхнувся, і мені стало трохи легше.

— Одужуй, синку. І зателефонуй мені, якщо щось буде потрібно.

— Обов’язково. А ти щось Уляні скажеш? — обережно запитав він.

Я зробила паузу.

— Я подумаю, синку. Це все не дуже гарно.

Я поїхала додому, але на душі було неспокійно. Я не знаю, як на цю мою ревізію і моє прибирання відреагує Уляна, коли повернеться. Але мені тепер не до сміху. Мої ідеальні уявлення про невістку розбилися об порожній холодильник і безлад у квартирі.

Я все розумію: бізнес, кар’єра, важливі проєкти. Але ж вона дружина, вона залишила хворого чоловіка самого! Хіба не можна було заздалегідь потурбуватися про його комфорт і харчування?

Я вирішила, що не можу це так залишити. Я планую найближчої суботи зустрітися зі сватами — Тетяною і Петром — на їхній дачі. Знайду якийсь привід, а потім спитаю їх прямо, як так сталося, що їхня донька така недбала і лінива, і зовсім не дбає про свого чоловіка, настільки зосереджена лише на роботі. Я хочу зрозуміти, чи це лише тимчасові обставини, чи це її звичний спосіб життя.

Я все розумію, бізнес — це важливо, але чоловік повинен жити в чистоті, в затишку і з повним шлунком, особливо коли він хворий. Уляна керує успішною компанією, вона розумна, але де ж її жіноча мудрість, її турбота про дім?

Хіба не так? Що ви думаєте з цього приводу? Чи варто мені втручатися в життя молодих, чи це вже їхні стосунки і мені потрібно тримати язик за зубами?