Учора Леся купила годинник за 15 000, а я в той самий час рахувала дрібні, щоб вистачило на проїзд. Мій Мар’ян цілими днями гарує за 18 000 гривень на місяць, і ця різниця між нами не просто прірва, це окрема галактика, в яку мені ніколи не потрапити
Я відчуваю себе такою недолугою, такою жалюгідною. Мої подруги мають чоловіків, які будують їм замки і купують діаманти, а я? Мій Мар’ян цілими днями гарує за копійки, і ми ледь зводимо кінці з кінцями. Мені соромно йти з ними на каву, бо на їхньому тлі я схожа на прислугу. Як же мені набридло це постійне порівняння!
— Юлько, ти чого знову в цьому старому пальті? У мене на балконі минулорічна шубка висить, я її жодного разу не одягала, вона тобі ідеально підійде, — промовила Леся, підносячи до губ чашку з капучино. За її спиною виблискували вітрини елітного торгового центру, де ми зустрілися, бо Леся саме купувала новий годинник.
— Якийсь у тебе дивний гумор, Лесю, — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос звучав байдуже, хоча всередині від цих слів відчула неприємний холодок. — Мені й моє пальто подобається, воно тепле. Навіщо мені твоя шуба?
— Ой, перестань, не вмикай цю свою гординю, — махнула рукою Леся, а на її зап’ясті яскраво блиснув новий браслет, усіяний камінням. — Це ж не для мене, це для тебе! Ти ж наша подруга, а ходиш як сіра мишка. Навіть Мар’ян твій, він же такий роботящий, ну міг би вже якось постаратися… Кирил ось, тільки привіз нас із відпочинку на Мальдівах, одразу взявся за новий проект, і через півроку ми переїжджаємо до нашого нового будинку з басейном. А твій що?
— Мій Мар’ян не гірший за твого Кирила, — тихо промовила я, опускаючи погляд на свій недорогий, швидко остигаючий чай. Мені здалося, що всі відвідувачі цієї дорогої кав’ярні дивляться лише на мене, на мою потертість і скромність.
— Юлько, ну не будь дитиною! — засміялася Леся, і її сміх пролунав дзвінко, привертаючи увагу. — Твій Мар’ян працює водієм вантажівки, тягає якийсь пісок і цемент, щоб заробити на нашу двокімнатну квартиру в панельці. А мій Кирил — власник логістичної компанії. Це трохи різні вагові категорії, погодься. Ти ж не хочеш, щоб ми соромилися з тобою зустрічатися?
Я відчула, як мої очі наповнюються сльозами, але я міцно стиснула щелепи, щоб не розплакатися при ній.
— Не треба, Лесю. Я краще піду. Мені ще треба забігти в супермаркет, — сказала я, швидко встаючи з-за столу.
— Ну куди ти? Почекай, ми ж ще не договорили, — здивовано промовила Леся.
— Іншим разом. Мені справді треба, — кинула я через плече і поспішила геть, майже тікаючи.
Ця розмова з Лесею стала останньою краплею. Насправді, наші стосунки з подругами, Оленою і Лесею, які колись були такими теплими і щирими, вже давно стали для мене джерелом постійного дискомфорту і приниження. Ми знайомі ще зі шкільних років, жили в одному дворі, ділилися всіма секретами і мріями. Тоді ми всі були на одному рівні, бідні студенти, які мріяли про велике місто і успішне життя. Але потім… життя розвело нас по різних берегах.
Я вийшла заміж за Мар’яна. Ми познайомилися, коли я працювала офіціанткою, а він возив продукти до нашого кафе. Він був простим, роботящим хлопцем, дуже добрим і надійним. У нас було мало грошей, але багато любові та спільних планів. Ми мріяли про свій дім, про дітей, про спільну старість. Ми купили нашу двокімнатну квартиру в кредит, і тепер Мар’ян працює майже цілодобово, щоб його виплачувати. Він щодня, крім неділі, прокидається о п’ятій ранку і повертається пізно ввечері, змучений, пропахлий дизелем і пилом. Я бачу, як йому важко, і це ще більше тисне на мене.
Олена і Леся ж… Вони зробили інший вибір. Олена вийшла заміж за лікаря-хірурга, власника приватної клініки, який старший за неї на двадцять років, але забезпечив їй життя справжньої королеви. Леся ж, про яку я вже згадувала, побралася з Кирилом, власником логістичної імперії. Вони обидві живуть у елітних котеджних містечках під Києвом, їздять на дорогих позашляховиках і проводять відпустки на екзотичних курортах.
Коли ми збираємося разом, це завжди одна й та сама пісня. Вони обговорюють лише свої нові покупки, дизайнерські сукні, останні косметологічні процедури, проблеми з прислугою і, звісно ж, відпочинок. Я сиджу тихо, намагаючись не привертати до себе уваги. Мені нічого їм розповісти. Про що я можу говорити? Про те, як я намагаюся розтягнути зарплату Мар’яна до наступної виплати? Про те, що моя стара пральна машина почала протікати? Про те, як я вистоюю чергу в поліклініці?
Якось ми сиділи в ресторані, і Олена замовила пляшку італійського червоненького, яке коштувало майже половину місячної зарплати Мар’яна. Коли прийшов час розраховуватися, вони просто розділили суму навпіл, навіть не запитавши мене. Я відчула, як мої щоки спалахнули. Я не могла дозволити собі стільки витратити. Довелося вигадувати якусь дурницю про те, що мені терміново треба комусь переказати гроші, і я розплатилася лише за себе.
— Юль, ти така дивна, — сказала тоді Олена, — що ти так трясешся над тими копійками? Скажи Мар’яну, нехай уже візьме собі якусь кращу роботу.
— Він не може, — тихо відповіла я. — У нього графік. І йому подобається його робота.
— Ну, подобається — це добре, — хмикнула Леся, — але за пристрасть будинок не купиш. Наш Кирил теж любить свою роботу, але знає, як заробляти.
Я не хочу, щоб Мар’ян відчував себе невдахою. Він старається, він дуже багато працює. Але їхні чоловіки просто народилися в інших умовах, або їм більше пощастило, або вони більш ризиковані. Я не знаю. Знаю тільки, що ці зустрічі мене виснажують. Я повертаюся додому з почуттям, ніби мене облили брудом, і мені хочеться сховатися під ковдру і ніколи звідти не вилазити.
Якось Леся запросила нас до себе на вечірку. Її будинок був просто величезний. Я почувалася там як у музеї. Все таке дороге, біле, вишукане. У них навіть була окрема кімната для прислуги, про що Леся, звісно ж, повідомила мені, коли ми обговорювали проблеми з пошуком нової покоївки. Мар’ян, мій простий, щирий Мар’ян, почувався там не в своїй тарілці. Він постійно смикав свій комір і намагався триматися біля стіни, якомога далі від галасливого натовпу.
Увечері, коли ми поверталися додому в нашому старенькому, але чистому авто, я мовчала. Мар’ян обережно поклав свою велику робочу руку на мою.
— Юль, що сталося? Ти якась засмучена.
— Нічого, Мар’яне, все добре, — збрехала я. Я не хотіла обтяжувати його своїми комплексами. Він і так втомлений.
— Я бачу, як ти дивишся на Лесю і на її життя, — сказав він, дивлячись на дорогу. — Я знаю, що ти мрієш про щось краще.
— Мар’яне, я люблю тебе! Я не мрію про іншого чоловіка! Я мрію про те, щоб ти менше працював і більше відпочивав! А все інше… Це дрібниці, — відповіла я.
— Ти заслуговуєш більшого, Юлько. Я відчуваю себе винним. Що я не можу дати тобі такого життя, як у них, — його голос став глухим.
— Не смій так говорити! Ти найкращий чоловік! Ти працюєш як віл, щоб ми мали все необхідне. Це вони, це вони занадто… не знаю. Просто вони інші, — сказала я, не знаходячи потрібного слова.
Ця розмова трохи заспокоїла його, але не мене. Я розуміла, що наші світи розходяться. Коли я йду на зустріч з ними, мені доводиться позичати гроші в мами, щоб купити хоч щось пристойне. Або просто пити чай і мовчати. Навіть мій одяг на їхньому тлі здається мізерним і застарілим. Я не можу дозволити собі такі речі, які вони купують, не замислюючись.
Одного разу ми збиралися відсвяткувати день народження Лесі. Вона сказала, що це буде в їхньому заміському будинку, запросила тридцять осіб. Я тиждень мучилася, думаючи, що подарувати. Зрештою, я купила гарний набір келихів і доповнила їх пляшкою хорошого, але не дуже дорогого, червоненького. Мар’ян, коли побачив, що я збираюся нести, промовив:
— Це якийсь скромний подарунок. Вони ж зазвичай дарують щось набагато дорожче.
— Мар’яне, ми не можемо витратити на подарунок Лесі нашу місячну комуналку! — з розпачем сказала я.
— Це зрозуміло. Просто… я хочу, щоб ти почувалася комфортно там. Щоб вони не дивилися на тебе зверхньо, — сказав він.
На вечірці я побачила, як Леся, розпаковуючи подарунки, мимохідь відклала мій набір келихів у бік, навіть не подякувавши належним чином, а протримавши його в руках лише мить. А ось коли їй подарували ювелірні прикраси, вона голосно вигукнула, захоплено демонструючи їх усім. Я відчула, як мені стало гаряче. Мені було так образливо. Я не чекала поклоніння, але хотіла хоча б поваги.
Остання наша зустріч після того, як я втекла з кав’ярні, відбулася випадково. Я була в центрі міста, коли побачила Олену. Вона вийшла з салону краси, сяюча, у новому, дуже яскравому костюмі.
— Юлько! Ти чого така? Наче злякалася, — сказала вона, усміхаючись і поправляючи свою ідеально укладену зачіску.
— Привіт, Олено. Я просто поспішаю.
— Чекай, я тебе підвезу! Мені сьогодні нудно, чоловік у відрядженні, — промовила вона, показуючи рукою на свій новенький, блискучий позашляховик.
Я погодилася. У машині Олена почала розповідати про свої плани на літо: спочатку круїз по Середземному морю, потім місяць на віллі в Іспанії.
— А ти куди? — запитала вона.
— Ми, напевно, поїдемо до моїх батьків у село, — тихо відповіла я.
— У село? Юлько, ти серйозно? А де ж романтика? Де пристрасть? Хоч би на вихідні поїхали кудись, — сказала Олена з таким тоном, наче я повідомила про щось принизливе.
— Ми не можемо. У Мар’яна зараз багато роботи, — пояснила я.
— Знову ці твої відмазки про роботу, — зітхнула вона. — Юль, ну ти ж не дурна дівчина. Ти маєш зрозуміти, що час іде, а ти залишаєшся на місці. Поки ми відпочиваємо, ти сидиш у своїй тісній квартирці і чекаєш, поки Мар’ян привезе тобі копійки.
— Це наші гроші. Чесно зароблені, — сказала я.
— Добре, добре. Я просто турбуюся про тебе. Ти заслуговуєш на краще, — сказала вона, зупиняючись біля мого будинку.
Я вийшла з машини, подякувала їй і побігла до під’їзду. На душі було порожньо. Я зайшла до нашої квартири, вона здалася мені такою маленькою, такою старою, хоча ми з Мар’яном витратили стільки сил, щоб зробити там ремонт. Я сіла на наш старий диван і закрила обличчя руками. Я не знаю, що мені робити. Я люблю свого чоловіка, він мій найкращий друг, моя підтримка, але я більше не можу витримувати цього порівняння.
Увечері повернувся Мар’ян. Він, як завжди, приніс мені невеликий букетик польових квітів, які знайшов дорогою.
— Привіт, моя кохана, — сказав він, обіймаючи мене.
— Привіт, — відповіла я, притискаючись до нього. Його робочий одяг пахнув дощем і землею.
Ми сиділи на кухні, і я розповіла йому про розмову з Оленою. Я розповіла про те, як мені соромно, як я відчуваю себе неповноцінною поруч з ними.
Мар’ян довго мовчав. Потім він поклав мою руку на свою долоню і сказав:
— Я розумію, Юлько. Я бачу, як ти страждаєш. Я не можу змінити їхнє життя, але я можу змінити наше. Це буде важко, але я щось придумаю. Я не хочу, щоб моя дружина червоніла за мене.
Ми сиділи довго, говорили про наші мрії, про те, чого ми справді хочемо. Я сказала, що мені не потрібні їхні діаманти і вілли, мені потрібна стабільність, впевненість у завтрашньому дні і його час, щоб ми могли просто бути разом. Він пообіцяв, що спробує знайти нові можливості, що він почне думати інакше, а не просто працювати важче.
Я не знаю, що буде далі. Я не знаю, чи зможемо ми наздогнати їх, і чи варто це робити. Я не знаю, чи варто припиняти наше спілкування, щоб не руйнувати себе постійними порівняннями, чи я маю просто змиритися зі своїм життям.
А ви, дорогі читачі, що ви думаєте? Чи варто мені просто відійти від цих подруг, чи я маю боротися зі своїми комплексами і продовжувати наші зустрічі?
