fbpx
Дозвілля
Учора був важкий день: презентація, фуршет і журналістів – як саранчі на полях. І все це – “невід’ємний елемент успіху, визнання і слави”, якої Едвіна, зрештою, і не прагнула. Просто жити хотілося по-людськи: щоб не рахувати кожну копійку до наступної зарплати, щоб іноді бачити море й піраміди. Все інше не мало значення. Як і те, що у тридцять не зустріла принца

Вона відчула, що сонце вже на небі, й солодко потягнулась. Учора був важкий день: презентація, фуршет і журналістів – як саранчі на полях. І все це – “невід’ємний елемент успіху, визнання і слави”, якої Едвіна, зрештою, і не прагнула. Просто жити хотілося по-людськи: щоб не рахувати кожну копійку до наступної зарплати, щоб іноді бачити море й піраміди та пити шампанське, коли дуже хочеться. Все інше не мало значення. Як і те, що у тридцять не зустріла принца…

Щось пронизливо штрикнуло у скронях – і вона різко сіла, обхопивши голову руками. Шалено метушились уривки вчорашнього дня. Ось вона щось промовляє і всі аплодують. З’являються оберемки квітів, багатозначно посміхаються комерційні директори, тепер уже її партнери. Шампанське ллється рікою. Дармове ж. Потім були спалахи фото і відеокамер, від яких ще довго рябіло в очах, багато дивних запитань від журналістів і сміховинних відповідей. Крадькома втекла від цього балагану в куток, бо піти геть не дозволяло почуття обов’язку. Збіговисько, яке час від часу вона змушена буде збирати, дурманилось від власних слів і “величі”. Та що їм до неї?..

Хтось непомітно підсів за Едвінин столик і підсунув шелесткий пакунок:

– Ось, візьміть: тут дуже жарко. Вона машинально простягнула руку й відчула приємну прохолоду морозива. Едвіна байдуже поглянула на чоловіка, схожого на манекена. З’ївши півморозива, Едвіна ніби відчула чийсь вивчаючий погляд і повернулася в бік незнайомця. Він тихо спостерігав за нею карим оксамитом, анітрохи не соромлячись своєї відвертості.

– Вам уже легше? – вимовив так, ніби самі тільки слова могли змінити цей день.

– Трохи. Але я зовсім ішла б… кудись далеко.

– То ходімо. Вони не помітять, – чоловік підставив їй руку.

Едвіна запитально глянула на нього й нерішуче підвелася.

– Але ж… це мій вечір, – прозвучало невпевнено.

– Ваш вечір іще попереду, – легка усмішка майнула обличчям. – Як і все життя.

Тепер він був схожим на мага, провісника, просто чарівника, якому хотілося підкорятись беззаперечно.

Едвіна боялася розвіяти сон. “Усе це неправда, про цього чоловіка. Де б йому взятися у наш дефіцитний час? Та ще й зненацька, як блакитний лід”. Але хотілося, щоб усе було насправді… Жінка, мов кицька, розтяглася поперек ліжка й миттєво відсмикнула руку. Серце тремтіло від тривоги і майже містичної дійсності. Друга половина ліжка була ще тепла, хоч вона там і не спала. Бо не спала ніколи. Доки заварювала чай, тремтіли руки, спину обливало холодом, а обличчя чимось гарячим. Поверталась у кімнату трохи заспокоєна тверезим розумом, який все одно нічого не пам’ятав.

“Це просто вигадки, нездорова фантазія незаміжньої жінки ”, – переконувала себе й повільно підходила до ліжка. “ Ну звичайно”, – провела рукою по холодному простирадлу – і завмерла: з-під подушки визирав, наче сміявся, рожевий папірець. Похапцем висмикнула його и розгорнула: “Моя хороша. Я знав, що ти у мене не повіриш, тому й “утік” на світанку. Дякую за неповторний вечір і казкову ніч. Кращого я не бажаю.”

Едвіна знову обхопила голову руками, намагаючись стримати болісну думку і здогадку, повторюючи щораз голосніше: “ Ні… ні…ні…” Припала до ліжка, щоб спіймати тепло його тіла, від якого сахнулася недавно, як ошпарена, і заплакала. Вчорашній день знову закрутився опалим листям, за вікном авто шмигали вогкі й осінні вулиці, лобове скло вкрилося дрібними цятками. Едвіна ніколи не відчувала такого спокою й тепла, як у цьому затишному BMW кольору його очей. Ніби й не було того шуму-гаму й захмелілих облич, і їхнього кілька хвилинного знайомства, а тільки вічність, без поділу на “вчора” і “завтра”.

Хіба що у дитинстві, коли за вікном стриміли кучугури снігу, а в грубці горіли дрова, розсіюючи тепло аж під ковдру, і пахло живицею. Едвіна вдивлялася у зосереджене обличчя водія, що ставало все милішим і ріднішим, як виплекані нею квіти. Вона вже не поспішала відвести очей і, коли авто врешті загальмувало біля її дому, Едвіна “знала” про нього все.

– Тільки не кажіть, що Вас звати Ігорем, – вихопилася думка вголос.

– Чому ж? Саме так, – він посміхнувся і жартома додав: – А Ви що провидиця?

– Ходімо вечеряти, – замість відповіді проказала. І Едвіна, перша вийшла з і машини й, не озираючись, попрямувала до будинку. Знала, він нікуди не поїде.

З ’явився, коли Едвіна вирішила більше не чекати. З букетом прекрасних троянд і з торбиною, повною найсмачніших запахів.

– Та навіщо Ви? У мене щось та й знайшлося б, – жінка зніяковіла, проте очі так і сяяли вдячністю.

– Знаю, але подаруйте цей вечір мені, – він поцілував так ніжно і відверто, вільною рукою пригортаючи до себе, що Едвіна боялася дихати, аби не розвіяти сон. Вона глибше зарилася у подушку, пригадуючи той поцілунок.

Чому ж вона все забула зранку, ніби хтось відламав гілку пам’яті? Чому вона не прикувала його до себе, як до свого серця? Натомість – клаптик паперу, як обірваний клаптик життя: не знаєш, куди приклеїти. Нерухома, вона була схожа на кришталик блакитного льоду, що загубився поміж людей.

На кухні Ігор заправляв, як справжній кухар. “Значить,неодружений” , – майнула думка. Та, зрештою, яке це має значення, коли їй любо-затишно з цим чоловіком, у якого теплі очі, міцні руки й граційна постава, якого вона вже знає більше, ніж пам’ятає і себе, і якому хоче себе подарувати. “Просто так”, як у мультику.

– Ви мене вибачте, але я не можу зосередитись, коли за мною стежать Ваші очі, – промовив Ігор, упіймавши відвертий Едвінин погляд. – Зачекайте мене у вітальні, я зараз, – він мило посміхнувся.

“ Ну хіба ж йому можна відмовити?” – подумала жінка й покірно зникла за дверима.

За хвилину вона ввімкнула магнітофон. Запах хризантем у вазі, дощ за вікном і цей осінній аромат злилися із звуками Вівальді. Едвіна відчула себе листком, що повільно кружляє в повітрі й не відає про кінцеву зупинку. То злітає, то опускається, ніби дражниться з вітром, аж доки не відчує дотику чиїхось долонь…

Вона стрепенулася. Тілом пробігли мурашки і розпечений шоколад, аж провела язиком по губах. Ігореві руки лежали на плечах і легенько її погойдували. У ритм цієї музики чи, може, так, як розмахують осіннім листям.

– Можна вечеряти, – шепнув він біля самого вуха, заплутуючись у жіночі кучері, аж Едвіна пригорнулася до його щоки.

“Ох, любий незнайомцю, – вирвалося зітхання. – Ти дивом заблукав у цьому домі”.

А він уже шукав її очі, щоб вустами відчути ніжність повік, і ледве встиг підхопити обм’якле тіло. Ігор обережно посадив Едвіну на диван, хоча йому хотілося кружляти з нею на руках по кімнаті, потім над будинками і над цілим світом. Запах смачної вечері трохи протверезив Едвіну, і вона винувато посміхнулася:

– Вибачте…, що я так.

Він узяв її обличчя і пильно глянув в очі:

– Ніколи не просіть вибачення за власні почуття, – Ігор на мить торкнувся її уст. – А тепер до справи, – додав уже весело і моргнув у бік “скатертини-самобранки”.

Едвіна тільки ахнула, і жмуток вдячності вихлюпнувся з її очей. А він уже розливав у келихи шампанське.

“І ні крапелинки на столі” , – подумки зауважила Едвіна, все ще ніяковіючи від Ігоревого погляду. – Це ж треба було отак… І що він про мене подумає?”

– Ви ще й досі картаєте себе… – ніби прочитав Ігор. – Пропоную на бруденшафт за нашу зустріч, – він підсів ближче і подих обпік щоку.

Едвіна подумала, що вона не боялася б заснути на руках у цього чоловіка. “Заснула… І проспала б хтозна скільки”.

Едвіна вдивлялася через вікно у перехожих – чи немає там його? Моторошно крякнула ворона: “Що, проворонила своє щастя?”

“Ні, це я вже божеволію. Через що? Через його очі? Через ту ніч? Та хай воно все котиться під три чорти! Хай згасне, як вогонь, а попіл роздмухає вітер!”

– Не клени, дочко, бо занапастиш свій вік, – залунало з глибини кімнати.

“Це ж мамин голос!” – підхопилася Едвіна і мало не впала на підлогу. Схопилася від пронизливого дзвінка у двері. Озирнулася. У кімнаті не було нікого.

“Мабуть, я знову заснула”. Дзвінок нетерпляче задзвенів, ніби хтось ладен був вибити двері. Едвіна поспішила відімкнути. На порозі стояла секретарка Настя і швидко-швидко торохтіла. Невзмозі її зрозуміти, жінка жестом вказала на кухню і пішла варити каву. Коли обоє зігрілися, Настя почала знову:

– Едвіно Василівно, збирайтеся вже. За півгодини потрібно бути на місці. Там якийсь чоловік… хоче Вас бачити. Каже: “Дуже важливо”. Я пояснюю, що у Вас вихідний, а він мені своє. Я вже цілий ранок телефоную, але короткі гудки. Отож я сюди…”

Едвіна вже не чула останніх слів. “Це, мабуть, він. Це точно він. Але чому шукає там, а не тут? Та яка різниця… Головне – він з ’явився”.

Кулею вилетіла з будинку. Підіймалася сходами – ніг не чула. Ввірвалась у кабінет зі щасливою усмішкою, мало не збила з ніг свого заступника… і завмерла. Це був не він…