— У тебе тут справжній палац! Давай вже прихисти братика з дружиною! Вони ж до вас у місто переїжджають, а жити їм поки ніде.
Я завжди знала: всього досягну сама. Так, краса — це приємно, але без наполегливості й твердого характеру вона нічого не варта. Мій чоловік, Артем, це добре розумів і завжди цінував у мені. Ми з ним — як дві половинки одного цілого, дві зірки, що світять в унісон. Наша квартира в самому центрі Львова — не просто квадратні метри. Це символ нашої спільної перемоги. Улюблена робота, про яку я мріяла роками. Донька, наша Софія, яка зростає у любові та турботі. Все це — плід нашої спільної праці.
— Ти у мене справжній кремінь, — часто казав Артем, обіймаючи. — Усе сама, усе своїми силами. Я тобою пишаюсь.
І я собою пишалася. Відверто. І не зважала на пліткарів. Мене дратували лише ті, кому все в руки падало просто так, без зусиль. Мабуть, це ще з дитинства.
Мені було вісім, коли мама принесла додому Левка. І з того моменту я наче зникла з її поля зору. Левко був примхливий, сльозливий, вічно чимось незадоволений. А мама… Мама, здавалося, знайшла сенс життя у його нескінченному обслуговуванні. Я ж залишилась сама по собі.
Спочатку я ображалася. Але згодом зрозуміла: образа — це слабкість. Я зібрала всю волю й спрямувала всю свою енергію у навчання, конкурси, підробітки. Хотіла довести, що я теж чогось варта.
Пам’ятаю, перед однією з найважливіших олімпіад я несміливо попросила маму прийти мене підтримати. Як це робили батьки інших дітей. Вона відмахнулась:
— У Левка запис у поліклініку, мені не до твоїх олімпіад.
А коли я попросила щось нове з одягу, бо старий уже ледь не тріщав на мені, мама закотила очі:
— Тобі тільки одяг в голові! А у Левка велосипед зламався, треба гроші на новий.
Я звикла. Інтереси Левка завжди були важливіші за мої. Завжди.
Він ріс ледачим і хитрим. Добивався всього через плач. А мама… Мама була готова світ йому під ноги кинути, аби тільки замовк. Це мене вражало. Мені ж за найменшу провину добряче перепадало. Інколи я ревновала. Але я ковтала її мовчки.
— Підросте — зміниться, — переконувала я себе.
Але Левко не змінювався.
Коли я поїхала навчатися в інше місто, Левко зовсім зірвався з гачка. Мама телефонувала щодня. Скаржилася на нього: погана компанія, кинув навчання, нічні гулянки. Але жодного разу не запитала, як у мене справи. Мої успіхи викликали в неї… не радість, а якесь роздратування. Саме так — не гордість, а невдоволення.
— Тобі все якось легко дається, а Левкові доводиться прикладати зусилля, — дорікала вона мені.
Чим більшого я досягала, тим похмурішою ставала мама. Вона критикувала мої фото у соцмережах, обурювалася нібито розкішним життям, натякала на сумнівні джерела доходів.
— Нормальні люди так не живуть! — шипіла мати у слухавку. — Он Левко працює до сьомого поту, а ти… панянка!
Я намагалася пояснити, що ми з Артемом теж працюємо не покладаючи рук. Що все, що маємо — зароблено чесно. Але вона не слухала. В її очах була лише «мажорка Олена» і «бідний Левко, якому треба допомогти».
Нещодавно Левко одружився. Привів до мами свою молоду дружину, яка, судячи з усього, також не палала бажанням працювати. Сподівалася, вочевидь, на мамину пенсію.
І от якось мама з’явилась у нас без попередження.
— У вас тут просто палац! Давай-но прихисти братика з дружиною! Вони ж переїжджають до вас у Львів, а жити їм ніде.
Від такого наказу у мене перехопило подих. Мама ніколи не була надто ніжною — швидше суворою та твердою. Але щоб отак прямо диктувати свою волю… Мене накрила хвиля обурення.
Я глянула на неї довгим, холодним поглядом.
— Ні, мамо, — відповіла я рівно. — У мене немає місця для дорослих утриманців.
Мама сплеснула руками.
— Як ти можеш таке казати про рідного брата? Ти ж заможна! Тобі що, шкода?
— Мені не шкода грошей, — відповіла я спокійно. — Я можу допомогти фінансово. Але пускати їх у свою квартиру не хочу. Це — мій дім. Моя фортеця. Я будувала її роками і не маю наміру поступатися нею заради Левка, який звик жити чужим коштом.
Артем мовчки спостерігав за нашою суперечкою. Він знав мою історію. Знав про дитячі образи, про те, як усе життя мама ставила Левка вище за мене. Він був готовий підтримати мене у будь-якому рішенні. Але я бачила, як йому важко. Як він хоче, щоб ми помирилися, як родина. Але я не могла. Я твердо вирішила: нікому не дозволю зруйнувати мій світ. Мою фортецю.
— Левко вже дорослий чоловік, — сказала я, дивлячись мамі прямо в очі. — Він має сам дбати про себе.
— Ти забула, хто допоміг тобі почати свій бізнес?! — закричала мама. — Ти повинна бути вдячна родичам! Борги треба віддавати!
— Я давно розрахувалася з усіма боргами, — відповіла я. — І не лише грошима.
Андрій спробував втрутитися.
— Андрію, будь ласка, — я підняла руку. — Це мій дім. І я вирішую, хто в ньому житиме.
Мама, побачивши мою непохитність, презирливо скривилася.
— Життя — бумеранг, — прошипіла вона. — Ще пошкодуєш про це рішення.
І пішла, голосно грюкнувши дверима.
Андрій обійняв мене. Міцно, по-справжньому.
— Ти правильно вчинила, — прошепотів він. — Я з тобою.
Я тремтіла від напруження. Притулилася до нього, мов до рятівного берега. Мені було ніяково. Але я знала: я вчинила правильно. Я відстояла своє право на щастя. На спокій.
Після сварки з мамою я жила, наче на голках. Її слова, сповнені похмурих передбачень, раз у раз звучали у моїй голові. «Ще пошкодуєш…» Я намагалася гнати ці думки геть, зосереджувалася на роботі, на Андрієві, на донці.
Одного вечора, коли ми з Андрієм пили чай на кухні, пролунав дзвінок у двері. Я здригнулася. Інстинктивно поглянула на Андрія. Він знизав плечима. Хто може прийти так пізно?
Я відчинила. На порозі стояв Левко. Виснажений, понурий.
— Можна з тобою поговорити? — пробурмотів він, опустивши очі.
Знаючи його слабкий характер, його залежність від чужої думки, я все ж впустила його. Була готова вислухати. Готова допомогти, якщо він справді потребує цього.
Він сів за стіл. Довго мовчав. Лише важко дихав.
— Мама… в лікарні, — нарешті видавив він. — Серце. Лікарі кажуть — стан тяжкий. Вона весь час кличе тебе.
Його слова пронизали мене, наче крига. Мамині прокльони — луною вдарили у голову. «Ще пошкодуєш…»
Я подивилася на Андрія. Він мовчав. Але підтримував мене поглядом.
— Я поїду, — сказала я, сама не сподіваючись від себе такого рішення.
Левко полегшено зітхнув. Швидко зібрався.
— Я чекатиму тебе внизу, — сказав він.
Андрій стояв у дверях. Проводжав нас поглядом, повним тривоги й надії.
Усю дорогу до лікарні у моїй голові спливали спогади. Теплі й важкі. Образа і нерозуміння сплелися у важкий клубок. Я уявляла мамине обличчя. Чула її голос.
Сірі коридори. Запах ліків. Левко провів мене до палати. За дверима — слабке дихання. Я завмерла. Не могла наважитися увійти. Наче стояла на краю прірви.
Нарешті набралася сміливості. Відчинила двері.
Мама лежала на ліжку, підключена до апаратів. Обличчя бліде, змарніле. Побачивши мене, вона слабо усміхнулася. І по щоці покотилася сльоза.
— Донечко… — прошепотіла вона.
Я кинулася до неї. Схопила її холодну руку. Заплакала. Усі образи відійшли на задній план. Залишилися лише порожнеча і любов.
— Мамо, я тут. Я поруч, — повторювала я крізь сльози.
Левко, стараючись не заважати, прикрив двері й залишився в коридорі. Я довго тримала мамину руку. Відчувала, як життя поволі покидає її. Ми говорили про все і ні про що. Згадували дитинство. Ділилися важкими спогадами. Я просила пробачення за свої помилки. За нерозуміння. За брак уваги.
Вона гладила мене по руці. Шепотіла, що давно пробачила. Що головне — це любов і прощення.
Я розповідала їй про своє життя. Про Андрія. Про доньку. Про плани на майбутнє. Мама слухала з усмішкою. В її очах світилася гордість. Вперше вона щиро хотіла, щоб я була щасливою.
Під ранок вона заснула. Я, виснажена, але сповнена любові, лишалася сидіти поруч. Тримала її руку у своїй долоні. Бачила, як їй важко. Я стисла її пальці. Заплющила очі.
Крізь сльози почула лише ледь чутний шепіт:
— Я люблю тебе, донечко…
— І я тебе, мамо… — прошепотіла я у відповідь, — дуже-дуже…
Вона ледь помітно усміхнулася. Її пальці на мить відповіли стиском. У цій слабкій реакції було більше, ніж у будь-яких словах. Вона чула мене. Розуміла. І прощала.
Я сиділа поруч до самого ранку. Лікарі заходили тихо, зосереджено, обережно заглядали до палати, кивали мені. Один із них підійшов ближче, оглянув маму, послухав серце і нарешті сказав:
— Стан стабілізувався. Це ще не перемога, але… шанс є.
Я видихнула, нахилилася до мами:
— Відпочивай. Я нікуди не піду. Ми ще стільки не сказали одна одній…
Наступні дні були схожі на довгу дорогу крізь туман — повільну, напружену, але з кожним кроком ставало світліше. Мама почала приходити до тями, все частіше відкривала очі, усміхалася, трохи жартувала. Її голос ставав сильнішим, а погляд — яснішим.
Ми багато мовчали, але в тій тиші не було незручності. У ній було розуміння. Коли лікар дозволив їй ненадовго піднятися, вона взяла мене за руку й сказала:
— Знаєш, я думала, що втратила тебе…
— Ми ще встигнемо все надолужити, — усміхнулася я.
І вона кивнула. Цього разу — без докорів, без тиску. Лише з вірою, що ще все можна змінити. Що ми знову можемо стати рідними. По серцю.
