Я стояла посеред своєї квартири, тримаючи ключі так міцно, що вони врізалися в долоню. Годинник показував першу ночі, а в голові гуділо від усього, що я побачила, повернувшись додому раніше.
Мій чоловік, Олег, метушливо застібаючи сорочку, кидав швидкі погляди на мою сестру Ларису, яка намагалася виглядати непомітною.
Поруч стояла маленька Вероніка, донька Олега від першого шлюбу, тримаючи мене за руку і благаючи залишитися. «Тату, не йди», — шепотіла вона, а я, ледь стримуючи тремтіння в голосі, сказала: «У вас пів години, щоб зібрати речі. Ця квартира більше не ваш дім».
Найгірше було нажаль попереду. Це був момент, коли моє життя розкололося навпіл.
Я, Ганна, завжди вважала себе сильною. Мені довелося такою стати, бо життя не залишило іншого вибору. Народилася я в селі, де батьківська хата була більше схожа на прохідний двір.
Батьки, Василь і Марія, жили так, ніби дітей у них не було. У домі завжди гуділи гості, пляшки не зникали зі столу, а ми, троє дітей, були самі по собі.
Я, найстарша, ще в шість років зрозуміла, що нормальне життя — це не про нас. Але одного дня я потрапила до подруги Софії додому.
Там було тихо, пахло свіжоспеченим хлібом, а її мама гладила її по голові, питаючи, як минув день. Тоді я собі пообіцяла: я вирвуся. Я зроблю так, щоб мої сестри жили інакше.
— Ганно, ти ж не серйозно? — Лариса, моя сестра, стояла в кутку моєї київської квартири, нервово крутячи в руках край своєї сукні. Її голос тремтів, але я не дивилася на неї. Не могла.
— У вас пів години, — повторила я. — Забирайте, що хочете. Решта завтра опиниться на звалищі.
Олег, мій чоловік, кинувся за мною, коли я попрямувала до кухні. Його кроки гулко відлунювали по дерев’яній підлозі.
— Ганю, ну зачекай, — його голос звучав майже благально. — Перша година ночі! Куди ми підемо? Ти ж знаєш, у нас із Ларисою грошей обмаль. Давай поговоримо зранку, на свіжу голову.
Я зупинилася, але не обернулася. Мої пальці стиснули край кухонного столу.
— Утрьох, — сказала я, і мій голос став холодним, як зимовий вітер. — За 27 хвилин у цій квартирі не залишиться ні тебе, ні Лариси, ні Вероніки. Зрозумів?
Він замовк. Я знала, що він шокований. Олег звик до моєї м’якості, до того, як я завжди поступалася, як брала на себе все — від побуту до оплати рахунків.
Але тієї Ганни, якою я була, більше не існувало. Вона зникла в ту мить, коли я відчинила двері власного дому і побачила їх разом.
Моє дитинство було суцільною боротьбою. У батьків ніколи не було грошей на нас, але на гучні посиденьки вони завжди знаходили гроші завжди.
Я пам’ятаю, як у сім років ховала молодших сестер, Ларису і Христину, у своїй кімнаті, коли чергова компанія батьків влаштовувала гулянку.
Ми сиділи, притулившись одне до одного, і я розповідала їм казки, щоб вони не чули криків із сусідньої кімнати.
— Ганю, а коли ми будемо жити, як у казці? — питала тоді маленька Лариса, тримаючи мене за руку.
— Скоро, — обіцяла я, хоча сама не знала, як це зробити. — Я все зроблю.
У 16 я поїхала до Києва. Перші ночі провела на вокзалі, гріючись чаєм і мріючи про краще життя. Потім влаштувалася помічницею на ринку.
Спала на складі, де пахло картоном і старими речами. Той склад став моїм першим притулком у столиці. Через два місяці я познайомилася з дівчатами-продавчинями, і ми разом винайняли квартиру.
Вони гуляли, витрачали зароблене на розваги, а я складала кожну копійку. У 18 я поставила свій перший столик на ринку — торгувала біжутерією і дрібничками. Це був мій старт.
Через десять років у мене було три невеликі магазинчики на тому ж ринку і квартира в кредиті за 300 000 гривень.
Я забрала до себе Ларису і Христину, влаштувала їх продавчинями. Вони жили в моїй квартирі, і я думала, що здійснила свою дитячу мрію — дала їм нормальне життя.
— Ганю, ти як чарівниця, — сміялася Христина — Ти завжди нас витягуєш.
— Бо ви моя сім’я, — відповідала я, і моє серце гріла думка, що я тримаю слово, дане собі в дитинстві.
А потім з’явився Олег. Я познайомилася з ним на ринку, коли він купував подарунок для своєї доньки Вероніки. Йому було 32, мені.
Він виглядав впевнено, але в його очах була якась втома. Ми розговорилися, і я дізналася, що він сам виховує шестилітню доньку. Його перша дружина залишила їх, коли Вероніці було два роки.
— Вона просто пішла, — розповідав він за кавою в маленькій забігайлівці біля ринку. — Сказала, що не хоче бути мамою. Я й не думав, що так можна.
Я слухала, і в мені щось ворухнулося. Може, тому, що я знала, як це — рости без нормальної сім’ї. Я захотіла дати Олегу і Вероніці те, чого не мала сама.
Через рік ми одружилися. Я прийняла його з донькою, хоча Вероніка мене не сприймала. Вона могла пройти повз, ніби я повітря, ігнорувала мої слова, не відповідала на привітання. Олег просив дати їй час.
— Вона звикне, Ганю, — казав він, обіймаючи мене. — Їй просто треба зрозуміти, що ти не заміна її мамі.
— Добре, я почекаю, — відповідала я, хоча в глибині душі відчувала, що щось не так.
Олег не поспішав шукати роботу. «Ринок — не моє, — казав він. — Мені треба щось серйозніше». Але «серйозніше» не знаходилося, і за три роки я звикла оплачувати все сама — від оренди до одягу для Вероніки.
Я не скаржилася. Я любила його. Любила так сильно, що не помічала, як він дедалі частіше уникав моїх поглядів.
Того дня я повернулася з Туреччини раніше. Відпустка не вдалася: готель виявився жахливим, їжа — несмачною, а в душі весь час було якесь тривожне передчуття.
Я вирішила не дзвонити Олегу з вокзалу, щоб зробити сюрприз. Але сюрприз чекав на мене.
Я відчинила двері квартири і побачила Олега з Ларисою. Вони сиділи на дивані обіймаючись. Їхні обличчя змінилися, коли вони мене помітили. Лариса відсахнулася, а Олег почав щось бурмотіти.
— Ганю, ти ж мала бути в Туреччині, — вичавив він, підводячись.
— Бачу, ви тут часу не гаяли, — мій голос був спокійним, але всередині все кипіло.
Лариса спробувала щось сказати, але я її перебила:
— Не треба, Ларисо. Я все зрозуміла.
Тут із кімнати вийшла Вероніка, протираючи очі. Вона побачила мене і, несподівано, підбігла, взяла за руку.
Я відчула, як щось у мені тріснуло. Ця дівчинка, яка три роки мене ігнорувала, вперше назвала мене по імені. Але я вже не могла зупинитися.
— Вероніко, твій тато і тітка Лариса зараз підуть, — сказала я, намагаючись тримати голос рівним. — І ти з ними.
Лариса підвелася, її очі блищали від сліз.
— Ганю, ну будь ласка, — почала вона. — Ми ж сестри. Невже через нього ми все забудемо? Давай поговоримо, я все поясню.
— Пояснювати нема чого, — відрізала я. — Пів години. Час пішов.
Я не могла залишатися в тій квартирі. Кожен куточок нагадував про зраду. Я продала її, не взявши жодної речі. Навіть зубну щітку залишила.
Новим власникам віддала ключі і пішла геть. З Ларисою я більше не розмовляла, але з Христиною зустрілася. Я дивилася їй в очі і спитала:
— Як довго?
Вона почервоніла і відвела погляд. Її мовчання сказало все. Олег не збрехав — Христина знала про все і мовчала. Моя молодша сестра, якій я купувала сукні, платила за навчання, яку я витягла з того пекла, що звалось нашою домівкою.
Вони всі просили пробачення. Олег дзвонив, писав, обіцяв змінитися. Лариса слала повідомлення, благаючи зустрітися.
Христина плакала, кажучи, що без мене вони не впораються. Я знала, що вони правду кажуть — без моїх грошей і підтримки вони пропадуть. Але мені було байдуже. Щось у мені зламалося. Той вогник, який горів у мені всі ці роки, згас, залишивши лише порожнечу.
Тепер я починаю все спочатку. Нова квартира, нова робота, нове життя. Я не знаю, чи зможу колись пробачити. Чи зможу знову довіряти. Але я знаю одне: я вистояла тоді, в дитинстві, і вистою тепер.
А в душі так прикро. Чому коли ти вкладаєш у людей душу, сили і все що маєш, то отримуєш навзаєм лиш зраду?
Головна картинка ілюстртативна
