Олексій поволі розігнувся. Наталя бачила, як змінюється його обличчя під час прочитання документу. Перегорнув кілька сторінок і підвів очі на дружину.
Вона уявляла цей момент багато разів. Звісно, вона розуміла, що він буде обурений, ображений. Звісно, вона хотіла б сказати все сама, якось м’якше, однак, він усе прочитав сам.
Наталя завжди намагалася розраховувати лише на себе. Ще в старших класах підробляла репетиторкою, аби не просити у батьків кишенькові гроші.
В університеті поєднувала навчання з роботою — продавчинею в магазині одягу. І навіть після заміжжя не полишила звички самостійно вирішувати фінансові питання.
Спершу Олексія це навіть влаштовувало. Він якраз закінчив університет, «шукав себе», переходив з роботи на роботу. А Наталя вже кілька років працювала у великому торговельному центрі, отримала підвищення до старшої продавчині, а згодом — до адміністраторки. Зарплата в дівчини була стабільна, на життя вистачало.
— Тобі пощастило з дружиною, — жартував тесть — Степан Андрійович, коли Олексій вкотре звільнявся, щоб знайти «щось цікавіше». — Наталка у нас самостійна, доки ти шукаєш себе, родину прогодує.
Наталя не ображалася. Олексій був добрим чоловіком — уважним, турботливим. Не мав шкідливих звичок, був спокійним, кохав її, допомагав по дому.
Щоправда, його «пошуки себе» затягнулися на три роки. За цей час він устиг попрацювати офіс-менеджером, продавцем комп’ютерної техніки, кур’єром, помічником юриста й навіть спробував себе в мережевому маркетингу. Але ніде не затримувався більше ніж на чотири місяці.
— Розумієш, це зовсім не моє, — казав Олексій дружині, коли чергового разу писав заяву на звільнення. — В офісі нудно, за прилавком сумно, з клієнтами спілкуватися не хочу.
— А чого ти хочеш? — запитувала Наталя.
— Не знаю, — чесно відповідав чоловік. — Але точно не таку роботу. Може, відкрити власну справу? У тебе ж премія скоро має бути, можемо вкласти.
До розмов про те, куди Наталі «краще вкластися», дівчина ставилася скептично. Кілька разів подружжя мало серйозні непорозуміння через це.
Олексій просто не розумів чого дружина ігнорує його ідеї. Він же говорив такі розумні речі. якби ж вона тільки послухала, ризикнула, пішла на зустріч.
— Ми ж сім’я, маємо підтримувати одне одного, — переконував Олексій. — Якщо в тебе є можливість вкластися в моє майбутнє, чому б і ні?
— Я працюю, аби ми могли жити у нормальних умовах, а не спонсорувати твої експерименти, — заперечувала Наталя. — Хочеш відкрити бізнес — назбирай сам.
— Нормальна дружина такого б не сказала, — ображався Олексій. — У гарній сім’ї гроші спільні.
Та чомусь ця «спільність» працювала лише в один бік. Олексій запросто міг купити собі новий телефон, витративши майже всю зарплату, а потім позичити в дружини гроші на проїзд до роботи й обіди.
У цій сім’ї так склалось, що за квартиру, комуналку й продукти також здебільшого платила Наталя. Олексій не вважав це чимось надприродним, чи не правильним.
— Я зараз на мілині, сама знаєш, — виправдовувався чоловік. — Наступного місяця, як отримаю зарплату, віддам свою частину.
Та «своя частина» чомусь ніколи не перевищувала десяти відсотків від спільних витрат. Навіть банківську картку Наталі Олексій тримав у себе — «щоб нічого не трапилося». А коли дівчина обмовилася, що хотіла б переоформити карту на себе, він по-справжньому образився.
— Ти мені не довіряєш? Думаєш, я витрачаю твої гроші? — обурювався Олексій.
Після цих непорозумінь Наталя вирішила: обговорювати з чоловіком далеко не все, а особливо — гроші. У неї була мрія — купити власне житло.
Жили вони в орендованій квартирі, і ця тимчасовість гнітила. Наталя хотіла дім, який належав би лише їй: місце, де можна почуватися в безпеці.
Вона почала відкладати по-троху з кожної зарплати, не афішуючи це. Відкрила новий рахунок в іншому банку, оформила накопичувальний депозит.
Коли пішла у засвіти тітка й лишила Наталі невеликий спадок, дівчина також не витратила ті кошти. Олексію сказала, що чимало пішло «на подарунок батькам» — путівку на море. Чоловік лише відмахнувся:
— Краще б допомогла мені бізнес запустити. Я ж ідею знайшов — точку з фермерськими продуктами. Спочатку, звісно, доведеться вкластися, але потім прибуток піде.
Наталя удавала, що їй байдуже, й розмова зійшла нанівець.
Накопичивши потрібну суму на перший внесок, дівчина почала шукати квартиру. Обрала недорогу «однокімнатну» у новобудові на околиці.
Ціна була прийнятною, особливо з огляду, що будинок майже готовий. Наталя звернулася до агентства, і там допомогли з оформленням кредиту.
Єдине, що непокоїло — ризики. Олексій любив повторювати, що «в сім’ї все спільне», але сам цього принципу не дотримувався. А раптом колись вирішить, що має право на її майно?
Порадившись з рієлтором, Наталя оформила квартиру на свою матір — Марію Василівну. Так було безпечніше: якщо станеться щось непередбачене, житло все одно залишиться в родині.
Увесь процес купівлі дівчина провела мовчки, не привертаючи уваги чоловіка. Той саме захопився новою мрією — організувати джип-тури бездоріжжям. Уся квартира була завалена каталогами позашляховиків, «потрібних для бізнесу».
— Наталю, ти не розумієш, це ж наш шанс! — палко переконував Олексій. — Беремо кредит, купуємо дві машини, наймаємо водіїв. Клієнти самі гроші нестимуть!
Саме тоді дівчина остаточно пересвідчилася, що правильно вчинила, не відкривши чоловікові таємниці.
Ремонт у новій квартирі теж вела потай: казала, що бере додаткові зміни, а сама їхала контролювати будівельників. Марія Василівна допомагала з вибором шпалер і меблів. За трохи більш ніж три місяці квартира була готова до заселення.
Наталя не планувала миттєво переїжджати. Вона хотіла потроху підвести чоловіка до розмови, навіть, можливо, запропонувати йому перебратися туди — але лише за умови, що Олексій нарешті знайде постійну роботу.
Та все пішло шкереберть. Того вечора Наталя повернулася з роботи вкрай стомлена. Олексій був удома, дивився відео на планшеті.
— Вечеря готова? — кинув він, не відриваючи очей.
— Думала, ти щось купиш по дорозі, — знизав плечима чоловік.
Наталя зітхнула, пішла на кухню. Відкрила холодильник, дістала овочі. Сумку залишила на стільці, не помітивши, як з бічної кишені виглядають документи на квартиру, отримані того дня.
Олексій забіг за чаєм, випадково зачепив сумку: папери розсипалися підлогою.
— Пробач, — схилився він, збираючи аркуші, і застиг: на титулі читалося «Договір купівлі-продажу квартири». Обличчя налилося фарбою.
— Що це таке? — роздратовано потряс паперами. — Ти купила квартиру?!
Наталя зрозуміла: викручуватися марно.
— Так. Ми з мамою вже багато років збирали гроші мені на окреме житло..
— І не вважала за потрібне сказати мені? Я ж твій чоловік!
— Я використала лише відкладені до заміжжя кошти і спадкові від тітки, — спокійно пояснила Наталя. — Ти ніколи не відкладав на квартиру.
— Зачекай, — він перегорнув сторінку. — Власник – Марія Василівна Черкас. Це ж твоя мама!
Тепер Олексій на фальцет перейшов.
— Як ти могла так вчинити? Навіть словом не обмовилась. Ти хоч розумієш, як це виглядає?! Ми сім’я чи ні?!
Наталя дивилася на нього й усвідомлювала: перед нею чужий. абсолютно чужий для неї чоловік з яким вона просто ділить один простір.
Чомусь подумалось, що усі ці роки він тільки говорив про «спільність», а жив у режимі «беру й користуюся». Ні роботи, ні переспектив, ні реальних планів. Лише мрії порожні.
— Олексію, я вчинила правильно, — тихо мовила вона. — Це наша страховка. Наші із батьками гроші, їхня квартира.
— Страховка?! Від чого? Від мене? — чоловік з призирством документи на стіл. — У вас до мене ніякої поваги, як по-твоєму я повинен на це реагувати?
— Справа не в цьому.
— А в чому? У тому, що ти мені не довіряєш? Потай збирала, купила житло, переписала на матір! Знаєш, що найнеприємніше у всій цій історії? Мій син житиме в орендованій квартирі, поки твоя мама насолоджуватиметься новобудовою!
— Який син? — розгубилася Наталя.
— Майбутній! Якого не буде, бо ти спустила все на оту квартиру навіть не порадившись! Ми могли бізнес відкрити, заробити більше, купити нормальну трикімнатну квартиру. Подумати тільки, взяти і викинути такі гроші на вітер. яка недалекоглядність. Мені аж млосно. Ну як так, поясни мені. Закопати наше майбутнє. Забетонувати його — не міг стриматись він.
Наталя слухала і думала лише про одне: пакувати речі. Найнеобхідніше. Решту забере потім.
— Олексію, — спокійно сказала, коли він пішов води випити, адже так доводив жінці її неправоту, що аж у горлі пересохло. — Я не хочу це обговорювати. Мої кошти — моя відповідальність. Твоя відповідальність — почнеться окремо від мене.
Вона вийшла, лишивши його з відвислою щелепою. За двадцять хвилин у валізі вже лежали документи, кілька комплектів одягу, косметичка. Дзвінок мамі:
— Мамо, я приїду переночувати.
— Що сталось?
— Поясню потім. Олексій дізнався про квартиру.
Мати охнула: — Приїжджай швидше. Ключі є?
— Так, — поклала слухавку Наталя.
Олексій стояв у коридорі, дивився на дружину так, ніби вперше бачив.
— Ідеш?
— Так.
— До матусі? — презирливо.
— Добраніч, — лише сказала йому та, закриваючи за собою двері.
У новому помешканні ще пахло фарбою. Марія Василівна обійняла доньку:
— От і все. Тепер відпочинь.
Перші тижні Наталя наповнювала квартиру життям: книжки, кавовий аромат, робочий куточок із видом на парк. Увечері — чай і тиша, без чужих відео на всю гучність.
Олексій сипав повідомленнями: від «пробач» до «ти руйнуєш сім’ю» й знову по колу. Потім підключилася свекруха Оксана Ігорівна: то також доходила до крайнощів а потім раптом благала «пожаліти сина». Довелося заблокувати.
На роботі Наталя отримала підвищення до заступниці керівника відділу. Колеги помічали: вона ніби засяяла. Курси англійської, басейн, вихідні з книжкою чи в парку — життя раптом заграло новими барвами.
За місяць Олексій прийшов до нової квартири з тортом і квітами. Наталя не відкрила. Торік вона б вагалася; нині ця глава закрита. Документи на розлучення підписала легко; згодом переписала житло з матері на себе.
Минув рік. Наталя керувала вже магазином, придбала компактну «Шкоду», збирала на відпустку в Європі. Зустрічі з подругами, тихі вечори з мамою, нове романтичне знайомство.
У холі ТЦ вона випадково побачила Олексія — консультанта нового магазину техніки. Постарілий, втомлений. Вона спокійно кивнула й пішла далі: без образи, зверхності, чи хоч якоїсь реакції — ніби повз незнайомця.
Недільного ранку, тримаючи капучино в улюбленій кав’ярні, Наталя дивилася у вікно: перші весняні дощі, дитячий сміх, сонячні зайчики на склі. На душі спокій у серці радість.
Попереду безліч доріг — і кожна з них належить лише їй.
