У той вечір, коли на столі лежав чек, я побачила не чоловіка, якого кохала, а сторонню, холодну людину. Орест сказав мені, що він не може припинити стосунки, бо Світлана “надихає” його, а я, навпаки, втомила своїм “відчуженням”. Найстрашнішим було те, що він справді вірив, що його зрада — це просто логічний наслідок моїх недоліків
Надя та Орест були разом дванадцять років. З них дев’ять — у офіційному шлюбі. Вони мали двокімнатну квартиру, яку придбали спільними зусиллями, щомісячними виплатами та великою економією. У них був син Юрко, розумний і веселий хлопчик, який скоро мав піти до школи.
Їхнє життя не можна було назвати розкішним, але воно було затишним, передбачуваним і, як здавалося Наді, наповненим взаємною повагою. Орест працював інженером, Надя вела власний невеликий бізнес, продаючи дитячі вироби ручної роботи через інтернет. Усе мало свій ритм.
Протягом останнього року Надя помічала, як цей ритм починає сповільнюватися, а потім і зовсім збиватися. Орест став дратівливим, його відповіді на її запитання були короткі й часто незадоволені. Раніше він завжди розповідав про свій робочий день, про колег, про нові проєкти. Тепер він приходив пізно, часто затримувався, а на запитання відповідав невизначено.
— Де ти був, Оресте? Вже майже десята вечора, — питала Надя, намагаючись зберегти спокійний тон.
— На роботі, Надійко, — говорив він, кидаючи ключі на тумбочку. — А де ж іще. Хіба ти не знаєш, що я працюю.
— Знаю, звісно. Але ти раніше так не затримувався. Сьогодні ж не було ніяких термінових здач.
— Були. Завжди щось є. Не треба мене контролювати. Я не хлопчик.
Надя відчувала, як у неї на душі стає дедалі важче. Вона намагалася розпалити колишню іскру. Готувала його улюблені страви, пропонувала разом подивитися фільм чи просто поговорити. Усе було марно. Він постійно знаходив причину відмовити: втома, головний біль, термінове повідомлення у телефоні. Його телефон. Він став його другою рукою. Він ніколи не випускав його з поля зору.
Одного разу Надя випадково знайшла в кишені його зимової куртки, яку вона прибирала на зберігання, невеличкий папірець. Це був чек із кав’ярні, розташованої на іншому кінці міста, біля великого бізнес-центру. На чеку була дата два тижні тому і час — обідня перерва. Вони з Орестом ніколи не їздили в той район, а на обід він завжди брав з собою обід у контейнері.
Вона поклала чек на стіл і дочекалася вечора.
Коли Орест повернувся, він був незвично веселий і навіть обійняв її, чого вже давно не робив. Надя відчула приплив надії, але одразу згадала про папірець.
— Оресте, нам треба поговорити, — сказала вона тихо.
— Знову твої розмови, Надійко? Я так втомився.
— Це важливо. Поясни мені, будь ласка, що це, — вона обережно посунула чек до нього.
Обличчя Ореста змінилося. Веселість зникла, поступившись місцем холодній байдужості, яка одразу ж переросла у злість.
— І що це? Чек. З кав’ярні. Ти мені що, ревізію влаштовуєш?
— Я просто хочу знати, що ти робив на іншому кінці міста в обідній час, коли ти, за твоїми словами, маєш сидіти на роботі. І чому ти не викинув цей папірець?
Він різко встав і почав ходити по кімнаті.
— Добре. Хочеш правди? На, слухай! Я зустрічався зі Світланою.
Світлана. Це ім’я прозвучало, наче дзвін. Надя відчула, як її тіло стискається.
— Хто це, Оресте? — майже прошепотіла вона.
— Хто-хто. Жінка. Жінка, яка розуміє мене. Жінка, яка не зустрічає мене з підозрою і не дивиться на мене, як на звичайну річ.
Надя відчула, як сльози навертаються на очі, але вона не дала їм вийти. Їй було необхідно зберегти ясність розуму.
— Ти зраджуєш мені, Оресте, — констатувала вона, а її голос тремтів, незважаючи на всі зусилля.
— Зраджую? А хто мене до цього довів, Надіє? Хто? Ти! Ти постійно зайнята своїми виробами, своїм комп’ютером, своїм Юрком. Ти перестала цікавитися моїм життям. Ти весь час у своїх клопотах! Коли я приходив додому, я бачив не дружину, а втомлену жінку, яка думає лише про продаж своїх іграшок.
— Як ти можеш це говорити? Я працюю, щоб ми могли жити, щоб Юрко мав те, що йому потрібно. Я роблю все для нашої родини! А ти? Ти прикриваєш свою невірність моєю зайнятістю?
— Ти називаєш це невірністю. А я називаю це пошуком того, чого мені бракувало тут, удома. Я не відчував себе чоловіком поруч із тобою, я відчував себе додатком до твоїх бізнес-планів. Світлана… вона інша. Вона бачить у мені чоловіка. Сильного, розумного, успішного. А що бачиш ти? Тільки вічний недолік уваги, правда?
— Яка нісенітниця! — Надя не могла повірити своїм вухам. Це був той самий чоловік, з яким вони планували старість, з яким ділили останню копійку, коли тільки починали.
— Не нісенітниця, а правда! Я втомився від твого постійного відчуження. Від того, що наші розмови обмежуються тільки обговоренням рахунків та Юркових успіхів. Я хочу легкості, розуміння без слів. Ти цього не даєш.
— Ти не просив цього, Оресте. Ти просто закрився. Ти став холодний, як лід. Я намагалася достукатися, ти ж знаєш. Я пропонувала…
— Ти пропонувала. А вона просто дала, — він перебив її і його голос прозвучав відверто і без сорому.
Надя відчула порожнечу всередині. Не гнів, не відчай, а саме порожнечу. Вона не знала, як реагувати на таку відверту й абсолютно абсурдну спробу перекласти відповідальність. Він не каявся, він звинувачував.
— Тобто ти зраджуєш мені, і це моя провина, тому що я була… заклопотана? — вона говорила повільно, намагаючись осмислити його слова.
— Це провина наших стосунків, Надіє. А ти — це велика частина цих стосунків. Ти дозволила мені віддалитися. Ти не тримала мене. А я… я знайшов, де мені було краще.
Надя сіла на диван. Сил стояти більше не було. Вона подивилася на нього, на його обличчя, на якому тепер не було і сліду колишньої прихильності. Він виглядав як стороння, холодна людина.
— І що тепер? — запитала вона, потираючи скроні.
— Що тепер? Я не знаю. Але я не можу це припинити. Вона… вона надихає мене. З нею я знову відчуваю смак до життя. Ти цього не розумієш.
— Я розумію, що ти руйнуєш нашу сім’ю, прикриваючись якимись вигаданими проблемами. Смак до життя, кажеш? А що зі смаком до відповідальності?
— Не читай мені лекцій! — вигукнув він. — Ти думаєш, мені легко? Я розриваюся між вами. Але я чесний. Я не збираюся більше брехати тобі. Це триває вже кілька місяців. І так, я вважаю, що ти сама дала мені привід.
Він розвернувся і пішов у ванну кімнату. Надя чула, як він голосно зачинив двері, наче хотів цим звуком поставити крапку в їхній розмові.
Вона сиділа на дивані, дивлячись у простір. Чек, що лежав на журнальному столику, здавався символом усіх його зрад, які тепер перетворилися на її провину. Вона згадала, як багато разів Орест критикував її за те, що вона працює допізна. За те, що не може дозволити собі щось нове купити. Тепер виявилося, що він сам шукав розваг, а її робота була лише зручним виправданням.
Наступні дні перетворилися на справжнє випробування. Вони жили під одним дахом, але кожен у своєму світі. Орест продовжував зникати ввечері, а коли був удома, то поводився відсторонено. Надя намагалася зберігати нормальну атмосферу заради сина, пояснюючи Юркові, що тато дуже зайнятий на роботі.
Одного вечора Надя вирішила, що так далі тривати не може.
— Оресте, ми не можемо продовжувати жити так, — сказала вона, коли він збирався виходити. — Це не життя, а мука.
— А що ти пропонуєш? — він навіть не подивився на неї, зав’язуючи шнурки.
— Прийми рішення. Якщо ти хочеш бути зі Світланою, то скажи це чесно. Але не роби з мене винну і не руйнуй нас повільно.
— Я вже все сказав. Ти мене не чуєш. Я не можу бути в стосунках, де мене не цінують. Я поки поживу в Андрія. Мені треба подумати.
Андрій був його старим другом.
— Тобто ти йдеш від нас? Після того, як сам нашкодив, ти просто йдеш, щоб подумати? І це має бути моїм уроком?
— Це твій вибір, як на це дивитися. Мені потрібен простір.
І він пішов. З невеликою сумкою, наче просто вирушив у відрядження.
Надя стояла посеред вітальні, а порожнеча в домі здавалася тепер такою ж великою, як і біль у її серці. Він пішов. Залишив її з усією відповідальністю, з почуттям, ніби вона провалила найважливішу справу свого життя — сім’ю. А найстрашніше було те, що він справді вірив у те, що його зрада була лише логічним наслідком її, Наді, недоліків. Що він — жертва її байдужості, а не ініціатор руйнування. Ця несправедливість була майже нестерпною.
Він телефонував Юркові, запитував, як справи. Наді ж писав короткі повідомлення про фінансові питання. Жодного разу він не висловив жалю за те, що сталося. Жодного разу не сказав: «Прости, це була моя помилка».
Це була історія, де зрадник перетворився на звинувача, а людина, яка вірила і любила, залишилася наодинці з почуттям провини, яке їй нав’язали.
Скажіть, хіба можна прийняти звинувачення у зраді, якої ти не вчиняв? Хіба так виглядає відповідальність за свої вчинки? Чи завжди у таких ситуаціях винна та, кого залишають?
Ця історія дуже важлива. Якщо ви вважаєте, що справедливість має перемогти і що Надя заслуговує на підтримку, поставте вподобайку і напишіть у коментарях свою думку: Хто насправді винен у розриві? Ваші слова допоможуть Наді знайти сили.
