У той момент, коли я брехав їй про чергове «відрядження», я не думав про Вікторію, я думав про кредит та дітей, які утримували мене в цьому нещасному шлюбі. — Борисе, ти знову вимикаєш телефон? — запитала Стефанія, і її погляд сказав мені, що вона вже не вірить моїм словам
— Ти мене взагалі ще любиш? — запитала вона, і в її голосі не було звинувачення, лише крихкий, майже нечутний смуток.
Я відвів погляд. Світло від настільної лампи падало на її обличчя, підкреслюючи втому під очима. Ми сиділи в кухні, а за стіною спали наші діти.
— Що це за запитання, Стефаніє? Звичайно. Ми ж сім’я.
— Сім’я — це не відповідь. Я питаю про почуття. Про те, що було між нами десять років тому, коли ми одружувались. Про те, що ти відчуваєш, коли лягаєш поруч зі мною в ліжко і відвертаєшся до стіни.
Я відчував, як внутрішній тягар, який я носив роками, посилюється, але не міг вимовити правди.
— Я просто втомився. Багато роботи, кредит, ти знаєш.
Вона кивнула, повільно, ніби змирилася, і лише цей її покірний кивок говорив більше, ніж будь-які сльози чи крики.
— Розумію. Просто… — вона замовкла, а потім тихо додала: — Просто мені здається, що я живу з чужою людиною. І ця чужа людина не хоче зі мною розмовляти.
Ця розмова була лише однією з багатьох, які ні до чого не приводили, але саме вона, здається, стала точкою неповернення.
Я, Борис, мав би бути щасливим. Мені тридцять п’ять, у мене є дружина, двоє дітей — син Микола, якому п’ять, і донька Софія, якій щойно виповнилося сім. Ми живемо у власній, хоч і обтяженій іпотекою квартирі в місті Львів.
Я працюю інженером-проєктувальником у великій компанії, зарплата стабільна, хоча й левова її частина йде на виплати. Здавалося б, “повний комплект” для чоловіка мого віку. Але правда була в тому, що я прокидався щоранку з відчуттям порожнечі, ніби в моєму житті бракує найважливішої деталі, а всі його елементи — красиві, але холодні, як кришталь.
Наші стосунки зі Стефанією почали охолоджуватися, коли народився Миколка, молодший. Не те, щоб вона стала поганою дружиною, навпаки, вона була чудовою мамою, турботливою, уважною.
Але наша “алкова”, як вона сказала, перетворилася на справжню “крижану країну”. Ми перестали розмовляти про щось особисте, про наші мрії, про майбутнє, про те, що хвилювало нас. Наші діалоги зводилися до побутових питань: “Купи молоко”, “Треба заплатити за квартиру”, “Хто забере дітей з садочка”. Я пам’ятаю, як одного вечора, майже три роки тому, я спробував її обійняти, а вона відвернулася, прошепотівши: “Я так втомилася, Борисе, давай просто спати”. І це стало нормою.
Спершу я списував це на її втому, на мій робочий графік, на фінансовий тиск. Ми всі в цій рутині, хіба не так? Але місяці переходили в роки. Ми спали в одному ліжку, але між нами лежала прірва. І вона ставала все ширшою. Я почувався самотнім більше, ніж коли жив один у студентському гуртожитку.
На роботі я став затримуватися. Не тому, що було багато роботи, а тому, що мені не хотілося повертатися додому, де панувала ця холодна тиша. Я почав шукати привід, аби побути наодинці. Обідні перерви я проводив у парку, а не в офісній кухні з колегами. Я читав книги, слухав музику — що завгодно, аби відволіктися від думки про свою невдалу сім’ю.
Саме в цей час у моєму житті з’явилася Вікторія. Вона працювала в іншій компанії, але ми познайомились на спільному семінарі з проєктного менеджменту в Києві. Вікторія була молодшою за мене на вісім років, життєрадісна, з неймовірним почуттям гумору і блискучими, допитливими очима. Вона не була схожа на Стефанію, яка завжди була втомленою і стурбованою. Вікторія була легка, як повітря. Вона вміла слухати, і вона бачила в мені не лише “голову сім’ї, який заробляє гроші”, а просто — Бориса.
Наш перший діалог був про деталі проєкту, але швидко перейшов на особисте.
— Ти виглядаєш… нещасним, — сказала вона мені під час кава-паузи.
Я був приголомшений її прямотою.
— Що ти маєш на увазі? — спитав я, намагаючись зберегти незворушність.
— Ну, ти такий успішний фахівець, але твої очі сумні. Ніби ти не спиш ночами.
— Кредит. І двоє маленьких дітей, — пояснив я, знизавши плечима.
— Усі ми з якимись проблемами. Але ти ніби несеш на собі весь світ, — вона посміхнулася, і ця посмішка була такою щирою, що мені захотілося розповісти їй усе.
І я розповів. Про Стефанію, про холод, про те, що я вже давно не відчуваю себе чоловіком, а лише співмешканцем. Я сам не помітив, як відверто говорив про речі, які не наважувався прошепотіти самому собі.
Вікторія вислухала мене мовчки, не перебиваючи. Коли я закінчив, вона просто сказала:
— Тобі треба знайти себе. Тобі не вистачає вогню, Борисе.
Після семінару ми почали листуватися. Спочатку це були повідомлення про роботу, потім про фільми, книги, плани на вихідні. Вона писала про свою подорож до Карпат, про малювання, яким захоплювалася. Я розповідав про свої студентські роки, про те, як мріяв стати архітектором. Ми ніби відродили втрачений інтерес до життя один в одному.
А потім, через два місяці, ми зустрілися. Я сказав Стефанії, що їду у відрядження до Харкова. Це була брехня, перша серйозна брехня в нашому шлюбі. Я приїхав у Київ, до Вікторії.
Цей день став для мене моментом пробудження. Поруч із нею я знову відчув себе молодим, бажаним, живим. Це було тепло, яке зігрівало після довгої зими. Я зрозумів, що ці почуття — те, чого мені бракувало.
— Чому ти не можеш бути просто щасливим? — запитала Вікторія того вечора, дивлячись мені в очі.
— Я не знаю, як це. Я забув, — відповів я.
— Тоді навчишся, — посміхнулася вона.
Я повернувся до Львова через два дні. Стефанія зустріла мене, як завжди, холодно-ввічливо.
— Як пройшло відрядження?
— Усе гаразд. Втомився, — я цілував дітей, а відчував себе найгіршою людиною на світі.
Я не міг їй сказати. Не міг вимовити, що хочу піти. Наші діти — Миколка і Софія — були моєю душею. Вони обожнювали мене, а я їх. Я не уявляв, як зможу пояснити їм, що тато більше не житиме з ними. Кредит. Квартира. Усі ці матеріальні ланцюги міцно тримали мене. Якби я пішов, Стефанія не змогла б сама оплачувати іпотеку, а я, навіть якщо б переїхав, все одно мусив би допомагати їй фінансово. Це був глухий кут.
Моє подвійне життя почалося. Я їздив до Вікторії раз на місяць, вигадуючи різні “відрядження” чи “робочі наради”. Вдома я поводився як і раніше: тихий, заглиблений у себе, уникав будь-якої близькості, окрім обговорення шкільних оцінок і планів на вихідні.
Стефанія, схоже, відчувала, що щось не так. Її запитання ставали дедалі гострішими.
— Ти занадто часто їздиш у відрядження. У тебе нова посада? — запитала вона якось увечері.
— Просто завал на роботі. Великий проєкт, — я намагався говорити якомога буденніше.
— А чому ти завжди вимикаєш телефон на ніч, коли їдеш?
— У потягах поганий зв’язок, а потім просто забуваю.
Вона перестала наполягати, але її погляд був сповнений підозри і болю. Я бачив, як вона страждає, і від цього мені було ще гірше. Я був боягузом, який не міг взяти на себе відповідальність за своє життя і життя своєї дружини.
Якось я повернувся додому після чергової поїздки до Вікторії. У мене на куртці залишилось довге руде волосся, хоча я старався бути обережним. Стефанія помітила його.
— Чиє це? — запитала вона, тримаючи в руці мою куртку. Її голос був напрочуд спокійний.
Я не знав, що відповісти. Язик не повертався, щоб знову збрехати. Я лише опустив голову.
— Борисе, я питаю: чиє це волосся? — вона повторила запитання, і цього разу в ньому вже звучала рішучість.
— Це… з офісу, — прошепотів я, і сам зрозумів, яка це нісенітниця.
Вона засміялася. Це був короткий, гіркий сміх.
— З офісу? У нас в офісі ніхто не працює з таким кольором волосся. Я знаю всіх твоїх колег.
Настала пауза, довга, напружена, в якій, здавалося, вмістилося все наше десятиліття спільного життя.
— Це Вікторія, — тихо визнав я.
Стефанія заплющила очі, ніби очікувала цього, але все одно була не готова. Потім вона відкрила їх, і я побачив у них лише спустошення.
— Як давно?
— Майже пів року.
— І ти їздив до неї, кажучи мені, що це відрядження?
Я лише кивнув.
— Що ти збираєшся робити? — це було її фінальне запитання. Вона не кричала, не плакала, вона просто чекала мого вироку.
І знову я не зміг дати чіткої відповіді. Кредит. Діти. Моя провина. Я розумів, що хочу бути з Вікторією, але не міг кинути сім’ю в такий скрутний фінансовий момент. Я не міг розбити серця своїх дітей.
— Я… я не знаю. Мені треба час.
Стефанія зібрала валізу і поїхала до своєї сестри в сусіднє місто Ужгород, забравши дітей. Вона не подала на розлучення, не влаштувала скандалу. Вона просто залишила мене наодинці з нашою порожньою квартирою, нашим кредитом і моєю безпорадністю.
Зараз я сиджу тут, у цій квартирі, і думаю. Думаю про Вікторію, яка чекає на мене, про дітей, які телефонують мені щовечора і питають, коли я повернуся. Думаю про Стефанію, яка вперше в житті обрала себе, забравши дітей і давши мені час “подумати”. Я розумію, що мені доведеться обирати: або я руйную дім, який будував роками, але який став для мене кліткою, або я знову повертаюсь до нього і намагаюся зібрати уламки, але вмираю всередині.
Я — Борис, чоловік, батько, власник іпотеки, і я не знаю, як мені бути далі. Що важливіше: щастя чи обов’язок? Чи є взагалі вихід із цієї ситуації, щоб ніхто не постраждав?
Дорогі читачі, а як би ви вчинили на моєму місці?
