— У тебе власний бізнес! Ти зобов’язана оплатити ремонт у квартирі моєї мами, — закричав чоловік, коли я відмовила свекрусі
Галина Петрівна пройшла на кухню, не знімаючи пальта. Олена провела свекруху поглядом, подумки готуючись до чергової розмови. Жінка вмостилася на краєчок стільця й театрально зітхнула.
— Оленочко, — почала свекруха лагідним тоном. — Мені так незручно тебе турбувати, але іншого виходу немає.
Олена завмерла біля кухонного столу. Пальці мимоволі стиснули чашку з остиглою кавою.
— Що сталося? — запитала вона, хоча вже й так здогадувалась.
— Гроші потрібні, — Галина Петрівна витягла з сумочки носовичок. — Десять тисяч. Комуналка, ліки… Пенсія мізерна.
Олена поставила чашку на стіл. Налила кави й свекрусі. Дзвін порцеляни занадто голосно прозвучав у мовчанні.
— У тебе ж свій бізнес, — продовжила свекруха, з характерними нотками докору. — Власна квартира, гарна. Ні в чому не маєш потреби.
— Галино Петрівно…
— А я що? — перебила вона. — Живу у хрущовці, перебиваюсь на копійки. Нікому я не потрібна.
Олена прикрила очі. Ці розмови повторювались щомісяця, як заїжджена платівка.
— А Максим, ваш син, не може допомогти? — тихо спитала Олена.
— Він старається, — схлипнула Галина Петрівна. — Але зарплата мала, кредити… А в тебе бізнес процвітає.
Олена підійшла до сумки, що лежала на комоді. Пальці намацали гаманець, дістали купюри. Десять тисяч — не критична сума, але кожен раз ці прохання залишали по собі гіркий осад.
— Тримайте, — простягнула вона гроші.
Галина Петрівна миттєво змінилася. Сльози зникли, голос зміцнів.
— Спасибі, доню, — защебетала вона, ховаючи купюри в сумочку. — Ти така добра.
Олена мовчки провела свекруху до дверей. Ті зачинилися, і в квартирі запанувала тиша. За пів години повернувся Микола. Повісив куртку, поцілував дружину в щоку.
— Мама заходила? — спитав він, помітивши дві чашки на столі.
— Так, — коротко відповіла Олена.
— Знову за грошима? Скільки дала?
— Десять тисяч.
Микола потер перенісся. Олена знала цей жест — чоловік щось обдумував.
— Олено, — почав він обережно. — Може, варто інакше все влаштувати? Визначити мамі щомісячну суму? Щоб вона не мусила щоразу просити.
— Щоразу просити? — перепитала Олена.
— Ну так. Їй же незручно постійно до тебе звертатися.
Олена уважно подивилась на чоловіка.
— Миколо, — промовила вона повільно й чітко. — Цього ніколи не буде.
— Чому? — здивувався він. — Вона ж літня людина, їй важко…
— Ніколи, — повторила Олена. — Навіть не думай. Хочеш — сам давай їй скільки хочеш, але мене не чіпай.
Микола замовк. Олена підвелася, узяла чашки й понесла їх у мийку. Руки трохи тремтіли, та голос залишався спокійним і твердим. Шум води заглушував мовчання. Олена повільно мила чашки — кожен рух здавався механічним. Микола залишився сидіти за столом, у роздумах.
Минуло ще кілька днів у мовчанні. Врешті одного вечора Микола не витримав.
— Олено, — сказав він, заходячи у вітальню, де дружина читала книжку. — Ти ж могла б допомогти мамі. Для тебе це копійки.
Олена повільно відклала книгу.
— А чому я повинна це робити? — спокійно спитала вона. — Вона мені хто? Моя мати?
— Вона — мати твого чоловіка! — підвищив голос Микола. — Ти зобов’язана!
— Ні, — твердо відповіла Олена. — Я не зобов’язана витрачати гроші свого бізнесу на ремонт у квартирі твоєї матері. Якщо тобі так хочеться — йди й заробляй, відкладай, допомагай. Але не перекладай це на мене. У мене є мої батьки, яким я щомісяця допомагаю, і це не десятками тисяч гривень, а продуктами.
Микола почервонів.
— Ти просто нічого не розумієш! Тільки на себе працюєш, на себе витрачаєш!
Олена підвелась.
— І це ти кажеш мені, людині, яка щомісяця дає твоїй матері гроші на ліки й комуналку? — голос її залишався спокійним, але очі блищали холодом. — Це мало? Тепер я ще й ремонт маю оплатити?
— У тебе бізнес! — не вгамовувався Микола. — Ти можеш!
— Так, можу. Але не хочу, — відрізала вона. — Мій бізнес — це моя праця. Ти колись мені в ньому допоміг? Чи бодай раз запропонував підтримку? Ні. Тож і не вказуй, як мені витрачати мої гроші. У твоєї матері ще Максим є, нехай він допомагає.
Микола замовк. Він стояв, не знаючи, що відповісти. Потім розвернувся й пішов на кухню, грюкнувши дверима. Олена повільно сіла назад на диван. У серці було порожньо й водночас полегшення — вона нарешті сказала все, що думала.
В ту ніч вони лягли спати мовчки, кожен на своєму боці ліжка. Але вперше за довгий час Олена заснула зі спокійним серцем. Вона знала — цього разу не поступиться.
На третій день Микола не витримав.
— Олено, — почав він, сідаючи навпроти дружини. — Давай поговоримо про маму.
Олена підняла очі від телефону. Вона знала, що ця розмова неминуча.
— Про що саме? — спокійно запитала вона.
— Ти занадто різко їй відмовила, — пробурмотів Микола. — Мама побачила наш ремонт і теж захотіла оновити квартиру.
— І що? — холодно перепитала Олена.
— Ну ти ж розумієш… — Микола зам’явся. — Їй теж хочеться жити гарно.
Олена відклавши телефон, стиснула руки.
— Миколо, — повільно промовила вона, — я працювала заради цього ремонту. Розвивала бізнес, відмовлялася від вихідних, від свят.
— Але ж у тебе є гроші! — вигукнув Микола.
— Це МОЇ гроші, і вони у бізнесі — чітко відрізала Олена.
Микола підскочив зі стільця, обличчя налилося червоним, очі блищали від обурення.
— У тебе свій бізнес! — закричав він. — Ти зобов’язана оплатити ремонт у квартирі моєї мами!
Олена піднялась із дивану.
— Зобов’язана? — перепитала вона. — З якого це дива?
— Вона ж літня людина! Живе у старій квартирі! — Микола не вгамовувався.
— Бачу, що ви з матір’ю зовсім забулися, — твердо промовила Олена. — Тож слухай уважно: більше ні копійки ні тобі, ні їй. Сам їй допомагай, у тебе теж є зарплата, а ми новий контракт підписали, потрібно вкластися у розвиток бізнесу. Зайвих грошей немає у таких сумах.
Микола стиснув руки, зробив крок до неї, нависаючи над дружиною.
— Якщо ти не даєш грошей, — прошипів він, — то яка від тебе взагалі користь?
Ці слова зависли у повітрі. Микола одразу зрозумів, що сказав зайве. Олена дивилася на нього широко розплющеними очима, наче світ перевернувся перед нею.
— Повтори, — тихо попросила вона. Її руки тремтіли, а голос звучав так, ніби говорила не вона сама, а хтось інший.
— Я не те мав на увазі… — почав виправдовуватися Микола.
— Повтори! — закричала Олена.
— Олено, заспокойся…
— Тобто я потрібна лише як банкомат?! — її голос зривався на крик. — Лише для грошей?!
Кожне слово образою віддавалося у серці. Сім років шлюбу в одну мить розбилися.
— Ні, звісно! — спробував виправдатися Микола.
— Збирай речі й забирайся! — прошепотіла Олена.
Вона сама здивувалася своїй рішучості.
— Що? — не повірив Микола.
— Збирайся й геть з мого дому! — закричала Олена. — Негайно!
Микола відступив. Він ніколи не бачив дружину такою. Олена стояла з прямою спиною, руки стиснуті, очі палахкотіли.
— Олено, давай спокійно…
— Йди! — вона вказала на двері. — І більше не повертайся!
Її рука тремтіла, але голос залишався твердим.
— Що ти таке кажеш! Заспокойся! — обурився Микола.
— РОЗЛУЧЕННЯ! — обурилася Олена. — Пакуй речі й йди до своєї дорогоцінної матусі!
Микола метушився по квартирі, не знаючи, що робити. А вона стояла, мов скеля, не відводячи очей від дверей. Усередині панувала дивна ясність — усе нарешті стало на свої місця.
— Гаразд, — кинув Микола. — Але ти ще пошкодуєш.
— Єдине, про що шкодую, — холодно відповіла Олена, — що не вигнала тебе раніше.
Ці слова прозвучали як звільнення. Тягар, який тиснув роками, зник.
Микола пішов до спальні пакувати речі. Олена повільно опустилась на диван — руки тремтіли від напруги. За годину грюкнули вхідні двері. Тиша огорнула квартиру, і жінка вперше за довгий час розплакалася. Єдине, що вона хотіла повернути — це роки прожиті з чоловіком, який був з нею лише заради грошей…
Минув місяць. Олена переглядала оголошення про продаж дачних будиночків. Вона давно мріяла про маленький будинок за містом. І тепер настав її час здійснити цю мрію. Більше ніхто не залазить у її гаманець. І це — найкраще рішення в її житті.
