— У тебе немає права розпоряджатися моєю зарплатою! — Діана рішуче вихопила в чоловіка свою банківську картку.
— Ти ж бачила, яке мамі плаття сподобалося? — голос Артура звучав холодно, з металевими нотками. — Десять тисяч з твоєї зарплати віддаси їй. І крапка.
Діана підвела очі від ноутбука. Пальці завмерли над клавіатурою.
— Артуре, ми ж обговорювали родинний бюджет на квітень. Я ці гроші вже розпланувала…
— Мене не цікавлять твої плани, — різко перебив чоловік. — Мамі треба оновити гардероб до літа. Ти заробляєш достатньо. Віддаш ті гроші — не збіднієш.
Він навіть не став чекати відповіді — просто розвернувся й вийшов з кімнати. За хвилину грюкнули вхідні двері.
Діана застигла, втупившись у порожній дверний прохід. Зрадницькі сльози навернулися на очі. Вона втерла їх тильною стороною долоні, розмазуючи туш. У серці пекло — ніби хтось поставив камінь.
— За що?.. — прошепотіла вона, звертаючись у порожнечу.
Руки тремтіли. Діана закрила ноутбук і підійшла до вікна. Артур поспіхом ішов до машини, щось друкуючи у телефоні. Мабуть, мамі.
Ще два роки тому все було зовсім інакше. Діана сперлася чолом до холодного скла.
— Подивіться, яка у мене дружина! Молодець! — тоді Артур обіймав її за плечі й з гордістю розповідав друзям про її підвищення.
— Та ну тебе, — знітилась вона. — У мене ж зарплата все одно менша, ніж у тебе.
— Але ж які перспективи! — підморгнув Артур. — Ти навіть не уявляєш, як я за тебе радий.
Тоді він був іншим. Турботливим, уважним. Не вимагав звіту за кожну гривню. Не говорив наказовим тоном. А потім, чотири місяці тому, все раптом змінилося. Діану викликав до себе директор.
— Анна Вікторівна переходить до головного офісу, — сказав він. — Я рекомендував вас на її місце — керівника відділу.
Зарплата зросла майже вдвічі. Діана летіла додому, мов на крилах.
— Артуре! Ти не повіриш! — вона кинулася йому на шию.
— Що сталося? — усміхнувся він, але в очах майнула якась тінь.
— Мене підвищили! — вигукнула Діана. — Тепер я керівниця відділу! І зарплата… Артуре, я тепер заробляю більше за тебе!
Усмішка на обличчі чоловіка завмерла, перетворившись на напружену гримасу.
— Вітаю, — сухо відповів він.
Відтоді все змінилося. Артура наче підмінили. Він почав цікавитися кожною покупкою дружини.
— А це що таке? — питав, розглядаючи пакети з магазину.
— Туфлі. Була хороша знижка, — ніяково пояснювала Діана.
— А чек де? Покажи.
Спочатку вона думала, що це жарт. Сміялася, намагаючись перевести все на жарти:
— Ти що, в податкову влаштувався? Може, мені ще декларацію заповнювати?
— Що ти таке кажеш? Якщо вже заробляєш більше, маєш і вкладатися в сім’ю більше.
— Але ж я і так вкладаюсь, — розгублено заперечувала вона. — Ми ж домовлялись: шістдесят відсотків моєї зарплати йде на спільні витрати.
— А решта, мабуть, на ганчір’я? — кривився Артур.
З кожним днем все ставало гірше. Артур перетворився на дріб’язкового контролера. Вимагав чеки, звіти, пояснення за кожну покупку, виправдання за кожну нову річ.
Діана вирвалася з полону спогадів. По щоках текли сльози. Дивно, але образи вже не було — лише розчарування й порожнеча. Вона повільно підвелася й попрямувала до ванної.
У дзеркалі відбивалося набрякле обличчя з розмазаною тушшю. Діана відкрила холодну воду й вмилася. Краплі стікали по підборіддю, падали у раковину.
— Що з нами сталося, Артуре?.. — тихо спитала вона у свого відображення. — Коли ж це гроші стали важливіші за почуття?
Відповіді не було. Вона промокнула обличчя рушником, нанесла новий макіяж. Механічні рухи допомагали зібратися з думками.
Двадцять тисяч для свекрухи. Чому саме вона має їх віддати? Чому не Артур? Раніше таких питань не виникало.
Діана одягнулася, взяла сумку, перевірила документи. Робочий день не чекатиме, яким би важким не був цей ранок. На порозі вона раптом завмерла, ключ у замку ледь не впав з рук.
По спині пробіг холодок. Думка прийшла несподівано — ясна, гостра:
— Я більше не хочу сюди повертатися.
Вона рішуче зачинила двері й провернула ключ. Коридор, сходи, вулиця — усе пливло перед очима, ніби в тумані. Усередині наростала рішучість, змішана з тривогою.
— Ще один день, — прошепотіла Діана, прямуючи до зупинки. — Один день. І треба щось змінювати.
Діана весь день не могла зосередитися на роботі. Цифри у таблицях розпливалися, голоси колег зливалися в нерозбірливий гул. Вона машинально відповідала на запитання, підписувала документи, але думки знову й знову поверталися до ранкової розмови.
— Земля кличе Діану! — Наталія, керівниця сусіднього відділу, помахала рукою перед її обличчям. — Ти сьогодні ніби на іншій планеті. Вже втретє питаю — підеш обідати?
Діана здригнулася й підвела очі.
— Вибач, задумалася, — її голос звучав глухо. — Так, ходімо.
У кафе навпроти офісу було малолюдно. Вони сіли за столик біля вікна. Наталія зробила замовлення й уважно подивилася на подругу.
— Ді, що трапилось? На тобі ж обличчя нема.
Діана крутила у руках сільничку й відвела погляд.
— Все гаразд, просто втомилася.
— Облиш, — Наталія взяла її за руку. — Ми ж п’ять років знайомі. Думаєш, я не бачу, що ти плакала?
Діана стиснула губи. У горлі щось стиснулося. Зізнатися вголос — означало зробити проблему реальною, відчутною.
— Не хочеш — не розповідай, — м’яко сказала Наталія. — Але іноді легше, коли виговоришся.
Усередині Діани щось надломилося. Слова вирвалися самі.
— Артур змінився, — голос тремтів. — Після мого підвищення його наче підмінили. Слідкує за кожною копійкою, перевіряє чеки…
Наталія насупилася, але мовчала, даючи подрузі змогу висловитися.
— Сьогодні наказав віддати десять тисяч його матері, — продовжила Діана. — Навіть не спитав, чи мені зручно. Просто поставив перед фактом і пішов.
— І давно це триває? — тихо спитала Наталія.
— Чотири місяці, — Діана обхопила чашку долонями, намагаючись зігріти змерзлі пальці. — Відтоді, як моя зарплата стала більшою за його.
Наталія похитала головою.
— Діно, це не можна терпіти. Далі буде гірше. Класична ситуація: чоловік не може змиритися з тим, що жінка заробляє більше.
— Та перестань, — Діана спробувала усміхнутися. — Він не з таких.
— Не всі витримують успіх жінки, — твердо сказала Наталія. — Емоційне, психологічне, фінансове вигорання. Контроль над твоїми грошима — це серйозний сигнал.
Діана здригнулася. Десь глибоко в душі це прозвучало важким визнанням правди.
— Я думала, це тимчасово, — пробурмотіла вона. — Що Артур звикне до нової ситуації.
— А стає лише гірше, — це було не питання, а твердження.
Діана кивнула, змахуючи сльозу, що виступила на очах.
— Тікай, поки не пізно, — раптом різко сказала Наталія. — Такі стосунки затягують, як трясовина. Спочатку контроль за фінансами, потім — за всім твоїм життям.
— Але ми ж родина, — невпевнено заперечила жінка.
— Родина — це партнерство, а не диктатура, — відрізала Наталія. — У родині поважають одне одного. Не контролюють.
Решту дня слова подруги не виходили з голови Діани. По дорозі додому вона знову й знову прокручувала у пам’яті останні місяці. Як Артур дратувався, коли вона купувала собі новий одяг. Як вимагав показувати чеки. Як коментував її витрати.
«Тікай, поки не пізно», — луною відлунювало в вухах.
Біля дверей квартири на телефон Діани надійшло сповіщення. Зарплата. Вона застигла, дивлячись на екран. Сума була відчутною — результат підвищення і квартальної премії.
— Чудово, гроші прийшли вчасно, — пролунав за спиною голос Артура.
Діана здригнулася. Чоловік підійшов до дверей, відімкнув замок, притримав двері.
— Заходь, — у його голосі вчувалася погано прихована зневага.
Діана увійшла у квартиру, немов у клітку. Поки вона знімала взуття, Артур безцеремонно витягнув з її сумки гаманець.
— Так, давай картку, — він порпався в гаманці. — Десять тисяч — мамі, п’ять — на комуналку…
Діана завмерла, дивлячись на його руку. Картинка перед очима раптом стала кришталево чіткою, немов навелася різкість.
— І ще десять мені потрібно на нові шини, спортивний костюм і дрібнички — провадив Артур.
У голові Діани щось клацнуло. Наче перемкнувся тумблер. Внутрішній голос — підозріло схожий на голос Наталії — шепотів: «Зараз або ніколи».
— Ти не маєш права розпоряджатися моєю зарплатою! — вигукнула вона, вириваючи картку з його пальців.
Артур розгубився. Його брови поповзли вгору, рот ледь відкрився. На мить він завагався — але замішання швидко змінилося обуренням.
— Що ти сказала? — тихо промовив він, роблячи крок до неї.
— Ти все чудово почув, — Діана відступила, міцно стискаючи картку. — Це мої гроші. Я їх заробила.
— Твої гроші? — Артур усміхнувся криво. — Ми ж сім’я, Діано. У нас спільний бюджет.
— Ні, Артур. Спільний бюджет — це коли обоє вирішують, на що витрачати гроші. А не коли ти так керуєш моєю зарплатою.
— Ти збожеволіла! — Артур підвищив голос. — Відколи тебе підвищили, зовсім голову втратила!
— Ні, — твердо відповіла Діана. — Просто я нарешті зрозуміла: ти не радієш моєму успіху. Тебе виводить, що я заробляю більше.
— Нісенітниця! — вигукнув Артур, але очі видавали його справжні емоції.
— Раніше ти пишався моїми досягненнями, — не зупинялася Діана. — А тепер намагаєшся контролювати кожну копійку. Чому, Артур? Твоє его не витримує?
Артур зробив крок уперед, стиснув руки.
— Віддай картку, — прошипів він. — Негайно.
Діана глибоко вдихнула.
— Ні. І взагалі… Думаю, тобі краще піти.
Артур розсміявся.
— Що? Ти мене виганяєш?
— Так, — Діана й сама здивувалася спокою свого голосу. — Це моя квартира. Ти навіть не прописаний тут.
Обличчя Артура перекосилося від обурення.
— Ти не можеш мене вигнати! Я ж твій чоловік!
— Можу. І роблю це. Завтра поговоримо про розлучення.
— Розлучення? — Артур нервово хмикнув. — Через те, що я попросив грошей для мами?
— Ні, Артур. Через те, що ти перестав мене поважати. Через те, що перетворився на чоловіка, який контролює мої фінанси.
— Тобі лікуватися треба! — випалив чоловік.
— Вийди, — Діана кивнула на двері. — Або я викличу поліцію.
— Ти ще пожалкуєш! — гарикнув Артур, хапаючи куртку. — Без мене ти пропадеш!
Діана мовчки відчинила двері. Артур протиснувся повз неї, зачепивши плече.
— Ще приповзеш до мене! — кинув він наостанок.
Двері грюкнули. Діана оперлася на стіну. Її ноги тремтіли, серце калатало, мов шалене. Але десь глибоко всередині, крізь сумніви і невпевненість, пробивалося нове відчуття. Свободи.
