З ім’ям, звісно, батьки мені підклали свиню — нічого не скажеш. Але в нас по батьковій лінії взагалі оригінальні імена не рідкість, тож усі, мабуть, більше здивувалися б, якби в родині раптом з’явилася звичайна Маша чи Іван.
Мене звати Аполлінарія Феодорівна — саме Феодорівна, а не Федорівна. У дитинстві я була впевнена, що тата звати Федя й ніяк інакше, а мене саму всі кликали Полею. Тож я взагалі не дуже розуміла сенс у таких рідкісних імен, якщо в повсякденному житті всі однаково скорочують їх до простих варіантів.
З часом я до свого імені звикла й навіть почала ним пишатися. У школі Світлан, Юль, Тань і Олен вистачало — тільки в нашому класі було три Олени! А от Аполлінарія була одна — я. І, мабуть, на все містечко більше такої не знайдеш.
Тож бажання змінити ім’я в мене ніколи не виникало. Мене все влаштовувало: повна форма звучить гарно й незвично, а скорочена — коротка, зручна й м’яка. Я носила своє ім’я з гордістю.
Люди реагували по-різному: одні не вірили, що мене справді так назвали батьки, інші захоплювалися, а от свекруха вирішила, що моє ім’я їхній родині зовсім не пасує.
— У тебе надто незвичне ім’я, — сказала вона мені ще до весілля. — Його треба змінити. Ось будеш після весілля документи міняти — і ім’я своє теж поміняй. Поліна Феодорівна звучить набагато краще.
От уже чого я точно не збиралася робити, так це міняти своє ім’я з примхи свекрухи. Я й щодо прізвища не була певна — мені здавалося, що прізвище чоловіка зовсім не пасує до мого імені та по батькові. А тут ще й такі вимоги почали лунати!
У відкритий конфлікт я вступати не стала — просто, коли міняла документи, обмежилася лише прізвищем. Для чоловіка це було принципове питання, а для мене — ні, тож я поступилася.
Свекруха не одразу дізналася, що я знехтувала її «наказом» і залишила своє ім’я. Але коли все ж дізналася — розлютилася страшенно. Відтоді ми з нею у постійних сварках.
Очевидно, зміна імені була лише приводом — або ж спробою «поставити мене на місце» ще з порогу. Але я прогинатися не збиралася, тож свекруха вирішила діяти інакше.
Вона почала майже дражнити мене, як це роблять школярі: перекручувала моє ім’я, причому так, що було видно — робить це навмисно. Виглядало це настільки безглуздо, що викликало в мене лише посмішку.
— Ой, понапридумують імен, а нормальним людям потім язик ламається! — бурчала вона.
— Анно Михайлівно, у вас же вища освіта, — спокійно відповіла я з лагідною усмішкою. — Гадаю, вивчити моє ім’я для вас не становитиме проблеми. А якщо зовсім важко — називайте мене Полею, як усі. Я не ображуся.
Свекруха, якій хотілося мене підколоти, а не виставити себе на посміховисько, зиркнула на мене злісно, але сперечатися не стала.
Та при кожній нагоді знову чіплялася до мого імені — видно, жити їй воно спокійно не давало.
— Мабуть, у неї просто більше причин тебе чіпляти немає, ось і вчепилася за ім’я. А змінила б — придумала б інше. Тож не зважай, — радила мені мама, коли я розповідала їй про витівки свекрухи.
Я ж іще батькові не казала, до чого мене намагається підштовхнути Анна Михайлівна. Тато у мене спокійно відгукується на Федю, але варто комусь назвати його Федором — одразу пихтить, як чайник. Він своє ім’я любить, навіть пишається ним. А звати його, між іншим, Феодор Аристархович.
Заміжня я вже пів року, і всі ці пів року свекруха ніяк не може від мене відчепитися. Тепер вона вигадала новий аргумент: мовляв, коли у нас народяться діти, вони просто не зможуть вимовити моє ім’я.
— Значить, знайдемо хорошого логопеда, який навчить, — втрутився мій чоловік, якого материні докори теж уже добряче дістали.
— О, і ти туди ж! Може, і сам собі ім’я зміниш — будете вдвох дивувати людей! — накинулася свекруха вже на нього.
— Як назвали при народженні, так і ношу. До речі, як і моя дружина, — не залишився в боргу чоловік.
І я все думаю: чи настане коли-небудь день, коли Анна Михайлівна нарешті втомиться чіплятися до мого імені? Судячи з її впертості — навряд. Швидше за все, це буде її улюблене заняття на все життя.
