У неї майже не було надії на заміжжя. Негарна, якась непримітна з вигляду, соромилася сама себе. Коли з нею хтось знайомився їй здавалося, що це – просто насмішка, якийсь злий жарт, адже старалася зайвий раз обминати дзеркала. Проте така зовнішність, з іншого боку, не давала розслабитися. Знаючи, що зустріти чоловіка своєї мрії їй не вдасться, наполегливо працювала над собою.
Лягала пластом, оволодіваючи основами економіки, вивчаючи і досконало одну за одною чотири іноземні мови; англійську, французьку, німецьку, італійську, не кажучи вже про польську, чеську і болгарську, які здавалися їх дуже подібними до рідної української.
Поступово її почали визнавати умілим фінансистом та лінгвістом. Заснована нею фірма набула міжнародного визнання, а це приносило неабиякі прибутки й дозволило жити так, як бажалося. Але в плані створення сім’ї усе залишалося без змін.
Звичайно, можливість вийти заміж зростала з кожною заробленою тисячею доларів. Вона не хотіла “купленого” чоловіка. Її вражало те, що чим дорожчим ставав одяг і взуття, чим стильнішою зачіска і прикраси, тим більше молодих чоловіків крутилося довкола неї, тим красивішими вони ставали. Зрозуміло, можна було б «придбати» якогось мальованого красеня і тріумфувати, мовляв, ну що, симпатюльчику, попався: була б я бідна – ти у мій бік і не глянув би, а так. Проте така купівля створювала й певні незручності. Бо красень, і зрозуміло, шукав би розваг і деінде, тому потрібно було б і наймати детектива, який шпигував би, а вона не хотіла, щоб хтось знав, що просто використовують. Ліпше не мати чоловіка, ніж отримати його такою дорогою ціною. Не хотіла бути приниженою за свої ж гроші.
Раділа, що робота забирає практично весь час – утома не давала змоги зациклюватися на проблемі незаміжжя, пришвартовувала до ліжка й кидала в обійми сну. У вихідні, як правило, знайомилася з пресою, яку не було як читати протягом робочих днів.
Найважче переносила відпустки: дні тяглися довго й одноманітно, нічим її не дивуючи – об’їздила півсвіту і не мала ніякого бажання знайомитися з другою його половиною.
Втомлювалася від лестощів, якими оточували її чоловіки, прагнучи отримати бодай крихти з “панського” столу. Всюди, де б вона не з’являлася, лунали компліменти про те, якою розумною, милою, вишуканою вона є для оточуючих. Це тільки дратувало її.
Якось спало на думку перевірити, як ставитимуться до неї чоловіки, якщо не матиме свого шарму, стильності, модного одягу й модельного взуття. Придбала путівку в санаторій. Одягнулася в непримітний, пастельного кольору костюм, уперше за кілька років просто вимила і висушила волосся, зробила звичайну зачіску. У такому вигляді сіла в поїзд. Так і є – жоден чоловік, що їхав у плацкартному (пішла й на це) вагоні, не звернув на неї уваги, не обмовився бодай словом. Значить, вона нічого не значить – невесела для неї гра слів. Настрій було остаточно зіпсовано, коли, виходячи з вагона, випадково штовхнула одного досить-таки огрядного молодого чоловіка. Він зверхньо оглянув її з ніг до голови (вічний парадокс: дивляться на ноги, а потім топчуть жінку собі під ноги), а тоді єхидно відзначив: “Сиділа б удома, вишня перестигла, а не людей з ніг збивала. Чи це єдиний спосіб хоч на хвилину дати про себе знати?” – насмішкувато поцікавився. У ній заговорила образа, захотілося показати цьому товстунові, що не йому робити погоду.
“Ви не дуже постраждали від мого штурхана? Ось п’ятдесят доларів – моральна компенсація”.
Здоровань сахнувся від неї як від ненормальної, і став просити вибачення, адже махати просто так перед носом солідною купюрою могла тільки “крута” жінка. Потім зупинила таксі, а за кілька хвилин йшла широкою асфальтованою дорогою, по обидва боки якої росли південні насадження.
Уже майже дісталася до східців, коли невідомо звідки поруч виріс небаченої краси хлопець, легким рухом взяв з її руки важку сумку, глянув у вічі вологим поглядом і сказав:
– Принцеса і сумка – несумісні речі.
– Я не принцеса.
– Тільки у принцеси можуть бути такі вишукані рухи, така плавна хода, така постава.
– Я не принцеса, – повторила з притиском. – І сумку сама понесу.
– Ну, ні. Я не можу дозволити такій стильній жінці носити вантажі. Для цього, Богу дякувати, ще є чоловіки, які вміють бачити в жінці жінку.
Він дійшов з нею до дверей її двотижневого помешкання. Допоміг відімкнути. Поставив сумку у шафу.
Дівчина стояла, відвернувшись від нього, і демонстративно дивилася у вікно.
– У нього ні копійки, – випливла думка. – Зараз попросить у мене на сто грамів за те, що допоміг нести сумку. І це справедливо, – її рука потяглася в кишеню за гаманцем. Хлопець, певно, прочитав хід її думок. Він став поруч і, червоніючи, сказав, що не може через брак коштів завести її до шикарного ресторану, але в найближчій кав’ярні йому хотілося б пригостити принцесу кавою з коньяком.
Через кілька хвилин вони обмінялися інформацією про імена:
– Ольга.
– Вадим.
Ще через годину вже Ольга таки привела Вадима до шикарного ресторану й наказала не соромитися у виборі страв. Але той сказав, що йому, окрім її товариства, нічого не смакує. Заграла музика. Вадим запрошував Ольгу на кожний повільний танець, а наприкінці вечора, дізнавшись, що улюблена Ольжина пісня “Старенький трамвай”, підійшов до музикантів, заплатив їм кілька гривень і сам заспівав її, сказавши перед цим, що виконує цю мелодію для найчарівнішої жінки, яка так несподівано увійшла в його життя. І Ольга відчула, як приємно бути в центрі такої уваги, бо Вадим показав рукою, для кого звучать пісенні слова.
На ранок хлопець провів її до дверей санаторію, Ольжині вуста самі собою радо потяглися назустріч вигнутим у формі лука, що поцілює у самісіньке серце, гарячим губам Вадима. Ольга, звісно, уже не змогла заснути. По обіді прийде хлопець, і вони підуть на пляж, тоді до ресторану, а тоді… Солодка млість пронизала все її єство – тоді перед нею розкриються таємниці любощів, бо нарешті їй зустрівся той, кому вона хоче належати!
Вадим з’явився значно раніше визначеного терміну. Не зайшов, а буквально залетів до її кімнати, впав перед нею на коліна і сказав, що шалено покохав цю неземну, строго вдягнуту жінку. Тож уже сьогодні по обіді він з сусідом поїде на заробітки на кілька місяців. От і і прийшов дізнатися Ольжину адресу: куди писати і куди потім у гості їхати. Не може ж сидіти біля коханої жінки з порожніми кишенями. А тепер тільки поцілує її й піде. Він не сміє запропонувати їй навіть близькість, бо через дві години вже рушати. Не хоче звикати до неї, щоб одразу ж розлучитися. Тому, як кажуть італійці: “Арівідерчі, Рома!”. Що в українській інтерпретації буде, звісно, не “до побачення Рим”, а означатиме, приміром: “Прощавай, до кращих часів, моя мила”.
Ольга стояла приголомшена. “Ні, ні, не відпущу”, – крутилося в голові. І вона наважилася.
– Вадиме, не їдь, будь ласка, нікуди. У мене є багато грошей. Ти навіть собі уявити не можеш, скільки, – лице у Вадима почервоніло.
“Мабуть, розсердився”, – вирішила вона.
– Ти не ображайся. Гроші – пусте. Головне – почуття. Яка різниця, у кого вони є, – в чоловіка чи в жінки, – якщо вони кохають… – на цьому слові вона спіткнулася, але Вадим вдячно посміхнувся і Ольга продовжила: …коли вони кохають одне одного і хочуть бути щасливими. Мої гроші – твої гроші. Я не переживу розлуки, бо досі ще ніхто не входив у моє серце.
І в тіло – переконався Вадим, коли через деякий час вона вдячно обціловувала його обличчя, а він ліниво накручував на палець її довге каштанове волосся.
А через годину, ніжно покусуючи тоненькі Ольжині пальчики, Вадим поскаржився, що йому соромно буде вийти з нею ввечері: її шикарні костюми – не рівня його потертим джинсам. І дівчина повезла хлопця до супермаркету, де одягла його більш ніж пристойно.
Щодня протягом двох тижнів Вадим отримував подарунки, які були зроблені так легко, щиро й невимушено, що їх просто неможливо було не прийняти.
Та ось настав день Ольжиного від’їзду. їй потрібно було повертатися на роботу, де через день після повернення на неї чекало тримісячне відрядження до Англії. Вадим смиренно обіцяв чекати, але помітно нервувався:
– Знайдеш там собі якогось бізнесмена англійця, бо й сама схожа на англійку: висока, худенька (трохи не додав – недуже приваблива).
Ольга сприйняла його слова всерйоз.
– Що ти, любий, я телефонуватиму тобі щовечора, повідомлятиму, як справи, висилатиму подарунки.
– Ти, ти – мій найкращий подарунок, – переконував Вадим.
Дівчина сіла у вагон, ледве стримуючи почуття. Потяг рушив. Ще кілька секунд з вікна було видно Вадима, який біг біля вагона, посилаючи на ходу повітряні поцілунки. Усе. Він залишився позаду.
“Я щось зробила не так, – занурилася Ольга у свої думки. – Ну. звісно! У Вадима є закордонний паспорт. Треба взяти коханого з собою. Ми ж пропадемо одне без одного”.
Перша зупинка буле через годину. Ольга вийшла з потяга й рішуче попрямувала до стоянки таксі. Ось і асфальтована дорога, по обидва боки якої тягнуться південні насадження, супроводжуючи прибулих до санаторію. Ольга глянула перед собою і відчула, що серце перетворилося на бетонну плиту і впало їй до ніг. Біля дверей вона побачила некрасиву, повну (це ще легко сказано) дівчину з чемоданом, який намагався видерти у неї з рук Вадим, пояснюючи товстулі, що “принцеса і чемодан – несумісні речі”.
Олександра Гандзюк
