— У нашому селі книжки читають лише ледарі, а господині з шостої ранку на ногах, — пані Галина вихопила з моїх рук роман і вказала на гору жирного посуду. Я ще не знала, що за кілька днів цей затишний будинок стане для мене місцем, з якого захочеться втекти в ніч.
Відпочинок у Карпатах з родиною чоловіка мав стати справжнім зимовим дивом, але замість гірських краєвидів я бачила лише стіни кухні та нескінченні гори брудного посуду
Коли Назар запропонував провести зимову відпустку в його рідному селі біля підніжжя гір, я уявляла собі засніжені смереки, затишні вечори біля каміна та довгі прогулянки на свіжому повітрі. Мій чоловік так натхненно описував гостинність своєї матері, пані Галини, що я навіть на мить не запідозрила каверзи. Мені здавалося, що це буде ідеальний час для відновлення сил після важкого робочого року. Я мріяла дихати на повну чистим карпатським повітрям і відчути справжню зимову магію.
Ми приїхали пізно ввечері, коли темрява вже повністю огорнула долину. Будинок пані Галини виглядав великим і солідним, але всередині панувала якась особлива атмосфера строгості. Свекруха зустріла нас на порозі з легким кивком голови, одразу вказавши, де нам залишити речі. Жодної зайвої усмішки, лише діловий тон. Я тоді списала це на втому та пізню годину.
Перший ранок почався зовсім не так, як я планувала. Замість того, щоб поспати довше, я прокинулася від різкого стуку в двері нашої кімнати о шостій ранку. Пані Галина вже стояла в коридорі, одягнена в робочий фартух.
— Віро, вставай, господиня в такий час уже на ногах має бути. Потрібно сніданок на всю родину готувати, бо чоловіки скоро прокинуться.
Я розгублено подивилася на Назара, але він лише міцніше загорнувся в ковдру і пробурмотів щось незрозуміле. Мені нічого не залишалося, як встати і піти слідом за свекрухою. На кухні мене чекав величезний мішок картоплі та гора овочів.
— Очисти все це, потім натри моркву і дрібно посічи цибулю. Ми будемо готувати юшку і тушкувати м’ясо на обід, — сказала вона, подаючи мені ніж.
— Але ж ми планували сьогодні піти до водоспаду, Назар обіцяв показати мені замерзлу річку, — несміливо заперечила я.
— Річка нікуди не втече, а обід сам себе не зварить. Тут у нас так прийнято: спочатку робота, а потім уже забави. Ти ж не хочеш, щоб мій син голодним сидів?
Цілий ранок я провела біля плити. Мої пальці затерпли від холодної води, а спина почала нити від незвичного навантаження. Коли нарешті сніданок був готовий, за стіл сіла вся родина: Назар, його батько та молодший брат зі своєю дружиною Оксаною. Я сподівалася, що тепер ми всі разом підемо гуляти, але пані Галина мала інші плани.
— Оксано, ти прибери у вітальні, а Віра допоможе мені вимити підлогу в усьому будинку. Взимку сюди стільки бруду з вулиці наноситься, що треба щодня терти.
Я поглянула на Назара, очікуючи підтримки. Він спокійно допивав чай, обговорюючи з батьком ремонт трактора.
— Назаре, ми ж хотіли прогулятися, пам’ятаєш? — запитала я прямо.
— Вірочко, ну ти ж бачиш, що мамі треба допомогти. Давай пізніше, добре? Ми встигнемо ще накататися на санчатах.
Але пізніше не настало ні того дня, ні наступного. Кожен мій день починався з прибирання, приготування їжі та прання. Свекруха виявилася надзвичайно вимогливою: пил мав бути витертий навіть там, куди ніхто ніколи не заглядав, а посуд повинен був блищати так, щоб у ньому можна було побачити своє відображення. Якщо я робила щось не так, вона просто мовчки переробляла це за мною, важко зітхаючи, що було набагато гірше за будь-які зауваження.
Одного разу я спробувала відмовитися від чергового завдання, пояснивши, що дуже втомилася і хочу просто посидіти з книжкою біля вікна.
— Книжки — це для тих, у кого немає справ, — відрізала пані Галина. — У селі завжди є робота. Якщо хочеш бути гарною дружиною, вчися тримати дім у порядку. Назар звик до чистоти і домашньої їжі.
— Але я теж працюю в місті, я так само втомлююся, — спробувала я захиститися.
— У місті у вас автомати все роблять, а тут справжнє життя. Не лінуйся, це на користь піде.
Мені ставало дедалі гірше. Я почувалася не гостею і навіть не членом родини, а безкоштовною наймичкою. Найбільше боліло те, що Назар ніби не помічав мого стану. Він насолоджувався відпочинком: ходив з братом на полювання, довго розмовляв з батьком у гаражі, а ввечері просто засинав перед телевізором.
На четвертий день нашого перебування я не витримала. Коли пані Галина наказала мені перемити всі вікна з внутрішньої сторони, бо вони нібито затуманені, я кинула ганчірку у відро.
— Я більше не буду цього робити. Я приїхала сюди відпочивати, а не працювати прибиральницею.
У кухні нависла важка тиша. Свекруха повільно повернулася до мене, витираючи руки об фартух.
— Ось як ти заговорила? Значить, допомога матері твого чоловіка для тебе — це тягар? Я все життя так працюю, і ніхто не скаржився.
— Ви живете тут постійно, а я приїхала на тиждень відпустки. Чому я маю проводити весь цей час на колінах з ганчіркою?
У цей момент на кухню зайшов Назар. Він побачив розлите відро і наші роздратовані обличчя.
— Що тут відбувається? — запитав він, переводячи погляд з мене на матір.
— Твоя дружина каже, що вона занадто поважна пані, щоб допомагати по господарству, — спокійним, але крижаним тоном відповіла пані Галина.
— Віро, що це за сцени? Мама просто хоче, щоб усе було гарно. Тобі важко допомогти?
— Мені не важко допомогти, Назаре. Мені важко бути єдиною, хто тут працює, поки ви розважаєтеся. Ми за ці дні жодного разу не вийшли за межі подвір’я!
— Не перебільшуй. Ми ж увечері всі разом вечеряємо.
— Вечеряємо тим, що я готувала пів дня! Ти навіть не помітив, що в мене руки червоні від мийних засобів.
Назар зітхнув, ніби я була вередливою дитиною, яка вимагає іграшку.
— Давай не будемо псувати всім настрій. Допоможи мамі закінчити, а завтра ми обов’язково кудись підемо. Обіцяю.
Я повірила йому вкотре. Наступного ранку я встала раніше, швидко виконала всі ранкові справи і чекала на нього біля дверей, одягнена в теплий костюм. Але Назар вийшов до мене з винуватим виглядом.
— Віро, тут така справа… Татові треба допомогти з огорожею, там снігом щось придавило. Я не можу його самого залишити. Може, ти сама прогуляєшся?
— Сама? Ти серйозно? Ми приїхали сюди разом!
— Ну не сердься. Завтра точно підемо.
Я зрозуміла, що завтра ніколи не настане. Для Назара в цьому будинку я була лише додатком до його звичного комфорту, який забезпечувала його мати. Він повернувся в умови, де жінка — це та, хто мовчки працює на задньому плані, і його це цілком влаштовувало.
Того вечора під час вечері пані Галина знову почала розповідати, як важливо для жінки вміти готувати складні страви. Вона детально описувала рецепт якогось пирога, який я мала спекти наступного дня. Я дивилася на неї і бачила своє майбутнє, якщо залишу все як є. Постійна праця, відсутність власних бажань і чоловік, який сприймає це як належне.
— Я не буду пекти пиріг, — тихо сказала я, перериваючи її монолог.
— Що ти сказала? — перепитала вона, піднявши брови.
— Я сказала, що завтра я їду додому. Квиток уже купила.
Назар ледь не поперхнувся чаєм.
— Який квиток? Куди ти збираєшся? Нам тут ще три дні бути!
— Тобі — можливо. А я повертаюся в місто. Там я принаймні маю право на відпочинок після роботи. Тут же я почуваюся непотрібною і виснаженою.
— Віро, не ганьби мене перед батьками, — прошепотів Назар, стискаючи мою руку під столом.
— Ти сам себе ганьбиш тим, що дозволив мені стати тут обслугою.
Я встала з-за столу і пішла збирати речі. Ніхто не намагався мене зупинити. Назар зайшов у кімнату лише через годину, коли валіза була вже зібрана. Він не просив вибачення, не пропонував змінити плани. Він просто стояв у дверях і дивився, як я застібаю куртку.
— Ти справді це робиш? Через те, що мама попросила тебе трохи допомогти? Ти така егоїстка.
— Якщо піклування про себе і свій душевний спокій — це егоїзм, то нехай буде так. Я хотіла казки, Назаре. Я хотіла бути з тобою, а не з твоєю мамою на кухні.
Він нічого не відповів, просто розвернувся і пішов до вітальні. Ніч я провела майже без сну, слухаючи, як завиває вітер за вікном. Рано-вранці, коли ще не зійшло сонце, я викликала таксі до залізничного вокзалу.
Коли я виходила з будинку, пані Галина стояла на кухні і пила каву. Вона навіть не повернулася в мій бік. Тільки тихе клацання замка сповістило про мій відхід.
У поїзді я дивилася у вікно на засніжені гори, які так і не встигла побачити зблизька. Мені було сумно, але водночас я відчувала полегшення. Я нарешті могла дихати на повну, не боячись, що хтось знову дасть мені в руки ніж чи ганчірку.
Повернувшись додому, я змінила замки. Назар приїхав через три дні, але я не відкрила двері. Ми розмовляли через поріг.
— Віро, відчини. Це було нерозумно, мама образилася, але я готовий все забути.
— А я не готова, Назаре. Я зрозуміла, що в твоїй родині для мене немає місця як для особистості. Тобі потрібна помічниця для матері, а не дружина.
— Ти перебільшуєш, це просто побут!
— Побут, який став важливішим за мої почуття. Повертайся до батьків, там тебе завжди чекатиме гарячий обід і чиста підлога.
Ми так і не знайшли спільної мови. Ця поїздка, яка мала нас зблизити, виявила прірву, яку неможливо було засипати жодним снігом. Я часто згадую той запах картоплі та холодної води, і кожного разу переконуюся, що зробила правильний вибір. Краще бути самотньою у своїй квартирі, ніж почуватися самотньою серед людей, які тебе не цінують.
Зимові свята закінчилися, сніг розтанув, але гіркий присмак тієї відпустки залишився назавжди. Іноді я думаю, чи могла я вчинити інакше? Можливо, варто було потерпіти ще кілька днів заради миру в родині? Але потім згадую порожні очі Назара, коли я просила про допомогу, і розумію, що терпіння лише відклало б неминуче.
Минуло кілька місяців. Я почала нове життя, де ніхто не вказує мені, коли вставати і що готувати. Я навчилася цінувати свій час і свої межі. Назар кілька разів телефонував, намагався переконати мене, що все було не так страшно, але його слова більше не мали на мене впливу.
Ця історія — не про злу свекруху і не про важку роботу. Вона про те, як важливо відчувати підтримку від найближчої людини. Коли той, кому ти довіряєш, стає на бік твоїх труднощів, а не на бік тих, хто їх створює, тоді можна подолати будь-що. Але коли ти залишаєшся сам на сам зі своїми проблемами в чужому домі, єдиний вихід — це піти.
Чи траплялося у вашому житті таке, що близькі люди замість підтримки ставали на бік сторонніх або родичів, ігноруючи ваші почуття? Як ви діяли в таких ситуаціях і чи вдалося вам зберегти стосунки після цього? Напишіть свою думку в коментарях, мені дуже важливо почути ваш досвід. Буду вдячна за вашу вподобайку, якщо ця історія відгукнулася у вашому серці. Поділіться цією статтею з друзями, можливо, вона допоможе комусь вчасно прийняти правильне рішення. Що б ви зробили на моєму місці — залишилися б до кінця чи поїхали б одразу?
