У нашій сім’ї з семи дітей на Полтавщині батько заробляв лише пару тисяч на місяць, а мати доповнювала це шиттям за копійки, ледь закриваючи борг у 5000 гривень за протікаючий дах. “Олено, не мрій про більше, – казала мати, рахуючи кожну гривню на хліб, – бо ми й так на краю”. Ось тоді я й зрозуміла, вийду заміж лише за багача.
У мене є час до кінця тижня, щоб зібратись і виселитись з квартири Олега. Стою посеред вітальні, оточена коробками, які вже наполовину заповнені речами: дизайнерські туфлі на підборах, що блищать, ніби зірки на нічному небі, шовкові сукні, які я носила на гала-вечерях, і маленька срібна прикраса – подарунок від нього на нашу “річницю”.
Повітря в кімнаті важке, наче насичене ароматом дорогих парфумів, що все ще витає з моїх речей. Я дивлюся у вікно на Київ, що мерехтить унизу – золоті куполи соборів, ріка, що звивається, як стрічка долі. А в голові крутиться думка: чи варто було воно того? Але глибоко всередині я знаю відповідь. Бо краще плакати в розкішній віллі на Печерську, ніж голодувати в затхлій однокімнатці на околиці.
Мене звати Олена, і моя історія почалася не в блискучих залах, а в маленькому селі на Полтавщині, де бідність була не просто словом, а щоденним супутником. Уявіть собі хату, де стіни просочені вологою, а дах протікає під час кожного дощу. Ми були сім’єю з семи дітей – я найстарша, після мене йшли брати й сестри, як пташенята в гнізді, що вимагають їжі.
Батько, проста людина, працював на тракторі в колгоспі, а мати шила на замовлення, щоб хоч якось звести кінці з кінцями. Я пам’ятаю, як у школі однокласники хизувалися новими зошитами з блискучими обкладинками, а я переписувала завдання в старенький зошит, де сторінки жовтіли від часу.
Голод не був гострим, як у старі часи, але постійним – каша на воді на сніданок, картопля з цибулею на обід, і мрія про шматок шоколаду, що здавався недосяжним скарбом.
Але в мені палав вогонь. Вчителька української літератури, пані Галина, помітила це першою. “Олено, ти маєш талант, – казала вона, тримаючи мої диктанти з червоними позначками. – Не дозволяй обставинам тебе зламати”. Її слова стали моїм маяком.
Я вчилася ночами при свічці, бо електрика часто вимикалася, і мріяла про Київ – місто, де вулички викладені мріями, а університети відчиняють двері до кращого світу. Після школи мене взяли на бюджет до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на факультет журналістики. Це було диво – автобусом до столиці, з одним чемоданом одягу, що дістався від куми, і серцем, повним надії.
Київ зустрів мене дощем і метушнею. Я оселилася в гуртожитку, де кімнати були тісними, як моя колишня хата, але з видом на Дніпро. Навчання було важким: лекції до обіду, а ввечері – підробітки. Я мила посуд у кафе на Хрещатику, розносила флаєри біля метро, навіть раз чи два рази позувала для студентських фотографів.
Гроші йшли на їжу й проїзд, але мрії не вгамовувалися. “Ти заслуговуєш на більше”, – шепотіла я собі, дивлячись на вітрини з одягом, де манекени сяяли в променях сонця.
Саме тоді я зустріла першого “принца” – Андрія. Він був однокурсником, сином відомого бізнесмена з IT-сфери. Андрій мав усе: стильний ноутбук, що не гальмував на лекціях, і посмішку, яка розтоплювала лід у серці. Ми познайомилися на семінарі з медіа-етики – він сидів поруч і жартував про те, як журналісти “викручують” факти.
Його очі блищали, як ріка під місяцем, і я відчула, ніби вперше хтось бачить у мені не бідну дівчину з села, а зірку, що чекає свого часу. Ми почали зустрічатися: прогулянки Подолом, де він купував мені морозиво в старовинних кав’ярнях, і вечори в його квартирі на Липках, де пахло свіжозвареною кавою й можливостями.
Андрій обіцяв усе. “Ми поїдемо до Італії, Олено, – казав він, обіймаючи мене на балконі. – Ти будеш носити сукні від Gucci, а я – твоїм лицарем”. Я вірила. Ми планували майбутнє: одруження після диплому, дім з садом, де я вироститиму дітей, не знаючи голоду. Але реальність увірвалася, як холодний вітер.
Його батьки – елітна пара, що жила в котеджному містечку під Києвом, – дізналися про мене. “Хто ця дівчина з провінції? – запитала мати Андрія на сімейній вечері, куди мене запросили. – Ти заслуговуєш на когось з нашого кола”. Батько мовчав, але його погляд говорив усе: я була загрозою, чужинкою, що могла “псувати” їхнього сина.
Розрив став болючим, але не несподіваним. Андрій подзвонив увечері, голос тремтів: “Вибач, Олено. Вони праві. Ми з різних світів”. Я плакала в подушку гуртожитку, але сльози швидко висохли. “Не зупиняйся”, – сказала я собі, витираючи обличчя.
Замість того, щоб здаватися, я занурилася в роботу глибше. Закінчила університет з червоним дипломом, влаштувалася junior-журналісткою в глянцеве видання про lifestyle. Там я вчилася світу еліти: як тримати келих, як посміхатися для камер, як одягатися так, щоб здаватися однією з них.
Саме на одній з таких подій – презентації колекції одягу – я зустріла Олега. Йому було сорок п’ять, він – успішний забудовник, чиї проекти змінювали силует Києва: хмарочоси з панорамними вікнами, вілли з басейнами на дахах. Олег стояв біля бару, в костюмі Brioni, що сидів на ньому, як друга шкіра, і розмовляв з інвесторами.
Я підійшла, тримаючи келих prosecco, і сказала: “Ваші будинки – як мрії, втілені в бетоні. А як щодо мрій, що не помістяться в квадратні метри?” Він засміявся – глибоким, теплим сміхом, що змусив серце стиснутися. “Тоді давайте побудуємо одну разом”, – відповів він.
Наші стосунки почалися як вихор. Олег не шкодував на мене: першого тижня – вечеря в ресторані з видом на Лавру, де страву подавали на тарілках з порцеляни Ming. Потім – перстень з діамантом, що іскрився, ніби зірка. “Ти особлива, Олено, – шепотів він, цілуючи мою руку. – Я хочу, щоб ти мала все”.
Я переїхала до його квартири на Печерську – пентхаус з терасою, де рожевими ранками схід сонця фарбував небо в відтінки троянди. Там не було затхлості, тільки свіжість кондиціонованого повітря й аромат свіжих квітів, що щодня привозили флористи.
Життя перетворилося на казку. Ранками – йога з приватним тренером, обідом – зустрічі з подругами в модних кафе, де ми обговорювали останні колекції й плітки про знаменитостей. Олег брав мене в поїздки: Рим, де ми гуляли Колізеєм, тримаючись за руки, як закохані підлітки; Париж, де Ейфелева вежа мерехтіла для нас удвох; і Дубай, де пісок шепотів таємниці під зорями.
Він купував мені все: сумку Birkin, що коштувала, як моя перша зарплата за рік, годинник Rolex, що цокав ритмом нового життя. Я не працювала – навіщо, коли світ лежав під ногами? Замість цього я волонтерила в фонді для дітей з бідних сімей, розповідала свою історію, але без деталей про “банкомат”. “Я знайшла натхнення в любові”, – казала я, посміхаючись для фото.
Але казки мають тінь. Олег був одруженим – “технічно”, як він казав, з дружиною, що жила в Лондоні з їхньою дочкою. “Вона не розуміє мене, Олено. Ти – інша”. Я знала, що це не назавжди, але закривала очі. Наші розмови ставали рідшими: він про бізнес – угоди, що трилили мільйонами, я про мрії – книгу, яку планувала написати про жінок, що долають перепони. Наші спільні моменти були повні тепла, але швидкоплинними, як спалах феєрверку.
Я відчувала себе принцесою в золотій клітці: красивою, бажаною, але не вільною. Друзі шепотіли: “Він використовує тебе”, але я відмахувалася. “Краще так, ніж назад у гуртожиток”, – думала я.
Два роки минули, як мить. А потім – дзвінок. “Олено, ми маємо поговорити”. Ми сиділи на терасі, сонце хилилося до заходу, фарбуючи небо в багрянець. Олег дивився в далечінь, тримаючи сигару. “Дружина повертається. Дочка хоче бути ближче до батька. Це кінець”. Слова вразили, як холодний дощ. Я не кричала, не плакала – тільки кивнула. “Я розумію”. Він залишив мені “подарунок” – чек на сто тисяч доларів і ключі від машини, “на спогади”. “Ти заслуговуєш на краще”, – сказав він, цілуючи в чоло, як батько.
Тепер я пакую речі. Коробки множаться: сукні, що нагадують про бали; прикраси, що дзеленчать, як сльози; і мій диплом, що лежить унизу, як нагадування про справжню мене. У кишені – запрошення на вечерю від Максима, архітектора, якого зустріла на благодійному аукціоні.
Він молодший за Олега, з очима, повними мрій про проекти, що змінюють міста. “Давайте побудуємо щось разом”, – написав він у повідомленні. Я посміхнулася, дивлячись на екран. Збереження на рахунку вистачить на рік, може, два. Але я знаю: я не зупинюся.
Стою біля вікна, дивлячись на Київ, що прокидається. Місто, яке дало мені крила й кайдани. Я виросла з дівчинки, що мріяла про шматок хліба, до жінки, що обирає свій шлях. Чи шкодую? Ні. Бо кожна сльоза в розкоші – це крок від голоду. Кожна сукня – нагадування, що я можу. Але інколи вночі, коли тиша пентхауса стає гнітючою, я запитую себе: чи є в цьому житті місце для любові, що не купується? Чи зможу я колись знайти чоловіка, який побачить у мені не банкомат, а душу, що горить яскравіше за діаманти?
А ви? Чи готові ви плакати в палаці, аби уникнути голоду в хатині? Чи є межа, за якою розкіш стає кайданами?
