Моя мама вдруге вийшла заміж одинадцять років тому. Вітчим — Тарас. Від першого шлюбу в нього була донька, Марта. Тоді їй було 14. Тарас залишив своє житло колишній родині — просто так, без будь-яких претензій — і переїхав до нас із мамою. Ми тоді жили у квартирі, що залишилася нам у спадок після тата.
Із донькою Тарас не спілкувався — це була її ініціатива. Він лише платив аліменти, і на цьому все його «батьківство» завершувалося. Не скажу, що в нас із Тарасом були якісь особливі стосунки. Він не ліз у моє життя, не кричав, не повчав. Але й тепла не було. Ну а що з мене, 16-річної дівчини, виховувати?
Я жила з ними ще три роки, потім вийшла заміж, народила сина. Хотіла залишитися жити вдома, але мене поставили перед фактом: мій чоловік — чужа людина, і вони не збираються ділити з ним дах. Довелося з’їхати, ми кочували по орендованих квартирах довго .
З мамою в мого чоловіка стосунки не склалося з першого дня. А Тарасові, чесно кажучи, було байдуже, хто мій чоловік — він у ті справи не втручався. Мама іноді допомагала з малим, сиділа з ним. Раніше допомагала.
Нещодавно я її попросила забрати Артемка з садочка — мала затримку на роботі. Вона відмовила: сидить із онукою Тараса.
І тут мені в голові клацнуло: стоп, у Тараса ж колись була донька. Виходить — Марта має дитину? Звідти й онука. Я проковтнула образу. Але недовго. Відмова не була першою, і я вирішила заїхати без попередження.
Коли зайшла до квартири, всередині було порожньо. Але моя кімната, там стояло дитяче ліжечко, повсюди валялися дитячі речі, ковдра на моєму ліжку була зім’ята. Я миттєво набрала маму.
— Мам, у моїй кімнаті ліжечко. І дитячі речі. Що відбувається?
— Марта живе з нами, — сказала вона спокійно. — Тарас сам їй запропонував, я не була проти. В неї зараз складний період, залишилася сама, з дитиною.
Ще більшим було моє здивування коли у квартиру зайшла молода жінка і прямим текстом попросила мене на вихід, бо я бачте, невчасно прийшла і заважаю.
Жодного нормального слова. Почала так, ніби вона тут господиня, а я з’явилась без запрошення у її домі
Коли ж я сказала, що це є мій дім і в неї я точно не буду питати коли сюди приходити, то почула:
— А тебе що, не навчили, що в гості без дзвінка не ходять? У мене купа справ, а тут ти зі своїм візитом. Прийдеш, коли тебе запросять.
Я сторопіла:
— В гості. До своєї ж квартири. Ти ще й кімнату мою зайняла і замість “дякую” влаштовуєш сцени, дівчино?
В мені все клекотіло. Тобто поки ми з чоловіком крутимося, орендуємо житло, платимо по 14 тисяч на місяць, моя мама дозволяє чоловікові поселити свою доню з дитиною в моїй кімнаті?
Це як узагалі? Ми кінці із кінцями ледь зводимо, а вони живуть на всьому готовому й не паряться? Та ще й влаштовує мені ж такий прийом?
Коли вони повернулись, мама відправила Марту в “її” кімнату — мою! — а мене потягла на розмову про мою, цитую:” неадекватну реакцію”.
— Марта поки що тут житиме. Це не обговорюється. – мовила мама узявши руки в боки.
— А ти хоч уявляєш, як це виглядає? — ледь стримуючи емоції, кажу я. — В моїй кімнаті живе донька твого чоловіка, яку я вперше бачу за десять років!
— У неї дитина. Їй складно. Ти ж знаєш, яка зараз ситуація в країні, житло дороге. А ти в шлюбі, у вас є житло.
— У нас оренда, мамо! Ми платимо по 14 тисяч щомісяця! — голос мій зривається. — А вона сидить на готовому й навіть мені при зустрічі такого наговорила, чи це нормально!
— Мені не подобається твій тон, — мама схрещує руки. — Ти завжди була така, шкода що я цього не помічала. тарас правий, ти лиш про себе думаєш..
— Про себе, мамо? Бо хочу, щоб мої речі, мій простір і моя частка в квартирі не використовувались без мого відома?
— Та що ти з тої частки маєш? І не з твоїх грошей ця квартира куплена!
— Але тату вона належала. І після нього — нам обом. Ти зараз просто дозволяєш Тарасові розпоряджатися тим, що не тільки твоє.
Ми з мамою довго з’ясовували стосунки і чи не вперше так і не дійшли спільної мови. Я поставила її перед фактом:
— Якщо Марта не з’їде — я візьму свого чоловіка і ми заїдемо. І подивимось, куди тоді піде Тарас і Марта.
— Тоді я перепишу свою половину квартири на Тараса. І подивимось, хто залишиться при житлі, — відповіла мама.
Після тієї розмови я подзвонила Тарасові. Спокійно, без сцен:
— Ви не могли б пояснити, на якій підставі ваша донька живе в моїй кімнаті?
— Дівчинко, — сухо відповів він, — це моя домівка. І я впускаю туди, кого вважаю за потрібне.
— Це не ваша домівка. Це спільне майно. І я маю право знати, хто живе в моїй частці.
— Ти й сама давно там не живеш. То не твоє діло.
Мені аж зле стало. Мій чоловік, коли я повернулась, сказав:
— Забудь. У нас є дім. Артемко росте. Зараз не час для такого. Колись розберемось.
А я не можу. Не можу проковтнути, що якась чужа Марта з дитиною живе у моїй кімнаті, користується речами, які я залишила, і взагалі не вважає за потрібне навіть поговорити зі мною.
А потім — вишенька на торті — мама мені дзвонить:
— То як, побачимось із Артемком у вихідні?
Я навіть не одразу відповіла.
— Думаю, вам і з онукою Тараса весело, — кажу. — Чого ж тепер з моїм сином?
— Не будь такою грубою, — різко. — Я тебе люблю. Але ти маєш вибачитись.
— Вибачитись? За що, мамо?
— За те, як ти говориш. Як ти приїхала без попередження. Як образила Марту.
— Образила? Та я її в очі не бачила до того дня, а вона мене з порогу виставляти почала!
— І все одно — ти поводилась недостойно.
Але як виявилось, це ще не все. Через тиждень мама подзвонила і сказала, що Тарас зробив їй пропозицію. Весело, майже підлітково, повідомила:
— Ми з Тарасом вирішили одружитись офіційно. Він каже, що кохає мене, що давно час було це зробити. І я погодилась!
Я ледь не впустила слухавку.
— Мамо, ти серйозно?
— Так. А що такого? Ми живемо разом одинадцять років. Пора узаконити стосунки. Я хочу бути його дружиною, а не якоюсь там “жінкою Тараса”.
— Але ж ти розумієш, що тоді все, що належить тобі, юридично стає і його?
— Та не перебільшуй, — зітхнула мама. — Ми кохаємо одне одного. І він не такий, як ти думаєш. Це ти просто упереджена.
Я замовкла. Говорити щось ще було марно. Навіть чоловік сказав:
— Не лізь. Її життя, її вибір. Ти свою позицію вже озвучила.
І тоді, на емоціях, я виставила свою частину квартири на продаж. Ріелтор уже шукав покупців. Я не могла більше — ні мовчати, ні спостерігати, як Тарас тихо й акуратно «вростає» в життя моєї родини.
Через кілька днів у двері постукали. Це була мама. Бліда, з червоними очима, стояла на порозі з пом’ятим шарфом.
— Доню, не роби цього. Будь ласка. Не виставляй свою частку.
Я мовчала.
— Я знаю, я все зіпсувала. Але ми ж рідні. Не можна ж отак, усе на продаж.
— А хіба ви не подумали, що це і моя квартира? Що у вас немає права селити когось без мого дозволу?
— Я помилилась. Я була засліплена. Але, будь ласка, не роби цього. Не треба руйнувати все остаточно.
Я дивилася на неї, і стало неймовірно шкода. Це ж мама. Та сама, яка мені казки читала в дитинстві, яка готувала млинці на неділю. Але це ж і та сама мама, яка дозволила Тарасові витіснити мене з мого життя, з мого дому.
Я була розгублена. У мені боролися все одразу: образа, розчарування, злість, провина. Хотілося заплакати, заснути і прокинутись у світі, де все добре.
Але реальність була така, як є.
І от я питаю: як би ви вчинили на моєму місці?
Продали б свою частку і поставили крапку? Чи змирились і дали шанс? Чи, може, в’їхали б туди жити й показали, хто там справжній господар?
Бо я вже не знаю, що правильно. І чи взагалі в цій ситуації існує “правильно”…
Головна картинка ілюстративна.
