У нас було новосілля, приїхали всі рідні, але поява свекрухи Світлани Миколаївни одразу перетворила затишний вечір на генеральну інспекцію. Коли я винесла свою ідеальну сирну запіканку, вона лише кинула погляд і заявила: — Аню, ми спробуємо мій торт, а це з’їсте завтра, — але невдовзі Назар тихо поніс мою страву просто до смітника
— Я витратила цілий день на цю запіканку, а ти викидаєш її, навіть не спробувавши? — прошепотіла я, відчуваючи, як очі починають пекти від сліз.
— Не драматизуй, Анно, — відповів Назар, навіть не глянувши на мене. — Вона просто не вписалася в сьогоднішній вечір. Завтра з’їмо, якщо не зіпсується. А зараз — гості, етикет. Ти ж не хочеш поставити мене в незручне становище перед мамою?
— Незручне становище? Ти робиш це зі мною щоразу, коли ми бачимо твою маму! — я ледь стримувала голос, щоб не зірватися на крик.
— Ти знову починаєш, — він махнув рукою і пішов, залишивши мене біля сміттєвого відра, куди щойно полетіла моя ідеальна, з любов’ю зроблена сирна запіканка.
Правду кажучи, я завжди була наївною. Мені здавалося, що якщо ти докладаєш зусиль, відкриваєш душу і намагаєшся потішити людину, вона відповість тобі тим самим. Це ж елементарна ввічливість, чи не так? Але мої стосунки з мамою Назара, моєю свекрухою Світланою Миколаївною, завжди були лакмусовим папірцем, який доводив, що я глибоко помиляюся.
З першого дня нашого знайомства вона ставилася до мене, як до тимчасової незручності, щось на зразок протікаючого крана, який треба терпіти, доки він сам не полагодиться.
Ми з Назаром одружилися чотири роки тому, і за цей час я навчилася жити з її холодною неприязню. Але я не могла змиритися. Я постійно шукала спосіб довести, що я варта її сина, що я — хороша дружина, господиня, і просто порядна людина. Назар, звичайно, захищав мене, але робив це з такою оглядкою на мамину думку, що мені часто здавалося, ніби він сам не впевнений у моїх якостях.
Нещодавно ми переїхали до нової квартири в Івано-Франківську, і Світлана Миколаївна вирішила влаштувати у нас так званий родинний вечір, щоб оцінити, як ми облаштувалися. Звісно, це означало генеральну інспекцію, а не просто дружнє чаювання. Я тиждень готувалася, мила підлогу, чистила вікна, які Назар обіцяв помити, але, як завжди, забув. Апогеєм моєї підготовки стало рішення спекти особливу сирну запіканку — ту, яку Назар любив у дитинстві, але яку його мама, за його словами, ніколи не пекла. Це мав бути мій тихий, солодкий тріумф.
Я знайшла старий бабусин рецепт. Це не просто запіканка, це цілий ритуал: домашній сир, який треба перетерти тричі, особливі вершки, мінімальна кількість цукру і обов’язково лимонна цедра з цілого лимона. Вона вийшла ідеальною — золотиста скоринка, ніжна, як хмарка, середина. Я поставила її на найкращу тарілку і чекала.
Нарешті, настала субота. Вони прийшли: Світлана Миколаївна, її сестра Галина Петрівна і двоюрідний брат Назара, Роман, якого я взагалі бачила вперше. Свекруха одразу почала огляд.
— О, нові штори? — простягнула вона, торкнувшись фіранки, яку я підбирала два місяці. — Ну, нехай буде. Хоча я б вибрала щось більш… класичне. Ось у Романа квартира, так там — стиль. А тут…
Вона говорила, але її очі немов прозирали мене наскрізь, оцінюючи кожен мій крок. Я мовчала, намагаючись зберегти усмішку.
Коли прийшов час десерту, я з гордістю винесла свою запіканку. Я поставила її в центр столу, і всі одразу звернули на неї увагу.
— Що це за диво? — запитала Галина Петрівна, і мені стало приємно.
— Це сирна запіканка, Галинко. За особливим рецептом, — сказала я, чекаючи на схвалення Назара. Він усміхнувся, але якось напружено.
Світлана Миколаївна лише кинула погляд і театрально закотила очі.
— О, сирник, — промовила вона з такою інтонацією, ніби я принесла на стіл щось непристойне. — Якось раз у молодості я пекла, але потім зрозуміла, що це надто… сільський десерт. Не для святкового столу. Я ж, Назаре, принесла тобі свій торт.
Вона вказала на купованого білого торта, якого щойно дістала з коробки. Я бачила цей торт у міській пекарні. Він був гарний, але не мав нічого спільного з домашнім затишком.
— Я думала, ми спробуємо… — почала я, але вона мене перебила.
— Аня, ми спробуємо мій торт. Він — гідний нашого вечора. А цю… твою страву, — вона ледь помітно кривила губи, — ви з Назаром з’їсте завтра. Не ображайся, але ми ж не в студентському гуртожитку.
Назар швидко підхопив запіканку і відніс її на кухню. В цей момент я відчула не просто образу, а справжню кривду. Це було приниження, чисте і не завуальоване. Я відійшла до вікна, щоб вони не бачили, як я з останніх сил збираюся, щоб не розплакатися.
— Назаре, занеси його в машину, — почула я голос свекрухи.
Я різко обернулася.
— Що? Кого занести?
— Ну, торт мій. Назар, я ж тобі сказала, — Світлана Миколаївна звернулася до сина. — Він тут зайвий. Ми з’їмо його вдома. Аня, ти ж розумієш, що ми не зможемо його з’їсти тут увесь, а він дорогий, шкода викидати.
І тут я побачила, як Назар, без жодного слова, просто бере мою ідеальну запіканку з тарілкою і направляється до смітника, який стояв за кутом.
— Стій! — крикнула я. — Назаре, ти що робиш?!
— Вона простояла на столі годину, Аню, — пробурмотів він. — На кухні спекотно. Мама каже, що вона вже… Не хвилюйся.
Саме в цей момент відбувся діалог, який я згадала на початку. Він викинув її. Викидаючи мою працю, мою любов, мої надії на примирення, він викинув і мене. Моя свекруха перемогла. Вона просто показала, що в цьому домі, навіть у моєму домі, важливий лише її смак, її думка, її торт, а не мої зусилля.
Я з усіх сил намагалася втримати сльози. Повернулася до гостей і з посмішкою заявила:
— Мені шкода. Я, мабуть, не дуже добре почуваюся. Піду приляжу.
Назар кинувся за мною.
— Аню, ти що?
— Ти бачив, що ти зробив? — прошепотіла я йому у вітальні, щоб нас не почули. — Ти викинув її. Мою запіканку. Ти мене зганьбив перед своєю мамою, ти знову поставив її вище за мене!
— Мама просто… — почав він, але я його перебила.
— Ти обрав її. Як завжди. Це не запіканка, Назаре, це мій подарунок тобі і твоїй родині. І ти його знищив.
Він мовчав.
Світлана Миколаївна зайшла до вітальні.
— Аня, ти чого тут? Йди до гостей. Ти ж господиня. Що це за манера тікати від людей?
— Світлана Миколаївна, я справді нездужаю, — сказала я, намагаючись говорити холодно і ввічливо. — Назар, ти вибач, але я буду в спальні.
Назар спробував мене зупинити, але я відштовхнула його руку і зайшла до кімнати. Я лягла на ліжко і довго лежала в темряві, слухаючи, як у сусідній кімнаті сміються і п’ють чай мої гості. Ніхто не прийшов до мене. Ніхто не спитав, чи мені потрібна допомога. Світлана Миколаївна просто отримала своє — спокійний, ідеально контрольований вечір без моєї настирливої присутності.
Через годину вони пішли. Назар зайшов до спальні.
— Аню, ну навіщо ти так? Це була всього лише запіканка. Я куплю тобі десять таких!
— Ти не розумієш, — видихнула я. — Це не про запіканку. Це про повагу. Це про те, кого ти обираєш у цій сім’ї. І ти знову обрав її.
Ми не говорили до ранку. На ранок він намагався вибачитися, але я була спустошена. Мені було все одно. Чи варто мені продовжувати шукати шлях до серця людини, яка свідомо і публічно знецінює всі мої зусилля? І чому мій чоловік щоразу дозволяє їй це робити?
Як ви вважаєте, дорогі читачі, що мені робити далі в такій ситуації?
