— У моєму домі ти повинна жити за моїми правилами, – холодно сказала Василева мати Оксана, коли я відмовилася мити за всіма посуд. Мій чоловік Василь стояв поруч і мовчав, і тоді я зрозуміла, що проблема набагато глибша, ніж просто нестерпні родичі.
Це була весна, коли ми з Василем одружилися. Я пам’ятаю кожен момент того дня: сяюче сонце, легкий вітерець, мої білі туфлі, які трохи тиснули, але це було неважливо. Я була на сьомому небі від щастя. Василь, мій коханий, мій надійний, обіцяв мені казкове життя.
Ми познайомилися на роботі, в маленькій, але дружній компанії. Його гумор, його увага, його вміння слухати – усе це підкорило моє серце. Я – Марічка, звичайна дівчина, яка завжди мріяла про затишну родину і власний куточок.
Єдине, що трохи насторожувало, це питання житла. Василь жив у великому будинку своїх батьків – Петра та Оксани. Вони володіли просторим двоповерховим будинком у приміському селищі. Спочатку я думала, що це тимчасово. Зрештою, ми молоді, обидва працюємо, швидко назбираємо на своє. Та Василь був іншої думки.
— Марічко, навіщо нам знімати чи купувати, коли тут стільки місця!
— Ми ж будемо заважати твоїм батькам, Василю. У них свій режим, а в нас свій.
— Вони тільки раді будуть, що ми поруч! Тут і тобі краще, свіже повітря.
Я погодилася. Зрештою, я щиро вірила, що його родина – такі ж добрі та відкриті люди, як і він. Я помилялася. Життя під одним дахом з Василевими батьками, а згодом і з його сестрою Іриною, перетворилося на справжній випробувальний термін для мого шлюбу.
Спочатку все було доволі мило. Оксана, мати Василя, готувала на всіх. Петро, батько, займався садом. Нам виділили одну кімнату на другому поверсі. Але невдовзі почалися дзвіночки.
— Марічко, ти чому так пізно лягаєш, світло палиш? Петро економить, у нас лічильник крутиться! – одного вечора промовила Оксана.
— Я просто читала перед сном. Добре, я буду раніше вимикати.
Потім була їжа. Оксана, завжди з незадоволеним виглядом, почала постійно коментувати мої кулінарні спроби.
— Марічко, цей борщ якийсь рідкий. А де м’ясо?
— Я готую дієтичний, ми ж намагаємося менше важкої їжі їсти.
— Та що ви там намагаєтеся! Василь повинен їсти ситно, він чоловік! З чого ти тільки те пюре робиш, хіба це картопля!
Василь у цей час мовчав. Його відповідь завжди була однакова.
— Марічко, це ж мама, вона бажає нам добра. Просто не звертай уваги.
Я намагалася. Я щиро намагалася подружитися з його матір’ю. Приносила їй подарунки, допомагала по дому, вчилася готувати за її рецептами. Але всі мої старання розбивалися об стіну її постійних докорів та невдоволення. Вона ніби отримувала насолоду, вказуючи мені на мої недоліки.
Справжня “веселість” почалася, коли до нас переїхала Ірина, Василева молодша сестра, зі своїм чоловіком Андрієм та двома дітьми – Сашком і Катрусею. Вони мали власне житло, але вирішили пожити у батьків “тимчасово”, доки роблять ремонт у своїй квартирі. Ремонт затягнувся на місяці, а Ірина з родиною розселилася в будинку, немов у готелі.
Будинок, хоч і великий, не був розрахований на стільки людей. Наша маленька кімната стала єдиним місцем, де ми могли усамітнитися, але й туди часто вривалися племінники, щоб погратися.
Ірина не працювала, Андрій, здається, теж не надто переймався заробітками. Вони просто жили на батьківській шиї. І найгірше – ніхто з них не робив нічого по господарству.
Мати Василя, Оксана, раптом забула про свої скарги на “неправильний” борщ і почала вимагати допомоги від мене.
— Марічко, ти ж вдома після роботи? Поприбирай на кухні, Іра з дітьми втомилася.
— Але я теж працюю, Оксано. Ірина цілий день вдома.
— І що? Вона мати, вона займається дітьми! Ти ж вільна, принаймні після своєї роботи.
Я відчувала себе прислугою. Після цілого дня в офісі, я приходила додому і замість відпочинку починала мити посуд за шістьох людей, прибирати, прати. Ірина ж сиділа у вітальні, дивилася телевізор і давала мені поради.
— Марічко, ти погано витерла пил із шафи. Он там видно.
— А ти б не могла мені допомогти?
— Ні, я не можу, я займаюся важливішим – відпочиваю.
Я терпіла. Знову ж таки, заради Василя. Якось я спробувала поговорити з ним серйозно.
— Василю, я так більше не можу. Твоя родина витягує з мене всі сили. Я почуваюся просто працівницею в цьому будинку.
— Марічко, не нагнітай. Це ж тимчасово. Іра скоро поїде.
— Скільки, Василю? Вони вже пів року тут! І чому я повинна обслуговувати їх? Чому ти не заступишся за мене?
— Заспокойся. Мама добра, просто трохи старається про нас піклуватися. Ти неправильно це сприймаєш.
Його байдужість колола мене найбільше. Він бачив, як я втомлююся, як його мати і сестра відверто мене використовують, але волів не втручатися. Він вважав, що мені просто потрібно бути “мудрішою” і “змиритися”.
— Я хочу, щоб ми з’їхали. Ми можемо знімати квартиру, можемо взяти невеликий кредит на перший внесок.
— Навіщо нам гроші на вітер викидати? Тут же все є! Марічко, це нерозумно. Ми ж живемо в достатку. А на квартиру треба збирати роками.
Я розуміла, що проблема не в грошах. Проблема була в його зручності. Він звик до материного обслуговування, до того, що все під рукою, і не хотів виходити зі своєї зони комфорту. Він почувався сином у цьому домі, а не чоловіком, який будує свою власну родину.
Одного разу стався прикрий випадок. Я готувала вечерю, коли Оксана зайшла на кухню.
— Марічко, дай мені свій ноутбук. Іра хоче подивитися новий фільм.
— Він мені потрібен для роботи, я готую презентацію на завтра.
— Ой, перестань, усе ти встигнеш. Нам потрібен зараз.
— Я не дам. Це моя особиста річ.
Оксана зблідла від люті. Вона не звикла, щоб їй відмовляли.
— Ти ще будеш мені вказувати, у МОЄМУ будинку! Ти взагалі хто така! Ти прийшла до нас на все готове! Ти нічого тут не маєш!
— Я ваша невістка, і я не прийшла на все готове, я працюю, як і Василь!
Ця суперечка переросла у справжній крик. Я вперше відповіла їй так відкрито. На шум прибігли Василь та Петро.
— Що тут відбувається? – холодно запитав Василь.
— Твоя дружина мені нахамила! Вона не дає мені користуватися своїми речами! – Оксана театрально схопилася за серце.
Замість того, щоб захистити мене, Василь знову зайняв позицію сина, який боїться образити матір.
— Марічко, ти чого! Ти могла просто дати їй ноутбук. Чому ти така неслухняна?
— Василю, а ти де? Ти мій чоловік, ти повинен мене підтримувати! Я просто відстоюю свої особисті межі!
Петро, батько Василя, втрутився і, як завжди, підтримав дружину.
— Марічко, це не твій дім, не забувай. Або ти живеш за нашими правилами, або…
Це було останньою краплею. Вночі, коли Василь уже спав, я тихо зібрала свої речі. Я написала йому записку: “Я йду. Я більше не можу так жити. Я люблю тебе, але я люблю і поважаю себе. Коли ти вирішиш, що готовий бути чоловіком, а не сином – ти знаєш, де мене шукати”.
Я вийшла з цього будинку вночі, сльози текли по щоках. Я зняла маленьку кімнатку в місті, недалеко від роботи. Життя стало складнішим, фінансово важчим, але я нарешті відчула полегшення.
Василь дзвонив. Він просив повернутися, обіцяв, що “поговорить з мамою”. Але він так і не зробив головного: не покинув батьківський будинок.
— Марічко, ну повертайся, ми ж родичі! Як я покину маму!
— Василю, ти не кидаєш маму, ти будуєш своє життя. Я чекаю, коли ти це зрозумієш. Я люблю тебе, але жити з твоєю родиною я не буду.
Пройшло два місяці. Ми зустрічаємося, Василь приходить до мене, але все ще живе вдома. Він розривається між мною і комфортом свого старого життя. Його мати постійно дзвонить йому, скаржиться, що він “забув про неї”, що я “розлучаю його з родиною”.
Я розумію, що він повинен зробити вибір. Або він обирає мене і наше спільне майбутнє, яке вимагає певних зусиль та самостійності, або він залишається вічним сином під крилом матері. І цей вибір він повинен зробити сам.
Мій шлюб висить на волосині. Я не хочу здаватися, бо люблю його. Але я знаю, що якщо повернуся до того будинку, то втрачу себе назавжди.
Моя історія, на жаль, дуже поширена. Багато молодих сімей розпадаються через надмірне втручання родичів, особливо коли один з подружжя не здатний відстояти межі своєї сім’ї.
Шановні читачі, дуже важливо знати вашу думку.
Як ви вважаєте, чи правильно я зробила, що пішла? Чи варто мені чекати, поки Василь зважиться на переїзд, чи це марна трата часу? Що б ви порадили Василю, якби він був вашим другом?
Ваші коментарі та підтримка дуже важливі для мене, адже я зараз на роздоріжжі. Будь ласка, поставте вподобайку цій історії та напишіть свою думку в коментарях. Це дійсно допоможе мені.
