У мене троє дітей і жодної вільної хвилини на себе. Люблю їх сильно, але буває, що всерйоз думаю: зібрати валізу, посадити всіх у потяг до бабусі в село й махнути рукою — їдьте, любі, на цілий тиждень, а я тут хоч раз посплю до десятої і не чутиму «мамо» кожні три секунди.
Мене звати Олена, мені тридцять сім. Настя — дев’ять з половиною, Андрій — сім, Софія — п’ять із хвостиком. Живемо в звичайному спальному районі міста, трикімнатна квартира на п’ятому поверсі, ліфт вічно не працює, тому кожен раз тягну коляску чи пакети сходами. Чоловік Василь працює на заводі змінним графіком: тиждень перша зміна, тиждень друга. Коли перша — встає о п’ятій, коли друга — приходить о півночі. Я веду бухгалтерію для двох маленьких фірм дистанційно, але це більше смішно називати роботою: відкриваю ноутбук — хтось уже кричить, що розлив сік, або треба терміново знайти зелений олівець, бо без нього життя закінчилось.
Ось звичайний вівторок, наприклад.
Будильник на 6:00. Я встаю, йду на кухню, ставлю чайник, намагаюсь вдихнути запах кави, поки тихо.
— Мамо, де мої червоні штани з кишенею для телефону? — голос Насті лунає з кімнати ще до того, як я встигаю налити воду в чашку.
Йду шукати. Штани, звісно, під диваном.
— Настю, скільки разів казала: складай речі на стілець або в шафу.
— То Андрій кинув, я бачила вчора!
Тут вибігає Андрій у спідньому і з зубною щіткою в роті.
— Мамо, а що на сніданок? Я хочу млинці з сиром і щоб багато сметани!
З ванної вже Софія.
— Мамо, я вже почистила зуби! Подихай! Полуницею пахне!
Нахиляюсь, дихаю. Справді полуниця. Василь виходить сонний, в одних спортивних штанах.
— Доброго ранку, кохана. Цілую.
Цілує мене в щоку, потім дітей по черзі.
— Я на першу, буду о сьомій вечора. Люблю вас.
Двері грюкають. Тиша триває рівно п’ять секунд.
— Мамо, заплети дві кіски! — Софія.
— Мені хвіст високий, бо на фізкультурі! — Настя.
— Хто взяв мій рюкзак?! Там мій новий м’яч! — Андрій.
Заплітаю Софію, поки Настя сама намагається зробити хвіст, виходить криво, починає ревіти. Андрій знаходить рюкзак під ліжком, радіє. Я бігаю між кухнею і коридором, роздаю бутерброди, бо на млинці вже часу нема. Чайник кипить третій раз.
Виходимо о 7:42. Спочатку садок. Софія тримає мене за руку й розповідає.
— Мамо, а сьогодні ми будемо робити аплікацію з листя. Я тобі принесу дубовий листочок, добре?
— Добре, доню, я чекатиму.
Цілую, віддаю виховательці. Біжу до школи. Діти вже стоять біля воріт.
— Мамо, швидше, дзвінок!
Біжу. Нарешті махаю рукою — пішли на уроки. Стою хвилину, дихаю. Тихо. Цілих чотири години попереду.
Приходжу додому, вмикаю ноутбук, відкриваю таблиці. Через двадцять хвилин телефон.
— Олено Володимирівно, добрий день, це з садка. Софія каже, що болить животик. Температури нема, але плаче. Може, заберете?
Зітхаю, закриваю ноутбук, їду. Забираю Софію, вона сидить на диванчику, очі червоні.
— Мамо, я хочу додому. І щоб ти мене обняла.
Обнімаю, везу додому. Дома лягає на диван, просить водички з лимоном. Роблю. Потім казку. Потім ще одну. Засинає. Сідаю за роботу — дзвонить школа.
— Олено, це класний керівник Насті. Вона забула спортивну форму, сьогодні фізкультура, принесіть, будь ласка.
Знову збираюсь, беру форму, їду. Прибігаю задерев’яна, віддаю вчительці, повертаюсь. Софія вже прокинулась.
— Мамо, я голодна. І хочу пельмені.
Варю пельмені. Поки варяться — думаю просто лягти на підлогу й не вставати.
О третій забираю старших. Вони вибігають щасливі.
— Мамо, у нас сьогодні малювали осінь, я намалювала наше дерево під вікном!
— А я отримав п’ятірку за читання вголос!
— А в мене двійка з математики, бо я не встиг переписати, — тихо каже Андрій.
— Нічого, ввечері розберемо.
Йдемо додому. Софія вже бадьора, проситься на майданчик. Йдемо на майданчик. Година гойдалок, гірок і «мамо, подивись».
Додому о п’ятій. Уроки. Настя сідає першою.
— Мамо, поясни, що таке відсотки. Я нічого не розумію.
Сідаю, пояснюю. Андрій тягне свій зошит.
— А мені допоможи з письмом, бо букви танцюють.
Софія сидить поруч і малює мені листочок.
— Це тобі, мамо, дубовий, як обіцяла.
Цілую її в маківку. Перемикаюсь між дробами, письмом і листочком.
О шостій Василь пише: «Затримуюсь до дев’ятої, вибач». Готую вечерю сама. Котлети, пюре, салат. Діти допомагають накривати стіл.
— Я ложки розкладу!
— А я серветки!
— А я тарілки!
Все падає, сміємося. Сідаємо їсти. Андрій розповідає, як на перерві грав у футбол і забив гол. Настя хвалиться п’ятіркою. Софія просто маже пюре по тарілці й радіє життю.
Після вечері — миття. Софія в ванні кричить.
— Мамо, додай пінки! Більше! Щоб до стелі!
Додаю. Мию голову, вона реве, бо шампунь в око потрапив. Витираю, заспокоюю. Старші чистять зуби, сперечаються, чия черга полоскати першим.
Потім казка на ніч. Сьогодні про зайчика, який шукав морквину. Читаю трьом одразу, вони лежать рядочком. Софія засинає першою, Андрій ще слухає, Настя питає.
— Мамо, а чому зайчик не міг просто купити морквину в магазині?
— Бо в лісі магазинів нема, доню.
— А якби був, то казка була б коротша?
— Напевно.
Василь приходить о дев’ятій. Тихо заходить, цілує сплячих дітей, мене обнімає.
— Як день, кохана?
— Як завжди. А в тебе?
— Нормально. Давай я посуд домию.
Миємо посуд удвох, тихо розмовляємо. Він розповідає про роботу, я — про листочок і двійку. Потім сідаємо з чаєм. Я кладу голову йому на плече.
— Василю, а пам’ятаєш, як ми вдвох жили? Тиша була…
— Пам’ятаю. Але ж і нудно було.
— Не нудно. Спокійно.
— Хочеш, відправимо їх до бабусі на вихідні? Вона вже сто разів просила.
— Серйозно?
— Звісно. Нехай побігають по селу, курям допоможуть, молока свіжого нап’ються.
Я мовчу. Хочу і боюся водночас.
Минулого літа ми так робили. На три дні. Я їх посадила в потяг, помахала рукою — і пішла додому. Зайшла в квартиру, закрила двері. Тиша. Страшенна тиша. Ходила з кімнати в кімнату, торкалася іграшок, потім сіла на диван і… розревлась. Бо звикла до цього шуму, до криків, до того, що хтось завжди мене потребує.
Наступного дня прибирала, мила підлогу, готувала собі нормальний обід, дивилася серіал, спала до обіду. На третій день вже чекала на пероні з квітами, бо сумувала так, що серце боліло.
Але все одно мрію. Хоч раз на місяць — субота тільки моя. Прокинутись, коли захочу. Пити каву гарячою. Піти в перукарню. Або просто лежати й дивитись в стелю. Без провини, без думок, що я погана мати.
Інколи подруги кажуть: ти себе забула, Олено. Треба хоч годину на тиждень для себе. Я киваю, а потім Настя приходить з поганою оцінкою, або Софія захворіла, або Андрій губить куртку — і все, моїх годин нема.
От скажіть чесно, мамусі з трьома і більше, у вас буває таке? Чи тільки я іноді мрію відправити всіх до бабусі в село, закрити двері й день просто помовчати в своїй квартирі? Як ви справляєтесь? Де берете сили? Поділіться, бо я вже інколи не знаю…
