Ярослав опинився у скрутному становищі. Вдома – дружина Наталія, огрядна пані яку він давно не кохав, але вона матір його сина.
Розлучитися – совість не дозволяє, адже перед сином не хоче виглядати негідником. До того ж квартира записана на Наталію, подарунок від її батьків. Якщо піде – жити буде ніде.
А ще є Юлія. Струнка, весела. Ярослав із нею “дружить” уже два роки. Обіцяє, що розлучиться, і вона чекає. У Юлії своя квартира в київському спальному районі, але вона живе з сестрою, яка вчиться в університеті. Місця для Ярослава там немає.
Зустрічаються, коли сестри немає вдома або в готелі на Подолі чи Лівому березі. Ці зустрічі завжди приємні. Юлія ніколи не дорікає, завжди привітна і мила.
Наталія ж постійно бурчить: то шкарпетки розкидав, то грошей мало приніс, то сміття не виніс. Звичайна дружина, що тут скажеш.
Але загалом непогана жінка – закохався ж колись, значить, було за що. Тоді, десять років тому, вона була стрункою, з довгим волоссям, любила співати українські пісні на сімейних святах.
Усе було б терпимо, доки Юлія не прийшла до Ярослава додому. Вона знала, що його немає, зате вдома була дружина. Саме цього Юлія й хотіла.
У Наталії був вихідний. Зранку вона була в гарному настрої, вдома сама. Тільки вирішила зробити маску для обличчя, побалувати себе, як пролунав дзвінок у двері.
Не глянувши у вічко, відчинила, подумавши, що це сусідка тітка Марія прийшла побалакати про рецепти вареників чи плітки про сусідів. На порозі стояла дівчина приємної зовнішності.
– Добрий день. Ви до кого? – запитала Наталія.
– Добрий день. А я до вас. Ви ж Наталія, дружина Ярослава?
– Саме так. З яким питанням завітали?
– У мене особиста справа. Є розмова. Можна ввійти?
– Ні. Я чужих у квартиру не пускаю. Може, ви шахрайка якась.
– А дарма. Я не шахрайка, я Юлія, кохана вашого чоловіка. І мені є що сказати.
Наталія від несподіванки зачинила двері. Що це було? Жарт? Що вона верзе? У голові промайнули думки: може, це розіграш, як у популярних шоу на YouTube?
Подумавши кілька хвилин, Наталія знову відчинила двері. Дівчина стояла там же, у легкій літній сукні, тримаючи сумочку.
– Заходь, раз уже прийшла. Розповідай, що тобі треба.
Юлія швидко проскочила, зняла босоніжки і пройшла на кухню, де пахло свіжозвареною кавою – улюбленим напоєм Наталії.
– А у вас тут затишно. Знаєте, Ярослав дуже нерішучий. Ми з ним два роки разом, і він щоразу обіцяє, що зізнається у всьому і розлучиться з вами. Але ніяк. Я вирішила виправити цю ситуацію. Що скажете?
Наталія уважно дивилася на дівчину і мовчала. Ярослав і вона. Два роки зустрічаються. Гарна, струнка, як вона колись була.
Якщо одразу не пішов, значить, є причина. Мабуть, син – школяр. Не хоче тривожити дитину. Чи, може, жаліє Наталію, боїться образити. А може, просто немає куди йти. Ці думки гуділи в голові. Треба щось відповісти.
– Знаєш, Юліє, я не завжди була такою. Виходила заміж, мала довге густе волосся, усі вважали мене красунею. А потім життя сталося, клопоти, дитина, вічна економія.
Це, звісно, прикро. Але любов минає. Я, мабуть, Ярослава теж уже не люблю. Живемо за звичкою. Радості немає, одні клопоти. Годуй його, пері, шкарпетки збирай, а поговорити – нема про що. Немає душевного тепла між нами, і давно.
Знаєш, – я на «ти» перейду, – я навіть вдячна тобі, що відкрила правду. Мені тепер легше буде його виставити. Сподіваюся, вам є де жити? Сину правди не скажу, не треба йому знати, що батько знайшов іншу. Скажу, просто не зійшлися характерами, так буває. Деякі сім’ї часто тримаються заради дітей, але я не хочу так.
Юлія раптово заплакала. Наталія розгубилася, схопила чисту серветку і простягнула дівчині.
– Ну, чого ти плачеш? Це я мала б ридати, але якось не хочеться. Не відчуваю я великої втрати.
– Розумієш, Наталю, нас із мамою в дитинстві батько покинув. Знайшов собі якусь жінку і пішов. Телевізор, килим зі стіни зняв і забрав. Казав, має право на своє майно. Мама так плакала, благала не йти, у ногах валялася. А він лише зневажливо фиркнув і пішов. Я дуже переживала, любила батька, а він так із нами. Виходить, я така ж, підла, хотіла розбити сім’ю? Я уявляла тебе якоюсь злою тіткою, яка тримає Ярослава. А ти зовсім не така.
– Ну, я буваю злою, бо Ярослав мене дратує, а я його. Навіщо так жити, не розумію? Син же дорослий, усе бачить. І кому ми краще робимо? Може, він із тобою буде щасливий?
Ярослав відчинив двері ключем, зайшов у коридор і прислухався. У кімнаті дружина з кимось розмовляла. Знайомий голос. Не може бути! Це ж Юлія! Навіщо вона тут?
Ярослав спітнів від хвилювання і одразу заявив:
– Дівчата, не сваріться!
У вітальні на дивані сиділи Наталія і Юлія, розглядали фотографії в альбомі.
– А ось і наш гульвіса прийшов! А ми фотографії дивимося, весільні, – сказала Наталія, показуючи знімок, де вона з Ярославом танцюють на весіллі.
Ярослав нічого не розумів. Де з’ясовування стосунків, сцена якась? Де це бачено, щоб дружина з коханою чоловіка сиділи і мирно гомоніли.
– Який же ти. У тебе така дружина хороша, а ти у гречку скочив! Безсовісний ти, Ярославе! – обурено мовила Юлія.
Ярослав аж очі витріщив від такого. Вона при своєму розумі?
– Ти ж сама благала швидше розлучатися! А тепер я безсовісний? Що з тобою, Юліє?
– А те, що знати тебе більше не хочу! Виходить, якби ми зійшлися, і я почала тебе просити про елементарні звичні у побуті речі, ти й від мене пішов би? Хіба такого чоловіка мені треба? Я хочу, щоб був зі мною за будь-яких обставин! Щоб поважав перш завсе.
– Ну, знаєш! Ось ти вже показала свій характер. Додуматися ж, прийти до дружини, вивалити правду і зробити мене винним!
– Так, голуб’ята, не сперечайтеся! – вигукнула Наталія. – Справа зроблена. Я знаю правду і не збираюся продовжувати цей цирк. Ярославе, збирай речі і йди. Розлучимося спокійно, і роби що хочеш. У нас в Україні розлучення – не рідкість, головне, щоб син не постраждав.
Ярослав розгублено дивився на Наталію. Де сльози, як у серіалах на? Хіба так має поводитися ображена дружина? Йому стало навіть прикро.
– Наталю, мені йти нікуди. Якось несподівано все. Я не збирався поки від тебе йти.
Ярослав сердито глянув на Юлію. Та зневажливо дивилася на нього.
– Ну, гаразд, я не звір якийсь. Переночуй поки тут, але не затягуй, шукай житло. Може, знімеш квартиру в Борисполі чи Броварах, там дешевше.
– Добре, Наталю, я піду. Рада була познайомитися. Чесно. У мене в голові все перевернулося. Чекаю дзвінка, як домовилися, – сказала Юлія, беручи сумочку.
Наталія провела Юлію і повернулася до кімнати. Ярослав сидів у кріслі, схопившись за голову. Наталії стало його шкода.
– Наталю. Що це було? Як так? Де це бачено?
– А це ти у себе спитай, Ярославе.
Ярослав звільнився з роботи в офісі на Хрещатику і поїхав до батьків у село під Черніговом. Там зійшовся з вдовою з двома дітьми, жив у її будинку, бо у батьків мешкав брат із сім’єю.
Часто згадував Наталію, сумував за сином, але назад дороги не було. На Юлію ображався, вважав, що вона зіпсувала йому життя.
Наталія подружилася з Юлією та її мамою, яка прийняла Наталю, мов рідну дитину. Вона ж і потягла наталю на танці з собою.
Наталія спершу дуже соромилась, ледь не плакала. але відчувши теплу атмосферу, познайомившись із людьми яким просто у задоволення було рухатись під музику почувалася щасливою, як ніколи.
Заміж більше не хотіла, їй і так було добре. Вона навіть захопилась вишивкою почала створювати традиційні українські сорочки, гроші були приємним бонусом до хоббі.
Юлія зустріла порядного неодруженого чоловіка, вийшла заміж. Історію з Ярославом згадувати не хотіла, вважаючи це великою помилкою.
Батька пробачила, подружилася з його донькою від іншого шлюбу. Дле себе багато чого зрозуміла і переосмислила, переросла дитячі образи.
Як би склалося їхнє життя, якби Юлія не прийшла тоді до Наталії, невідомо. Але все сталося так, як мало бути.
Головна кратинка ілюстратвина.
