Я сиділа на кухні, вкрилася теплою ковдрою, і пила чай, уважно стежачи за годинником.
Чоловік мав повернутися пізно, як і завжди, після чергової зустрічі на роботі.
Він давно став мені якимось далеким. І навіть коли ми сиділи разом вдома, я не відчувала, що він поруч зі мною був, складалося таке враження, що він десь далеко, ніби літає десь.
Ми й наче добре жили і в нашому подружньому житті не виникало проблем, але мене не покидало хвилювання та сумніви, коли він знову вирушав на чергову важливу зустріч з Олею.
Вадим був хорошим чоловіком, відповідальним, працьовитим. Ми разом вже багато років, і він завжди був для мене надійною опорою.
І все було б добре, якби не одна річ — ця Оля. Вона не просто колега. Вона стала майже постійною складовою його робочих днів.
Я не можу сказати, що він був закоханий в неї, але є деякі речі, яких я не могла просто так ігнорувати.
Вони постійно проводили час разом, вирішуючи різні робочі питання, часто працюючи допізна в офісі. Я все частіше замислювалася, чому їхні спільні проекти займають стільки часу і чому це стало найважливішою частиною його життя.
Іноді я намагалася не звертати увагу на це, але ж розуміла, що не можу більше закривати очі. Я щиро кохаю Вадима, але що робити, коли почуття невизначеності не покидали мене?
Це почалося ще кілька місяців тому. Спочатку все було просто — він почав працювати з Олею над деякими звітами. Вона була дуже професійною, дуже розумною і обізнаною в їх роботі жінкою.
Вони з Вадимом завжди мали чимало спільних інтересів, особливо в роботі. Я бачу, як він пишається її здобутками, вихваляє її, коли вона знову досягає високих результатів, і він хоче її підтримувати, бо це йому важливо.
Я розумію, що він просто хоче бути кращим професіоналом, і мені не хочеться заважати його розвитку. Але є одне «але» — ці зустрічі почали тривати все довше.
Якось я запитала його, чи не можна зустрічатися менше з тією Олею, адже я відчуваю себе забутою.
І він відповів: «Я розумію, але це важливо для роботи, я за ці проекти маю велику зарплату і не хочу відмовлятися від грошей, як і ти».
Я мовчала, бо нічого іншого мені не залишалося.
Що з того, що це важливо для роботи? А для нас?
Весь цей час я намагалася зрозуміти, що відбувається, і навіть пробувала розмовляти з ним. Якось, сидячи за вечерею, я не витримала.
— Ти знову працював із Олею, що так пізно повернувся, так? — запитала я, намагаючись не видавати своїх емоцій.
Вадим мовчав кілька секунд, перед тим як відповісти, і я зрозуміла, що щось йому не дає спокою.
— Так, вона допомагала мені з розрахунками для звіту, — сказав він, не піднімаючи очей.
— Тільки з розрахунками? — мої слова вийшли майже бездушно, але я вже не могла приховувати те, що відчувала.
Він зітхнув.
— Інно, я розумію твої постійні переживання, але це важливий проект. Якщо ми його не завершимо вчасно, мене можуть звільнити. Ти ж знаєш, скільки я заробляю зараз. За ці гроші ми дуже добре живемо і кредит ще й щомісяця чималий платимо за нашу квартиру. Це важливо для нас з тобою обох.
Мені важко було слухати його слова. Я постійно думала про нього і ту Ольгу. Я не була певна, чи все це тільки через роботу, чи через те, що вона займала все більше його часу і уваги.
— Я розумію, — мовила я тихо, — але я відчуваю, що ти проводиш більше часу з нею, ніж зі мною, а я дружина твоя. Я хочу, щоб ми проводили більше часу разом. Ти не бачиш цього?
Вадим замовк на кілька секунд і потім відповів:
— Інно, ти моя родина. Ти для мене важлива. Але ми не можемо залишити все, що у нас є, і просто жити на мінімум. Я працюю для тебе і для нас. У нас з тобою кредит.
Це була правда. Але чи варте це всього?
Я підвелася з-за столу і покрокувала до вікна. За ним було темно, і тільки світло вулиць розсіювалося в сніговому серпанку. Я відчула порожнечу всередині, порожнечу, яку не можна було заповнити жодною роботою, жодним звітом, жодними грошима.
— Я хочу, щоб ти мене чув, Вадиме. Я хочу, щоб ми повернулися до того, як було раніше, коли ми були не просто подружжям, а й довіряли одне одному. Я не хочу відчувати, що ти там, а я — тут.
Він встав і підійшов до мене, так щиро глянув на мене.
— Я щиро кохаю тебе, Інно. Ти не розумієш, але я хвилююся, що якщо це не вийде, я не зможу дати нам усе те, про що ми мріємо.
Але я не могла сказати більше. Я зрозуміла, що йому важко, що він був між родиною та роботою, і, можливо, я трохи забувала про те, наскільки важливо для нього досягати успіху.
Але чому все це сталося саме зараз? Чому він не може знайти баланс?
Ці питання хвилювали мене ще довго. Кожен день я думала, як знайти правильне рішення. Іноді я розуміла, що не все в житті можна вирішити так, як хочеш.
І все-таки, коли Вадим знову повернувся додому, я все-таки поговорила з ним про цю Ольгу, я не могла не згадувати її, адже в житті мого чоловіка її було дуже багато.
Я просила чоловіка, щоб він, по можливості, менше часу проводив з нею, адже мені це не приємно було.
Але одного дня, коли ми разом сиділи за вечерею, я помітила, що він знову став дивитися на свій телефон. І я, не витримавши, запитала:
— Вадиме, ти знову писав Олі?
Він подивився на мене і, здається, зрозумів, що я хвилююся більше, ніж він думав.
— Інно, я знаю, це важко. Але я хочу, щоб ти знала: я працюю не заради того, щоб бути з Олею, а щоб ми могли жити гідно. Я хочу, щоб ми з тобою мали все найкраще, а це неможливо без цієї роботи.
Я замовкла. Я знала, що він має рацію. Але що ж мені тепер робити? Як це все змінити?
Що б ви обрали на моєму місці: часті побачення чоловіка на роботі зі своєю колежанкою, чи хорошу зарплату і гідне для вас обох життя?
Фото ілюстративне.
