Марк з’явився в моєму житті саме тоді, коли я перестала вірити в те, що чоловіки вміють тримати слово. П’ятдесят два роки, успішний адвокат, бездоганні манери й погляд, що випромінював надійність. Я, Олена, у свої сорок шість була впевнена: мені нарешті пощастило. Ми зустрічалися пів року, і кожен вечір був схожий на сцену з гарного кіно.
– Моя мама, Анна Борисівна, влаштовує невелике свято у суботу, – якось за вечерею сказав він, ніжно накриваючи мою долоню своєю. – Вона дуже консервативна, але я впевнений: ви знайдете спільну мову. Для мене це важливо.
Я сприйняла це як визнання. Якщо чоловік у такому віці веде тебе в дім матері – це не просто залицяння, це фундамент майбутнього.
Будинок Анни Борисівни нагадував музей: антикваріат, ідеальний порядок і важкі оксамитові штори, що не пропускали сонячне світло. Господиня зустріла нас у темно-синій сукні з перлинами на шиї. Її погляд був холодним, як сталь скальпеля.
– Олена? – промовила вона замість вітання. – Марк казав, ви займаєтесь дизайном інтер’єрів? Сподіваюся, ви розумієте, що в справжньому домі головне – не декор, а дух служіння.
За столом вона майже не їла, лише спостерігала. Коли я почала розповідати про свій останній проєкт, вона перебила мене на пів слові:
– У Марка була дружина, Наталя. Вона теж намагалася чимось «займатися». Але вона швидко зрозуміла: статус дружини мого сина – це повноцінна робота. Шкода, що в неї не вистачило терпіння.
Марк лише мовчки підкладав мені салат, не дивлячись у вічі. Атмосфера ставала дедалі важчою.
Коли Марк пішов у кабінет відповісти на робочий дзвінок, Анна Борисівна жестом покликала мене на кухню «допомогти з кавою».
– Олено, будьмо відвертими, – сказала вона, витираючи срібну ложечку. – Ви жінка зріла. Вам потрібна стабільність. Марку потрібен спокій. У мене діабет і складний характер, мені потрібен догляд.
– Я співчуваю, – обережно почала я, – але Марк може найняти найкращу медсестру…
Вона сухо засміялася:
– Чужа людина в цьому домі? Ніколи. Наталя теж так казала. А потім три роки щоранку привозила мені сніданки й супроводжувала до лікарів. Вона була слухняною дівчинкою, поки не «втомилася». Сподіваюся, ви розумніша і розумієте: любов до мого сина – це турбота про його матір 24/7. Ви готові переїхати до нас у гостьове крило?
В цей момент пазл склався. Марк не шукав партнерку для подорожей чи розмов про мистецтво. Йому потрібен був буфер між ним і його матір’ю.
Коли ми сіли в машину, Марк був надзвичайно веселим.
– Мама в захваті! – вигукнув він. – Вона сказала, що ти дуже «перспективна». Ми можемо почати перевозити твої речі вже наступного місяця.
– Марку, зупинись, – тихо сказала я.
– Що не так?
– Твоя мама щойно запропонувала мені вакансію доглядальниці з проживанням. Ти справді вважаєш, що наше спільне життя має проходити в гостьовому крилі її «музею»?
Він різко загальмував. Його обличчя вмить змінилося – маска турботливого чоловіка сповзла, оголивши роздратованого хлопчика. – Вона стара! Ти що, не можеш проявити трохи жіночої солідарності? Це ж просто обов’язок!
Я вийшла з машини, навіть не зачинивши двері.
– Мій обов’язок – бути щасливою, Марку. А твій – нарешті вирости. Але, боюсь, друге вже неможливе.
Мій висновок – такі чоловіки, як Марк – як гарні вітрини порожніх магазинів. Зовні все блищить, а всередині – лише інструкція з експлуатації від мами.
Чи погодилися б ви стати «перспективною невісткою» ціною власної свободи? Чи краще залишити цей «музей» його власникам?
