У кожну нашу подорож за океан чи по рідній країні ми завжди брали з собою помічницю по дому. Максим бажав відпочивати на повну, без зайвих турбот. Тому, коли нашому спільному сину виповнилося три роки, у нього з’явилася сестричка від тієї ж помічниці. Я намагалася переконати чоловіка переглянути свої дії, але він умів мене поставити на місце. – У тебе мій гаманець, витрачай на що завгодно. Або ж повертайся до свого скромного існування, – казав він. Кожна річ має вартість. Але, чесно кажучи, якби мені дали шанс переграти все спочатку, я б не змінила нічого, адже з дитинства уявляла собі саме таке заможне життя.
– Віро, ти ж розумієш, що це не твоя справа, – сказав Максим, сидячи за столом у нашій великій вітальні, де ми вечеряли після чергової поїздки. Його очі були спокійними, ніби нічого не сталося.
– Як не моя? Це ж наша сім’я! Ти з нею… з нашою помічницею! І тепер дитина? – Я намагалася тримати голос рівним, але серце калатало.
– Так, дитина. І що з того? Вона отримає підтримку, як і ти. Ти ж не хочеш втратити все це? – Він махнув рукою на кімнату, повну дорогих меблів і картин.
– Ти мене шантажуєш грошима? – запитала я, відчуваючи, як голос тремтить.
– Ні, просто нагадую про реальність. Продовжуй жити так, як любиш, або йди. Вибір за тобою.
Я мовчала, бо знала, що він правий у своєму ключі. Той момент став переломним, коли я усвідомила, що мовчання – це ціна за комфорт.
З самого дитинства я мала чітку картину майбутнього. Мріяла про партнера, який би повністю забезпечував мене, дозволяв не думати про щоденні витрати. Коли на своєму 28-му дні народження я познайомилася з підприємцем Максимом, здавалося, що доля подарувала мені джекпот, здатний виконати будь-яке бажання.
Подруги влаштували мені свято в затишному кафе на околиці Одеси. – Дівчатка, ви найкращі! Дякую за такий теплий вечір, – обіймала я кожну з них, сміючись від щастя.
Ми сиділи за столиком, розмовляли про все на світі, коли помітила, що з сусіднього місця на нас дивляться двоє чоловіків. Вони, мабуть, обговорювали справи, але наша компанія була веселою і привертала погляди. Один з них підвівся і підійшов.
– Вибачте, але ви така яскрава. Можна ваш номер? – спитав він просто, з усмішкою.
Я дала, не думаючи довго. Так почалося все. Максим володів кількома фірмами в сфері торгівлі, був заможним і впевненим. Йому було близько тридцяти п’яти, але виглядав молодше завдяки регулярним тренуванням у спортзалі. Одягався в брендових магазинах, їв тільки в хороших закладах. Це був стиль життя, про який я фантазувала роками. Він завоював мене миттєво.
Я залишила свою роботу в офісі, і ми почали мандрувати Європою та Азією в перший рік знайомства. Максим дав мені свою картку. – Витрачай, скільки потрібно, аби ти виглядала на рівні, – сказав він одного разу, коли ми були в Парижі.
Я найняла перукаря, і здивувалася, як він схвалив мої покупки. Він радив робити стильні стрижки, доглядати за шкірою, тримати нігті в ідеалі, а коли помітив перші ознаки втоми на обличчі, натякнув на процедури в клініці.
Я була закохана в Максима, поважала його успіх. Коли мені виповнилося тридцять, у нас народився син. Звісно, ми мали прибиральницю і помічницю. Через свій графік я не могла присвячувати дитині весь час, тож помічниця брала на себе багато.
Ми не припиняли подорожі – з сином і помічницею. Максим казав: – Я заробляю, аби жити яскраво, тож чому б не брати її з нами? Вона допоможе, і ми відпочинемо.
Я погоджувалася, бо поїздки були казковими: пляжі в Таїланді, гори в Швейцарії, міста в Італії. Помічниця, молода дівчина на ім’я Анна, була тихою і старанною. Але з часом я помітила, як Максим дивиться на неї. Спочатку ігнорувала, бо не хотіла псувати ідилію.
Одного вечора в готелі в Римі я повернулася раніше з прогулянки. Вони були разом у нашій кімнаті. – Що це? – вигукнула я, але Максим лише усміхнувся.
– Віро, заспокойся. Це нічого не змінює. Ти ж знаєш, я про все дбаю.
Я звільнила Анну наступного дня, але виявилося, що вона чекає дитину. Максим не заперечував. – Вона отримає гроші на виховання, – сказав він. – А ти продовжуй жити, як раніше.
Я намагалася говорити з ним кілька разів. – Максиме, це ж зрада. Як ти можеш?
– А ти можеш без усього цього? – відповів він. – Картка в тебе, витрачай. Якщо будеш скаржитися, все може змінитися.
Я зрозуміла правила гри. Якщо хочу розкіш – мандри, шопінг, догляд за собою – то маю бути милою, усміхненою, підтримувати його в усьому. Ніяких сцен, ніяких питань.
Анна тепер має квартиру в Києві, яку Максим купив, і щомісячну допомогу. Але я – офіційна дружина, тож у мене більше: будинок у передмісті, авто, поїздки. Я не дозволяю собі навіть поглядати на інших чоловіків, бо знаю, що це кінець.
Життя триває. Ми святкуємо свята в ресторанах, їздимо на курорти. Син росте, ходить у приватну школу. Дочка від Анни – його сестра по батькові, але ми не спілкуємося. Максим іноді їздить туди, але мені не каже.
Одного разу подруга запитала: – Віро, ти щаслива?
– Звичайно, – відповіла я. – Маю все, про що мріяла.
Але всередині знаю, що заплатила за це спокоєм. Подорожі стали рутиною, але приємною. Ми були в Нью-Йорку минулого місяця, дивилися шоу на Бродвеї. Максим купив мені нову сумку від відомого бренду. – Тобі пасує, – сказав він.
Я дякую, усміхаюся. Вдома прибиральниця тримає все в чистоті, а нова помічниця – старша жінка – доглядає за сином. Я відвідую салони, роблю масажі, тримаю форму.
Коли син мав чотири, ми поїхали до Греції. Там, на пляжі, Максим сказав: – Бачиш, як добре? Навіщо міняти?
Я кивнула. – Так, добре.
Але іноді думаю про своє минуле – скромну квартиру, роботу від ранку до ночі. Ні, не хочу назад.
Мама дзвонить іноді: – Доню, все гаразд?
– Так, мамо. Ми плануємо поїздку до Іспанії.
Вона не знає деталей, і добре.
Подруги заздрять: – Яка ти щаслива, Віро! Такий чоловік!
Я сміюся: – Стараємося.
Але правда в тому, що кожна поїздка, кожен подарунок – це нагадування про угоду. Я вибрала комфорт.
Нещодавно Максим купив новий будинок біля моря. – Для нас, – сказав він.
Я подякувала, але знаю, що там може бути й для інших.
Життя йде своїм ходом. Син грається з іграшками, які коштують цілий статок. Я дивлюся на нього і думаю, що заради нього варто.
Але чи варто? Іноді сумніваюся, але швидко відганяю думки.
Ось така моя історія. А що ви думаєте про це? Чи варто триматися за розкіш будь-якою ціною?
