Ми розлучаємося, — Анжела діловито складала речі у валізи.
— А я хоча б можу дізнатися причину? — запитав Марк, притулившись до стіни. Він безпорадно спостерігав за її зборами і ніяк не міг зрозуміти, що ж таке могло трапитися.
— Я думала, що ти із заможної сім’ї і зможеш забезпечити мені гідне життя, — роздратовано відповіла дівчина, ні на секунду не припиняючи своїх дій. — Стільки ж я часу на тебе витратила!
— А чим тебе не влаштовує моє матеріальне становище? — ошелешено поцікавився хлопець. І тут було чому дивуватися. Щовечора — смачна вечеря в ресторані, пишні букети квітів мало не кожного дня. А подарунки взагалі дарувалися з приводу і без.
— А сьогодні я познайомилася з твоєю матір’ю. І вона мені геть усе розповіла. Тому можеш більше не прикидатися.
— І що ж такого вона тобі розповіла?
— Що все ті гроші, що у тебе зараз є — залишки від спадщини. І що їх вистачить на рік — в кращому випадку два. Мене такий розклад не влаштовує, знайду собі когось трохи кращого за тебе. — Нарешті, остання валіза вже стояла біля дверей. Анжела останній раз оглянула кімнати, намагаючись зрозуміти, чи не залишила чогось і продовжила: — І взагалі, з твого боку було аж надто нечесно обманювати дівчину. А я ж то сподівалася, що витягла щасливий квиток, а виявилося, що усе це обман. Бувай!
Марк ще довго дивився на зачинені двері і до нього, нарешті, дійшло, чому батько був проти їхніх стосунків. Дівчина була черговою мисливицею за його статками.
У двері подзвонили. Марк не хотів нікого бачити, тому навіть не поворухнувся. Тоді в замку задзвенів ключ і двері відчинилися без участі господаря квартири. На порозі стояла мама і дивилася на єдиного сина зі співчутливою посмішкою.
— Пішла, все ж таки, так?
— Ага, — мляво відгукнувся хлопець, дивлячись в стелю. — Ти навмисно їй усі ці небилиці наговорила?
— Ну звичайно, — розсміялася жінка, сідаючи поруч з сином. — У нашій родині, синку, це стандартна перевірка. Колись і до мене приходила моя дорога свекруха і розповідала точно те ж саме.
— Ось тільки ти перевірку пройшла, — сказав Марк і раптово посміхнувся. — А підеш зі мною в ресторан? У мене там столик заброньовано. Чого добру пропадати? А я просто наступного разу уважнішим буду. Ніяких більше дорогих прикрас і походів у ресторани на постійній основі. Стану звичайним студентом із середнім достатком.
— Розумничку ти мій, — погладила його жінка по голові. — Весь в батька…
Фото ілюстративне.
