У дочки і зятя двоє маленьких дітей, живуть окремо. Я ніколи до них не пхалася з порадами, але останній мій приїзд кардинально все змінив. Може я тепер буду “погана теща”, але нічого, якось я це переживу. Теж мені знайшовся, “принц Датський”
— Мар’яно, ти що, знову весь день на ногах? Ану сідай, поїж хоч нормально, бо ти як привид ходиш!
— Мамо, я не встигаю, Ілля з роботи прийде, а вечеря не готова. Він же втомлений, цілий день на будівництві.
— Втомлений? А ти? Ти ж з малими цілий день, ще й прибираєш, готуєш, переш. Він хоч раз тобі допоміг?
— Він каже, що чоловік має відпочивати вдома. А я… я ж дружина, це моя справа.
— Твоя справа? Дівчино, ти ж не рабиня! Я тебе не так виховувала!
Моя донька Мар’яна після весілля стала ніби тінню самої себе. Раніше була жвава, сміялася голосно, планувала поїздки з подругами, мріяла відкрити свою кав’ярню в центрі Львова. А тепер, через два роки після шлюбу з Іллею, вона тільки й робить, що крутиться по хаті, як білка в колесі. Я, Ольга, її мати, дивлюся на це і серце крається. Боюся, що десь у вихованні прогледіла, не навчила її стояти за себе.
Все почалося ще до весілля. Мар’яна познайомилася з Іллею на корпоративі в її фірмі, де вона працювала менеджеркою. Він був високий, усміхнений, з гумором розповідав анекдоти. Приїжджав за нею на старенькій машині, квіти приносив. Я тоді подумала: нормальний хлопець, з села під Києвом, руки має, роботу стабільну.
Вони зустрічалися пів року, а потім Ілля запропонував одружитися. Мар’яна сяяла, як сонце. Весілля справили в ресторані на околиці, з тамадою, музикою, сто гостей. Я позичила гроші в подруги, бо хотіла, щоб у доньки було гарно.
Спочатку жили в нашій квартирі, бо свою ще не купили. Ілля працював на будівництві, Мар’яна в офісі. Вона вставала о шостій, готувала сніданок, прасувала йому сорочки.
Він приходив ввечері, сідав за телевізор, їв, що вона наготувала. Я бачила, як вона втомлюється, але думала: молоде подружжя, притираються.
Потім Мар’яна завагітніла. Перша дитина, хлопчик Назар. Ілля був радий, хвалився колегам. Але після пологів усе змінилося. Мар’яна пішла в декрет, а Ілля почав казати, що тепер вона вдома, то хай усе на ній.
— Ольго Степанівно, ви ж розумієте, чоловік заробляє, а жінка дбає про дім, — сказав він якось за вечерею, жуючи котлету.
— Іллю, а чому б тобі не допомогти з посудом хоч раз? Мар’яна з дитиною цілий день.
— Та я втомлений, цілий день на сонці, цеглу таскаю. А вона вдома сидить.
Я промовчала тоді, не хотіла псувати вечерю. Але всередині кипіло. Мар’яна тільки посміхалася слабо і казала: мамо, все гаразд, він правий. Через рік народилася друга, дівчинка Соломійка. Тепер у хаті двоє малих, Мар’яна не спить ночами, годує, пере, прасує. Ілля купив їм квартиру в новобудові на Сихові, на кредит. Каже, що платить за все сам, то хай Мар’яна не скаржиться. Вона повернулася на роботу частково, онлайн, але більшість часу — хатні справи.
Я приїжджаю до них щотижня, допомагаю з дітьми. Бачу, як Мар’яна бігає: то прання, то підлога, то вечеря. Ілля приходить о сьомій, кидає черевики в коридорі, сідає на диван з телефоном.
— Мар’яно, принеси чаю, — кричить з вітальні.
— Зараз, сонце, тільки Назарчика нагодуваю.
Він навіть не підведеться. А якщо вона запізниться, бурчить: ну де ти там, я ж чекаю.
Одного разу я не витримала. Приїхала в суботу, а в хаті безлад: іграшки розкидані, посуд у раковині. Мар’яна з Соломійкою на руках, Назар плаче. Ілля спить у спальні, хоч одинадцята ранку.
— Доню, а де тато? — питаю тихо.
— Він учора пізно з роботи, втомився.
Я пішла на кухню, почала мити посуд. Мар’яна шепотіла: мамо, не треба, Ілля не любить, коли хтось чужий порядкує. Я відповіла: я не чужа, я бабуся.
Потім Ілля встав, позіхнув, пройшов на кухню в спідньому.
— О, теща приїхала. Чай є?
— Ілля, може сам налиєш? Я тут посуд мию.
Він подивився на мене, як на ворога.
— А що, Мар’яна не може? Вона ж вдома.
— Вона з дітьми цілий день, а ти хоч підлогу підмести можеш?
Мар’яна втрутилася: мамо, не треба, все гаразд. Але я бачила сльози в її очах.
Після того випадку Ілля почав уникати мене. Казав Мар’яні: твоя мама лізе не в свої справи. А вона захищала його: він добрий, просто втомлюється. Я пробувала говорити з донькою наодинці. Сиділи на балконі, діти спали.
— Мар’яно, ти ж талановита, пам’ятаєш, як ти в школі малювала, мріяла про свій бізнес? А тепер що?
— Мамо, я щаслива. Діти, чоловік, дім. Це ж головне.
— Головне, коли взаємно. А він тебе поважає?
Вона зітхнула: він мене любить по-своєму. Чоловіки такі.
Я згадую своє життя. З чоловіком, Мар’яниним татом, ми розлучилися, коли їй було десять. Він випивав, не допомагав, я сама тянула все: роботу в школі, хату, дитину. Навчила Мар’яну бути самостійною, але, мабуть, переборщила з терпінням. Казала їй: терпи, дівчино, сім’я — це компроміс. А тепер бачу, як вона терпить забагато.
Минулого літа вони поїхали на море до Одеси, на тиждень. Ілля взяв відпустку, Мар’яна пакувала валізи для всіх. На фото в інстаграмі — щасливі, діти на пляжі.
Але потім Мар’яна розповіла: Ілля цілий день лежав під парасолькою, пив пінне з новими знайомими, а вона з малими будувала замки з піску, готувала бутерброди, бігала за кремом від сонця. Ввечері він казав: ну що, гарно відпочили? А вона кивала, хоч ноги гули.
Ще одна історія сталася взимку. Назар захворів, висока температура. Мар’яна дзвонила мені о третій ночі: мамо, що робити? Я порадила дати ліки, виміряти. Ілля спав поруч, хропів. Вона одна бігала з термометром, компресами. Вранці він встав, поснідав і пішов на роботу: ну, ти ж впораєшся, ти мама.
Я почала радити Мар’яні повернутися на повну роботу, найняти няню. Вона вагалася: Ілля проти, каже, діти мають бути з матір’ю. А гроші на няню — це марнотратство. Але я бачу, як вона згасає. Очі втомлені, волосся в хвіст, одяг простий. Раніше фарбувала губи, носила сукні. Тепер — спортивні штани і светр.
Одного вечора я приїхала несподівано. Двері відчинила Мар’яна, бліда, з Соломійкою на руках. У вітальні Ілля з друзями, сміються, телевізор гримить. На столі — чіпси, пінне.
— О, теща! Приєднуйся! — гукнув Ілля.
Я пройшла на кухню. Посуд гора, підлога брудна. Мар’яна шепотіла: вони після роботи зайшли, я не встигла.
— А чому ти прибираєш за його друзями?
— Він попросив, щоб усе було чисто.
Я взяла віник, почала мести. Ілля зайшов: Ольго Степанівно, не треба, Мар’яна зробить. Я відповіла: хай твої друзі самі приберуть за собою. Він насупився, вийшов. Мар’яна плакала тихо: мамо, ти його образила.
Тепер я рідше буваю, бо Ілля натякає, що я заважаю. Але Мар’яна дзвонить щовечора, скаржиться пошепки: мамо, я втомилася. Діти не слухаються, Ілля бурчить, що вечеря несмачна. Я кажу: доню, поговори з ним серйозно. Вона обіцяє, але нічого не міняється.
Минулого тижня сталася та гостра ситуація. Я приїхала в п’ятницю ввечері, принесла пиріг. Мар’яна зустріла мене в сльозах. Назар розбив вазу, Ілля кричав на неї: ти що, не можеш за дітьми дивитися? Вона бігала з ганчіркою, прибирала осколки. Я взяла Назара на руки, заспокоїла. Ілля сів за стіл: ну, вечеря де? Мар’яна подала борщ, але він був пересолений від сліз.
— Що за солоне? Ти спеціально? — буркнув він.
— Вибач, Іллю, зараз перероблю.
Я не витримала: Іллю, досить! Вона цілий день на ногах, а ти тільки критикуєш!
Він встав: а ви хто така, щоб вчити мене в моїй хаті?
Мар’яна стала між нами: мамо, іди, пожалуйста. Я потім подзвоню.
Я пішла, серце боліло. Дома не спала всю ніч. Думаю, може, я справді погано виховала? Навчила терпіти, а не боротися. Чи, навпаки, треба було суворіше?
Тепер Мар’яна рідко дзвонить, каже, Ілля не любить, коли вона з мамою довго говорить. Діти ростуть, Назарчику три, Соломійці півтора. Вони вже питають: бабусю, а чому мама завжди плаче? Я не знаю, що відповісти. Боюся, що це надовго, що Мар’яна звикла. Або, навпаки, одного дня вибухне.
Читачі, а як ви думаєте, що мені робити? Чи втручатися далі, чи дати їм самим розібратися? Чи, може, Мар’яна сама має змінитися? Поділіться думками.
