У 62 роки я зрозуміла, що працюю прибиральницею у власній квартирі. Ще й син постійно носив свій мотлох “на збереження”. То лижі, то дитячий велосипед, то шини. У мене не було де ступити, а він все носив і носив…
Голова попливла рівно на третій сходинці. Я притулилася щокою до холодної стійки драбини й завмерла — ніби сходи могли втримати мене самою своєю чесністю. Знизу скрипнув паркет. Згори дзенькнув кришталь — трамвай пройшов, як за розкладом.
— Лєна, ти там жива? — Валя зазирнула в передпокій і навіть не стала роззуватися. У нас у під’їзді так: по сіль, по слова — без церемоній.
— Жива, — видихнула я й спустилася, повільно, наче з чужого горища. — Валь, я тут на секунду уявила… якщо навернуся, мене ж ніхто не побачить. Ігор приїде, коли йому знову знадобляться його колеса.
Валя сплеснула руками, озираючись довкола, ніби зараз мали видати грамоту за «правильне житло».
— Та ну тебе! Зате подивись: стелі — пісня. Ліпнина! Повітря! Тут же можна жити…
— Тут можна служити, — сказала я й кивнула на люстру. — Це не квартира. Це музей. А я в ньому — безплатна прибиральниця.
На комоді біля дзеркала стояла коробочка з гральними кубиками: чоловік колись приніс їх «на вдачу», сміявся. Тепер вони просто стояли. І мовчали.
А далі було те, чого я боялася навіть уголос вимовляти. «Нехай у тебе постоять». Ігор приїхав у суботу, як завжди, без попередження. Спочатку грюкіт у під’їзді, потім ключ у замку. Він увалився в передпокій із чорними баулами, поставив їх просто на чистий килимок, не дивлячись.
— Привіт, мамо! Ліфт знову вередує, ледь дотяг.
— Здрастуй. А це що?
— Та так… дружина, лоджію звільняє. Тут пуховики, лижі мої старі, інструмент. Нехай у тебе в маленькій кімнаті постоять. Вона ж усе одно порожня.
«Маленька кімната» — вісімнадцять метрів. Там уже стояли його колеса, коробки з книжками чоловіка, дитячий велосипед — «поки не потрібен». І ще купа всякого «поки».
— Ігорчику, — я подивилася на баули. — Там і так не пройти. Я до вікна пробратися не можу.
— Мам, ну не починай, — він махнув рукою й, не роззуваючись, пішов на кухню. Відкрив холодильник, як у себе вдома. — О, ковбаси нема?
— Сир є.
— Шкода. Думав, у матері хоч нормально поїм. А то мене вдома на зелень посадили.
Він сів за стіл. Великий, упевнений, звиклий до того, що все саме. І мама — теж «сама». Ви мене зрозумієте: коли чоловік у домі давно дорослий, а все одно заходить так, ніби йому знову п’ятнадцять — і йому всі винні. Я поставила перед ним тарілку.
— Синку, я хотіла поговорити… Мені важко стало. Квитанція прийшла — шість із лишком тисяч гривень. Це майже вся моя пенсія.
Ігор уткнувся в телефон. Пальці бігають, очі не піднімає.
— Ну?
— Я ж підкидаю. На день народження давав.
— Дякую. Але справа не в подарунках. Справа в цій квартирі. У прибиранні. У сходах. У цих вікнах… Я подумала: може, розміняти?
Він повільно поклав телефон екраном донизу. Оцей жест — ви ж знаєте — гірше за будь-який крик.
— У якому сенсі розміняти? — голос став рівним і неприємним.
— Продати трикімнатну квартиру. Взяти мені двокімнатну, меншу. З нормальним ремонтом. З ліфтом. А різницю — вам. На вашу іпотеку. На онука.
Ігор підскочив, стілець проїхав по підлозі, мов докір.
— Ти що, мамо?! Це ж історія батька! Тут кожен цвях — пам’ять!
— Пам’ять — це ти, — тихо сказала я.
— А цвяхи іржавіють.
— І куди я свої речі подіну? — він махнув рукою на коридор, ніби все довкола вже підписане на його прізвище. — У нашу двушку? У нас місця нема. Ми ж домовлялися: ця квартира потім онукам. А ти хочеш обміняти її на якийсь… ну, маленький варіант і заспокоїтися?
— Я хочу не заспокоїтися, — сказала я. — Я хочу жити так, щоб мені не треба було щодня на неї працювати.
Він ще щось буркнув про «закрили тему», про ключі від батькового гаража. І пішов так само шумно, як і прийшов. У передпокої лишилися баули. І сліди на килимку.
Увечері я розклала квитанції на кухонному столі. Рівною стопкою — ніби від рівності стане легше. Пенсія — вісім тисяч гривень. Квартплата взимку — майже шість. Решта — їжа, проїзд, побутове.
Я подивилася на свою гречку й салат із буряка. Нормальна вечеря. Тільки чомусь я згадала вітрину з гарною рибою і свою долоню, яка сама потяглася до дешевшого набору — без вибору.
Я пройшла у вітальню. В темряві квартира здавалася ошатнішою: менше видно, де на підвіконні облупилася фарба, де шпалери вицвіли смугами. Трамвай знову пройшов — люстра дзенькнула. І в цей момент я зрозуміла просту річ: я не живу. Я обслуговую музей. І музей давно перестав бути моїм. І тоді я зрозуміла головне: розмови з Ігорем більше не буде.
Я дістала теку з документами. Сіла просто на край дивана, як школярка перед контрольною. Свідоцтво про право власності. Один власник: Аліна Андріївна Соколова. Ігор виписався давно — коли брав іпотеку. Я відкрила ноутбук. Він загудів, як старий холодильник. У пошуку набрала: продаж квартири.
Пальці були теплі, але всередині все стягнулося в тонкий вузол: ніби роблю щось… заборонене. Не законом. Родиною.
Я набрала номер.
— Алло, — бадьоро відповіла жінка. — Слухаю вас.
— Добрий день, — сказала я й здивувалася, як рівно звучить мій голос. — Хочу продати трикімнатну квартиру в центрі на житло менше. Мені важливо: ліфт, менші комунальні і… — я підвела очі на люстру. — І стелі, до яких можна дотягнутися рукою.
Рієлторка Аліночка виявилася хваткою. За два тижні вона привела трьох покупців. Один, бородатий архітектор, ходив по кімнатах і стукав по стінах:
— Неймовірний об’єм! Знесемо перегородки — буде лофт.
Я кивала. Всередині щось стискалося: вони знесуть стіни, які пам’ятають кроки мого чоловіка. Але потім я згадувала квитанцію за опалення і коробки з лижами в коридорі. І усміхалася ще ввічливіше.
Угода пройшла швидко, як уві сні. Мою трикімнатну квартиру в центрі оцінили дорого. Натомість знайшли новеньку «євродвійку» біля парку. Чиста, світла, лоджія величезна. І різниця. Сума, від якої в мене вперше за п’ять років розправилися плечі. Вистачить і на нові меблі, і на зуби, і на санаторій.
Найважчим був день переїзду. Я замовила вантажівку. Не для речей — для сміття.
— Лєна, ти що твориш? — Валя стояла у дверях, притискаючи руки до себе. — Це ж килим вовняний! Йому зносу немає!
— Валю, це пилозбірник. І міль у ньому живе з дев’яносто восьмого року.
— А сервіз? «Мадонна»! Ти ж за ним у черзі стояла!
— Забирай, Валь. Дарую. Мені в новому житті стільки чашок не потрібно.
Я викидала минуле без жалю. Підшивки газет, зламані стільці, які чоловік усе збирався полагодити. І лижі. Ті самі, дерев’яні лижі Ігоря.
— Куди це? — спитав вантажник.
— На смітник, — сказала я і навіть не озирнулася. — Або собі заберіть, якщо треба.
Коли квартира спорожніла, луна загуляла кімнатами. Я пройшлася паркетом востаннє.
— Пробачте, — прошепотіла я стінам. — Але ви мене з’їдали.
Ігор подзвонив через три дні.
— Мам, я тут повз їду, заскочу? У мене там гума в комірчині, а то обіцяють заморозки.
Я сиділа на своїй новій кухні. Десять метрів, але яка ж вона затишна. Білі фасади, індукційна плита — протер ганчіркою і чисто. За вікном шуміли сосни парку, а не трамваї.
— Не заскочиш, синку, — сказала я в слухавку.
— У сенсі? Тебе вдома нема? Ключі в мене є, я сам відкрию.
— Ключі не підійдуть, Ігоре. Замки інші. І люди там інші.
Тиша в слухавці повисла така густа, що, здавалося, її можна було торкнутися.
— Ти… що?
— Я переїхала. Адресу зараз скину повідомленням.
За сорок хвилин він уже дзвонив у мої нові двері. Хороші двері, з шумоізоляцією, але я все одно чула, як він важко дихає за порогом.
Я відчинила. Ігор увірвався всередину, озираючись, ніби шукав підступ.
— Ти продала квартиру? Батькову квартиру?! Без мене?!
— Це була моя квартира, Ігоре.
— Та яка різниця! Це ж спадок! Ти хоч розумієш, скільки ми втратили?! Там метри золоті були!
Він пройшов на кухню, сів на стілець — тут він здавався ще більшим, ніж у сталінці.
— А речі мої? Колеса де? Лижі? Інструмент?
— Колеса я попросила вантажників відвезти в твій гараж, адресу дала, вони охороні залишили. А мотлох… мотлох я викинула.
— Мотлох?! — обличчя пішло червоними плямами. — Там лижі були! Я на них у школі катався! Це пам’ять!
— Ігоре, — я сіла й подивилася йому в очі. Спокійно. Без звичного почуття провини.
— Пам’ять — вона в голові, а не в дерев’яшках на балконі. Ти в тій квартирі був востаннє місяць тому — сміття свого скинути. Ти не спитав, чи є в мене гроші на ліки. Ти не спитав, чи важко мені мити ті вікна.
— Ти егоїстка, мамо, — обурився він. — Про себе тільки думаєш. Онукам тепер що дістанеться? Ця коробка на околиці?
— Ця «коробка» нова й ліквідна. І дістанеться вона тому, хто подаватиме мені склянку води просто так, а не в очікуванні спадку. А зараз, синку, вибач. У мене за планом прогулянка в парку. Мені рекомендували ходьбу.
Він пішов, не попрощавшись. Двері грюкнули так, що стіни здригнулися. Але стіни витримали. І я витримала.
Увечері я заварила чай. Не порожній, а з лимоном і хорошою цукеркою — тепер я могла не обирати «або-або». Телефон пікнув — повідомлення від Ігоря.
«Добре. З гумою розібрався. Мамо, ти це… якщо що треба буде прибити чи повісити щось — пиши. Але я все одно вважаю, що ти не права». Я усміхнулася й відклала телефон. Він охолоне. Дружина попиляє його за втрачені метри, але потім приїде. Куди він дінеться.
Я підійшла до вікна. Внизу, в парку, горіли ліхтарі. Було тихо. Ніякого дзенькоту люстри. Ніякого вікового пилу. На столі лежав буклет санаторію. Програма називалася «Легке дихання». Я провела рукою по підвіконню. До нього було легко дотягнутися. І до хвіртки теж.
Та й бог із ним, із музеєм. Життя ж не для того, щоб зберігати пил. Воно — для того, щоб дихати.
