fbpx
Дозвілля
Тимофій вийшов з дому після обіду. Вже стоячи на порозі, підкликав до себе дружину Надію, нахилився і поцілував її в маківку, тоді відчинив двері, сказавши: “Куплю цигарок, хліба – та й додому”, – загримотів сходами. Пролетівши кілька поверхів, зупинився і пішов у зворотньому напрямку

Тимофій вийшов з дому після обіду. Вже стоячи на порозі, підкликав до себе дружину Надію, нахилився і поцілував її в маківку, тоді відчинив двері, сказавши:

“Куплю цигарок, хліба – та й додому”, – загримотів сходами. Пролетівши кілька поверхів, зупинився і пішов у зворотньому напрямку. Зайшов до коридору, гукнув:

“Надіє!” Та безгучно виросла поруч

– Може, підеш зі мною? Соку випила б.

Вона вдячно глянула на нього.

– Ні, дякую. таку спеку зовсім немає сили виходити на вулицю.

Тимофій знову торкнувся губами русявої маківки, поторохкотів донизу і пішов в напрямку магазину. По розжарілому шосе з неймовірною швидкістю летіла зграйка машин, тому набрався терпіння – не сунути ж під колеса. А от молода жінка, котра невідомо звідки з’явилася біля нього, певно, думала зовсім інакше. Її обличчя було ніби з якоюсь внутрішньою боротьбою, яка точилася зараз у її душі. Тимофієві здалося, що та, зібравши усю мужність, готується стрибнути перед якоюсь машиною, але не робить цього, бо не впевнена в успішному (не дай Боже, хотіти такого успіху!) завершенні задуманого. Чоловік був певен, що жінка очікує появи вантажівки – треба ж мати стовідсоткову гарантію в такій справі. Не помилився. Як тільки в потоці машин вималювалася вантажівка, жінка внутрішньо зібралася, як пантера і спробувала стрибнути на трасу. Тимофій ледве встиг вхопити її за руку, і тепер жінка дивилася на нього з неприхованим розчаруванням. Водій вантажівки висказав стільки грубих слів, що це годі було слухати. А побачивши, що на нього не реагують, сердито гримнув на прощання і поїхав геть. І тільки тоді на Тимофія глянули сумні очі, переповнені розпачем і докором, й почулося:

– Ну навіщо ви так? Звідки взялися? Знаєте, як важко зважитися на подібне? Я маю на увазі не те, що страшно покинути цей світ, а важко знайти гарантований спосіб для досягнення цієї мети. Господи, про що це я? Мені зовсім не хочеться покидати цей світ. Я ще молода, маю все: роботу, квартиру. Але я не можу жити без нього. А його нема. Усе життя пішло шкереберть. Навіщо ви врятували мене? Невже не розумієте, що мені доведеться починати все спочатку, а де взяти мужності для цього знову? – приглушені схлипування жінки стали добрим знаком – біль потроху почав вщухати. Міцно (про всяк випадок), тримаючи жінку під руку, Тимофій повернувся з нею до кафе, з якого щойно вийшов. Замовив каву. Почалася жіноча сповідь.

Навчалася в одинадцятому класі. Гуляла на весіллі далекої родички. Тут її помітив майбутній чоловік, старший на десять років. Останнє здавалося гарантом вірного й вічного (у межах тривалості людського життя) подружнього співіснування. По закінченні школи одружилися. Ревнував її до нестями. Не дозволив здобувати вищу освіту. Порозганяв усіх подруг. Але коли заводила розмову про те, що хотіла, б мати дитину, пояснював, що з такою дрібницею не варто поспішати. Добре й удвох. А сьогодні він прийшов з роботи, дістав валізу, відчинив шафу,витяг з неї кілька костюмів, тоді кинув їх на диван і сказав:

– Не буду возитися з барахлом. Куплю інше.

– Ти у відрядження? – поцікавилася, тільки чогось внутрішньо заціпеніла.

– Так. У вічне. Буду батьком.Через чотири місяці.

– Ти ж казав, що не хочеш дитини.

– Ну то й що? Треба було головою думати. У жінки дитина – це часто різновид зброї в боротьбі з чоловіком. Я ж не хлопчик, та й ти – не дівчинка. Мені майже сорок, а в нас немає дітей. І це з нашими фінансами! Сміх! І Ніна мені це пояснила й довела.

Невже ти у свої роки не могла усвідомити, що дитина – це живий зв’язок між подружжям, а часто і єдиний місток, який з’єднує чоловіка і жінку в тому випадку, коли їх більше нічим не втримати.

– Скільки разів я казала тобі це саме.

– Люба моя, одна справа говорити, а інша – діяти. Ну, чого ти розрюмсалась, як маленька? Візьму тебе за куму… Жартую-жартую. Перестань схлипувати. Хата і в хаті – тобі. Можеш виростити тут стільки малят, скільки душа забажає. Місця вистачить.

Важко вдарили, зачиняючись, двері, перекресливши простір на минуле й майбутнє. Ні, позбавили її майбутнього, якого вона не могла собі уявити без свого чоловіка. Перед очима пливли чорні концентричні кола, а в голові билася тільки одна думка: “Швидше, швидше звідси!” Вона спочатку подумала – з хати, a коли вийшла на вулицю, зрозуміла інакше – швидше з життя. Сумну сповідь закінчено. Тимофій уважно вислухав кожне слово, а тоді посміхнувся. Жінка нерозуміюче повела на нього очима. Він проголосив:

– Хай живе свобода!

– Та ви знущаєтеся з мене, – вона шарпнулася до виходу.

– Зовсім ні, – отримав її Тимофій. – Я вислухав вас і зрозумів, що весь цей час ви були дружиною тирана. Невже це не щастя – відчути звільнення від морального тягаря?

Жінка замислилася. Було видно, що вона не встигла сприйняти дійсність з саме: такого боку.

– Ну то що? Пішли десь потанцюємо?

– Та як ви можете, – у голосі незнайомки зазвучало здивування.

– А хіба ми з вами поминали когось?

– Гаразд, А жінка зважилася. – Тільки я не танцюватиму. Просто з вами за компанію (це ще хто з ким, – подумалося Тимофієві).  Ви, напевно теж сто років не танцювали.

Тимофій пропустив запитання повз вуха. Не пояснюватиме ж він, що вечорами може час від часу в доброму гуморі кружляти у танку зі своєю Надійкою, тільки кілька останніх тижнів робить це значно обережніше, бо дружина очікує на дитину.

Вони зайшли до найближчого дансингу і сіли за вільний столик. Музика- блималка вигідно відтінила принади жіночого обличчя, і Тимофій з приємністю та заспокоєнням спостеріг, що на його супутницю звернули увагу чоловіки за сусіднім столиком. Заграла повільна мелодія. Раз, вдруге. Тимофій не запрошував жінки, а просто продовжував розмовляти з нею, говорив про те, яка вона приваблива, а та заперечливо- недовірливо хитала головою. Коли, повільна мелодія полонила зал утретє і вони не піднялися до танцю (він не танцюрист, а співрозмовник – це різні речі), жінку таки запрошено на танець чоловіком з-за столика навпроти. Тимофій не приховував свого схвалення.

Жінка повернулася з партнером, який попросив дозволу приєднатися до них. Через годину Тимофій повідомив, що повинен іти у справах, тож просить у цих двох дозволу відкланятися..Уже підійшов до виходу, коли за спиною почувся цокіт високих підборів. Жінка наздогнала його, на хвилину притулилася чолом до чоловічого – плеча, тоді легко, відірвалася і прошепотіла:

– Я вам дуже вдячна. Якби не ви…, – вона безнадійно махнула рукою і побігла назад, боячись розчулитися.

Тимофій вийшов на вулицю і аж тепер спостеріг, що “пивний” похід дещо затягнувся – місто вже встигло щедро запалити вогні, рятуючись від сутінок. Він тихенько повернув ключ у шпаринці, та дружина одразу ж з’явилася на порозі. Як він і передбачав, хоч і боявся помилитися, на її обличчі не було й тіні обурення чи здивування. Вона ніжним порухом потягнулася до нього, а коли опинилася в обіймах і відповіла на спраглий поцілунок, розуміюче-питаль­но-стверджуюче проказала:

– Працював Добрим Ангелом?

– У тебе навчився. Це ти. Ти мій Добрий Ангел. Пам’ятаєш, як п’ять років тому йшла сходами і замислилася, чому з-за дверей моєї квартири не долинають такі звичні для тебе, як і для всіх сусідів, звуки музики, як підняла тривогу, як на тебе дивилися, мов на ненормальну, і тоді таки прислухалися до твоєї поради і виламали двері. А я в цей час лежав біля плити і шукав забуття, бо на другий день після відходу з цього світу матері відчув себе одним-єдиним у цьому божевільному світі. Я був тоді так вражений твоїм умінням бачити людей, відчувати їх навіть на відстані. Сьогодні одна жінка сказала мені мої ж слова: “Якби не ви”. Якби не ти, мене не було б, значить, не стало б і її. Яке щастя, що ти поділилася добром зі мною, щоб і я мав чим- ділитися. Я такий щасливий, – він став на коліна, притулився обличчям до стану дружини і тієї ж миті відчув, як вперше ворухнулася їхня дитина.

Підхопив Надійку на руки й обережно закружляв з нею по кімнаті. Потім перевів погляд на годинник і суворо промовив:

– Дітям час спатки, – заніс дружину в спальню, накрив ковдрою, поцілував і пішов на кухню.

Від думки, що відчув, як вовтузиться його нащадок, хотілося співати і діяти. Він помив посуд і підлогу, виніс сміття, повитирав пил у кімнатах. Сон все не йшов до нього. Почитав. У кімнаті, хоч була вже приблизно друга ночі, стояла задуха. “Вийду на хвилину на балкон, вдихну повітря – і спати, спати”, – вирішив. Але…

– Не ходи за мною як прив’язаний. Чуєш? Не вмієш заробляти грошей, то й не вештайся поблизу, не заважай мені знайти нормального хлопця, – біля будинку з’явилася висока випростана фігура розлюченої дівчини і згорблена від почутих слів (тут кого завгодно зігне) постать хлопця.

– Я кохаю тебе, Вєрко, мені обіцяють роботу.

– На тому світі я бачила таке кохання. Зрозумів? Йому вже три роки обіцяють роботу! А коли дадуть? Ще через двадцять три? Я хочу гарно одягатися, ходити до ресторану, а не на прогулянку до річки. Прощавай!

Хлопець навіть не встиг її затримати, як вона широким жестом спинила таксі, що саме проїжджало поруч, і зникла в темряві. Той сів на тротуар й обхопив голову руками. З його закритих вуст долинав ледь чутний стогін. Тоді підвівся і, пересуваючи ногами, повільно пішов дорогою, помітно похитуючись від непоправної для нього втрати.

– І чого мене понесло на балкон? – гарячково думав Тимофій, біжучи до порогу взуватися (добре, що ще роздягнутися не встиг). Уже зараз спав би сном праведника – без сновидінь. Завтра ж (точніше, сьогодні) вставати о сьомій. Кілька годин таки не завадило б подрімати, – додумав це вже на вулиці.

Хлопець йшов і далі заточуючись. Тимофій непомітно крокував слідом. Нічого, нічого, хлопчику. Зараз буде нічний ларьочок. Я візьму дещо. Зупиню тебе. Ми сядемо просто на траві й поговоримо про таких жінок. Ти дізнаєшся, що в тієї дівулі, яка любить не тебе, а гроші, не все так гладко як здається. Я думаю, це тебе трохи втішить, принаймні примусить- замислитися.

Господь з тим, що у мене лясне ніч. Завтра Надійка побачить на тумбочці біля ліжка свіжі квіти, ще вкриті росою!

О.Гандзюк