— Ти знову зранку готувала запіканку? — Богдан підвівся з ліжка, його тон був несподівано суворим. Мирослава кинулася на кухню, щоб устигнути підігріти страву, знаючи, що за його втомою приховується велика відповідальність. Вона мала зробити все ідеально, поки він не побачив, що вона з Андрійком вже встигла вийти на вулицю
У Мирослави задзвонив телефон, і вона стрімко забрала сина з гірки та побігла додому: а побігла вона готувати чоловікові обід і підігрівати улюблену запіканку, яку приготувала, поки він відпочивав
Тихий ранок у невеликому парку був наповнений ароматами весняного листя та дитячого сміху. Мирослава, молода жінка з сяючими очима та русявим волоссям, що було зібране в недбалий пучок, сиділа на лавочці. Вона з теплою усмішкою спостерігала за своїм сином, п’ятирічним Андрійком, який захоплено спускався з невисокої пластикової гірки.
Сьогодні вона мала такий рідкісний, майже ідеальний ранок. Богдан, її чоловік, після напруженого тижня роботи, дозволив собі довше відпочити. А вона, Мирослава, вирішила використати цей час максимально продуктивно: спочатку зробила легке прибирання, приготувала на сніданок незвичайну сирну запіканку з яблуками, яку Богдан просто обожнював, а потім тихенько, щоб не потурбувати чоловіка, що спав, повела Андрійка на прогулянку.
Мирослава почувалася щасливою. Вона любила свій дім, свою родину, і ті маленькі радості, які приносило їй піклування про них. У її душі панував спокій, який вона так цінувала. Вона обожнювала ці моменти, коли можна було просто сидіти, спостерігати за сином, і не думати про робочі справи чи побутові клопоти. Сонце м’яко гріло, а легкий вітерець колихав верхівки дерев.
Вона вже майже дочитала нову книгу, яку взяла із собою, коли на її столику задзвонив телефон. Несподіваний дзвінок, який змусив її здригнутися. На екрані висвітилося ім’я «Коханий Богдан». Її серце радісно затріпотіло. Значить, він уже прокинувся.
— Алло, коханий? Ти прокинувся? — її голос був наповнений теплом і турботою.
— Так, Мирославо, доброго ранку, — голос Богдана був трохи сонний, але ніжний.
— Як спалося? Яка гарна у тебе сьогодні була нагода відпочити, — вона посміхнулася.
— Дуже добре, дякую. Але я вже зголоднів. Що ти мені приготувала смачненького? — він запитав з очікуваною інтонацією.
— Якраз твою улюблену сирну запіканку з яблуками приготувала, вона чекає, — Мирослава відчула хвилювання. — А ще я думала швидко зробити тобі гарний, ситний обід.
— О, чудово! Бо я вже відчуваю, що час обідати, — сказав Богдан. — А де ви з Андрійком?
— Ми гуляємо в парку, недалеко. Андрійко на гірці грається.
— Тоді приходьте швидше. Я хочу тебе обійняти, — Богдан додав з теплотою. — І обід вже мені потрібен.
— Добре, коханий, ми вже біжимо, — Мирослава швидко відповіла.
Вона відразу ж підхопилася з лавки. Її план на наступні півгодини став кришталево чітким: миттєво доставити сина додому, підігріти запіканку до ідеальної температури, і швидко приготувати обід, який вона планувала, щоб Богдан міг повноцінно поїсти після відпочинку.
— Андрійку, сонечко, ходімо, тато прокинувся, — Мирослава поспішила до сина, який саме з’їхав з гірки.
— Ура, тато! — вигукнув Андрійко, але потім трохи засмучено запитав. — А ще трішки можна?
— Ні, синочку, біжимо швидко. Треба татові обід готувати і запіканку підігріти, — вона лагідно взяла його за руку. — Ти ж знаєш, як він її любить. Ходімо.
Андрійко, хоч і був трохи розчарований, відразу ж погодився. Він добре розумів, як важливо піклуватися про тата. Вони стрімко попрямували додому.
Підіймаючись сходами, Мирослава вже обдумувала послідовність дій. Підігрів запіканки в духовці, нарізання свіжого салату, і швидке приготування легкого супу, який вона почала готувати ще вранці. Все мало бути гарячим, свіжим і подано одночасно.
Як тільки вони зайшли до квартири, Мирослава відразу ж відпустила Андрійка і кинулася на кухню.
— Андрійку, помий ручки і пограйся в кімнаті. Я зараз татові швидко все зроблю, — вона промовила, знімаючи з себе легку куртку.
— Добре, мамо, — Андрійко слухняно побіг до ванної.
Мирослава ввімкнула духовку, поставила запіканку. Аромат ванілі та сиру відразу ж наповнив кухню. Вона швидко поставила на плиту каструлю з майже готовим супом, щоб він дійшов до кипіння.
За кілька хвилин, коли вона енергійно нарізала помідори та огірки для салату, на кухню зайшов Богдан. Він виглядав свіжим і відпочилим. Його волосся було трохи розкуйовджене, а в очах світилася любов.
— Привіт, моя господине, — Богдан підійшов до неї і ніжно обійняв ззаду, поцілувавши її у скроню.
— Привіт, коханий, — Мирослава відчула приємну хвилю тепла. — Ти вчасно, якраз все підходить.
— Я відчуваю цей неймовірний аромат, — він вдихнув повітря. — Невже це та сама запіканка?
— Вона, вона, — засміялася Мирослава. — Я спеціально вранці тихенько зробила, поки ти відпочивав. Щоб була свіжа.
— Ти справді найкраща, — Богдан міцніше стиснув її в обіймах. — А що на обід?
— Швидкий, легкий, але смачний суп, і свіжий салат, — вона відповіла. — Щоб повноцінно поїсти.
— Це просто ідеально. Я вже не можу дочекатися, — він відійшов і сів за стіл. — Може, тобі допомогти?
— Ні, ні, сиди, відпочивай, — Мирослава швидко все закінчувала. — Я вже майже все.
Вона швидко накрила на стіл. Поставила тарілку з гарячим супом, свіжим салатом і, нарешті, дістала з духовки золотисту сирну запіканку. Аромат був просто неймовірний.
Богдан з насолодою почав їсти. Кожен його ковток, кожна його усмішка були для Мирослави найкращою нагородою.
— Мирославо, це просто неперевершено, — Богдан підняв на неї очі. — Дякую тобі за твою турботу. Це так важливо для мене.
— Я рада, що тобі подобається, — вона посміхнулася. — Мені приємно робити тобі приємне.
— А тобі не важко було вранці і запіканку, і прибирання, і ще й гуляти з Андрійком? — запитав Богдан.
— Ні, зовсім не важко, — вона впевнено відповіла. — Мені подобається цей час, коли можна подбати про наш дім, поки ти відпочиваєш.
— Ти справжнє сонечко, — Богдан підвівся і підійшов до неї. — Іди сюди.
Він ніжно обійняв її і поцілував. У цей момент Мирослава відчула, що її життя наповнене змістом і любов’ю.
Після обіду Богдан пішов гратися з Андрійком, даючи Мирославі можливість спокійно прибрати зі столу.
Вона почувалася на сьомому небі від щастя. Її чоловік був вдячний і турботливий, а син – щасливий. Що може бути краще? Життя іноді вимагало зусиль, але такі моменти любові та взаємної вдячності вартували всього. Вона любила цю тишу, цей затишок, створений її власними руками. Її дім був її фортецею, а вона в ньому – берегинею.
Вона завжди вважала, що жінка має створювати атмосферу, в яку чоловікові хочеться повертатися. І вона докладала всіх зусиль, щоб Богдан почувався вдома комфортно і затишно. Її любов виявлялася у цих маленьких щоденних справах: у гарячому обіді, у випрасуваній сорочці, у запіканці, приготовленій з самого ранку.
Богдан, до речі, теж був уважним. Він часто дякував, допомагав їй із важкими покупками і завжди питав про її самопочуття. Вони були гармонійною парою.
Мирослава стояла біля вікна, миючи тарілки, і мрійливо посміхалася. Вона уявляла їхнє спільне майбутнє, повне тепла, любові та затишку. Вона була вдячна за кожен момент, проведений зі своєю родиною.
А в цей час з кімнати долинув веселий сміх Андрійка та Богдана. Вони, мабуть, гралися в якусь рухливу гру. Мирослава відчула, як її серце наповнюється радістю.
Це і є щастя. Воно складається з простих речей, з турботи, зі взаєморозуміння. Іноді, щоб відчути себе по-справжньому щасливою, достатньо просто приготувати улюблену страву чоловіка, поки він відпочиває. А потім побачити його задоволене обличчя.
Сьогоднішній ранок, хоч і був трохи метушливим, подарував їй незабутні відчуття. Вона встигла все: і прибрати, і приготувати, і погуляти з сином, і головне — зробити свого чоловіка щасливим і ситим.
На кухні запанувала чистота і порядок. Мирослава витерла руки і попрямувала до кімнати, де гралися її хлопці. Вони сиділи на килимі, сміялися і збирали конструктор.
— Мирославо, ти впоралася так швидко, — сказав Богдан, підіймаючи голову.
— Звісно, я ж твоя швидка помічниця, — вона підморгнула йому. — Все, тепер я вільна.
Вона присіла поруч і приєдналася до гри. Усі троє почувалися ідеально. Родина, зібрана разом, — що може бути кращим?
Вона подивилася на Богдана, який з такою любов’ю дивився на сина, і в її очах засяяли сльози радості. Вона подумала, що вона найщасливіша жінка на світі.
Але тут раптом вона згадала про ще одну важливу деталь.
— Богдане, а ти встиг відпочити сьогодні? Я ж тебе так рано розбудила дзвінком, — вона злегка насупилася.
— Все добре, кохана, — він посміхнувся. — Я вже бадьорий і повний сил. Твоя запіканка і твоя турбота — найкращий заряд енергії.
Мирослава обійняла його і сина одночасно. Це був ідеальний момент.
Дорогі читачі, а як ви виражаєте свою турботу про своїх найрідніших? Які маленькі сюрпризи чи приємності ви робите для них, щоб вони відчули вашу любов?
Це так важливо — ділитися своєю любов’ю та знаходити радість у простих, щоденних речах. Якщо вам відгукнулася ця історія, будь ласка, поставте свою вподобайку і напишіть коментар — це дуже важливо для мене, як автора, і для поширення тепла і добра! Розкажіть, який ваш улюблений спосіб подбати про рідних?
