– Ти знову за своє, Андріяно! Навіщо тобі та нова пательня? Стара ще цілком придатна!, – обурився Олег
Мені доводиться буквально випрошувати кожну гривню. Це стосується і моїх особистих потреб – чи то елементарне оновлення косметички, чи похід до перукаря, чи, як сьогодні, бажання просто випити кави з давньою подругою в невеликому затишному кафе.
Навіть на такі дрібниці треба отримати “дозвіл”. Так склалося, що я повністю фінансово залежу від Олега, мого чоловіка. А днями я попросила його дати грошей на недорогу, але необхідну річ для дому, і у відповідь почула цілу “лекцію” про мої безглузді витрати та його важку працю. З того моменту я просто не можу знайти собі місця.
– Андріяно, ну поясни мені, я не розумію! Навіщо тобі та нова пательня? Стара ще цілком придатна, я ж бачив, ти на ній вчора оладки смажила, – голос Олега був не просто роздратований, він був наповнений тією гидливою поблажливістю, від якої мені завжди ставало погано.
– Олеже, перестань! – Я ледве стримувала сльози. – Вона вже он прилипає, і ручка хитається. Вона ж на тефлоні, їй вже більше п’яти років, вона відпрацювала своє. Це не моя примха, це для всієї родини! Щоб ти сам не їв підгорілі омлети, а хлопці мали нормальну вечерю!
– Ну, ти ж можеш акуратніше мити, не шкрябати її металевими щітками. Ти просто хочеш витрачати гроші на дурниці. Спочатку ти тиждень нила про той твій крем для обличчя за шалені гроші, тепер пательня. А про те, скільки я працюю, щоб забезпечити цей дім, ти подумала? Ти що, не можеш трохи потерпіти?
– Я не прошу собі діамантову каблучку! Я прошу 700 гривень на сковорідку! Яка твоя робота? Моя робота не коштує нічого? Я тобі прислуга без права голосу?
– Не перебільшуй! Гроші в нас є, але вони не падають з неба. Я ж не проти, коли тобі справді щось потрібно. Але щодня якісь нові забаганки! Я ж не відмовляю! Просто треба обговорювати це.
– “Обговорювати” – це ти називаєш оцю сцену?! Коли мені стає соромно за те, що я взагалі відкрила рота!
Я хочу звернутися до всіх: хіба це нормально, що я, жінка, яка веде все домашнє господарство і виховує двох синів, змушена просити у власного чоловіка дозвіл на купівлю якихось давно запланованих, необхідних речей? От саме тих — нових каструль, які вже облупилися, або навіть нормального якісного пилососа, бо старий вже ледь дихає.
Всі ці розмови про рівноправність і сучасний шлюб, а я почуваюся, ніби досі живемо у якійсь епосі безправ’я. Виходить, що моя роль у цій сім’ї – це роль безкоштовної робітниці, яка не має права на власні фінанси, бо “вибору у неї все одно немає”.
Я не можу сказати, що Олег ледар і відлежується на дивані. Ні, зовсім ні. Він працює фізично, займається монтажем металопластикових конструкцій, і так вже майже вісім років. Керівництво ним задоволене, замовлення завжди є, і платять йому, до слова, досить непогано.
На продукти, оплату комунальних послуг, одяг та шкільні витрати нам вистачає. Ми навіть раз чи двічі на рік можемо поїхати з дітьми на море або в Карпати. Нечасто, але відпочинок у нас є.
Але на цьому все. Якщо мені захочеться придбати собі якусь прикрасу, запланувати косметичну процедуру чи, як я вже казала, піти посидіти з подругою Оксаною в кав’ярні, щоб просто поговорити півтори години про щось, окрім уроків та гуртків, – на це я повинна просити гроші, як жебрачка. І щоразу цей процес супроводжується важкими зітханнями, лекціями про економію та переглядом чеків.
Ми не вважаємо себе багатою родиною, але й не бідуємо. Великі покупки, наприклад, ремонт у вітальні чи оновлення техніки, ми, звісно, заздалегідь обговорюємо з Олегом, спільно плануємо бюджет. Але те, що мені доводиться просити дозволу і детально звітувати про кожну дрібницю, про кожну сотню гривень, це просто виснажує і руйнує мою гідність.
Найбільше мене дратує контраст із нашими дітьми. Наші два сини, Миколка та Сашко, отримують кишенькові гроші щотижня. Олег сам наполіг на цьому. Навіщо? Щоб вони “навчилися розуміти, як розпоряджатися власними фінансами, стали фінансово відповідальними”.
Він хоче, щоб вони купували собі обіди у шкільному буфеті чи якісь дрібниці в магазині біля дому. Я не сперечаюсь, це корисна практика. Але хіба не смішно, що мої діти мають більшу фінансову свободу і відповідальність, ніж я?
Мій день починається, коли всі ще сплять. Я прокидаюся о шостій ранку, щоб приготувати сніданок. Для хлопців – свій, за їхніми смаками (сьогодні це омлет з сиром), для нас із Олегом – інший (мені вівсянка, йому бутерброди). Потім я бужу хлопчиків, допомагаю їм зібратися до ліцею, перевіряю, чи не забули вони спортивну форму чи підручники, розчісую їх. Далі сніданок. Після цього Олег відвозить їх до ліцею, а сам їде на роботу.
І тут починається моя основна “робота”. Прибирання. Прання. Готування. Похід у супермаркет за продуктами. Це займає більшу частину мого дня. В обід мені треба встигнути прибігти додому з магазину, приготувати перший обід, пообідати, а потім знову мчати, щоб забрати Миколку та Сашка. Далі починається найцікавіше – гуртки, секції, допомога з домашнім завданням. Увечері – вечеря, а потім, звісно, різна робота по дому, яку ніхто не помічає.
А наш тато ввечері, до речі, “відпочиває”. Його робота закінчилася о шостій вечора. Вдома він має право на заслужений відпочинок. Помити посуд після вечері? Це “жіноча” справа, це йому, бачте, складно.
Я часто думаю про це прибирання. Людям за цю роботу платять дуже пристойні гроші, і оплата погодинна. А я ще й їжу готувати зобов’язана, прати, прасувати. Скільки взагалі професій має бути у сучасної дружини, яка сидить вдома? Вихователька, кухарка, прибиральниця, прачка, фінансовий менеджер (хоча тут я без грошей), психолог, і, до того ж, я ще повинна залишатися привабливою, доглянутою жінкою і, звичайно, дбайливою мамою. Сил не вистачає.
Інколи, з таким шаленим робочим графіком, у мене просто пропадають будь-які емоції до Олега. Буває така втома, що я змушую себе, просто через обов’язок, провести час із власними дітьми. Ну які там розвиваючі ігри, які казки перед сном, коли ти відчуваєш себе вичавленим лимоном?
І не треба мені розповідати про всі ці сучасні технології, які нібито полегшують нам життя! Пральна машина, звісно, рятує, але випрані речі потрібно розвісити сушитися, а потім ще й попрасувати. Це, нагадаю, одяг для сім’ї із чотирьох осіб, і не на один день. Знову ж таки, готування. Це раніше можна було наварити величезну каструлю борщу чи якоїсь каші, і їсти це тиждень. Тепер усе інакше. Діти не будуть їсти те, що їм не подобається, починають вередувати, бо знають, що мають альтернативу.
Олег же дав їм кишенькові гроші, от вони і підуть до найближчої пекарні, або взагалі замовлять доставку чогось модного. Вони ще малі, але вже з легкістю справляються з гаджетами, які їм зрозуміліші, ніж букви в букварі.
Мій чоловік протягом дня теж може написати повідомлення про те, що б він хотів з’їсти на вечерю, о другій годині дня. Я вам що, ресторан, який працює на замовлення? Якщо я вже щось приготувала, то треба з’їсти те, що стоїть на столі!
Розумного робота-пилососа у нас немає, та й не потрібен він нам. У нас є маленький пухнастий пекінес, і він просто налякається цього шуму. А протерти всі меблі від пилу та відполірувати поверхні інакше, ніж вручну, все одно не вийде. Тому прибирання, навіть теоретично, ще не спростили. А щоб відмити кухню від жиру – це треба цілий день витратити, не кажучи вже про ванну кімнату.
Тому ця вся “сучасна техніка” працює лише на словах. А де взяти час на себе? Я не про відпочинок на дивані, а просто про те, щоб оновити свій зовнішній вигляд, привести себе в порядок, не виглядати втомленою тіткою? Адже нікому не подобаються жінки в старих халатах, з жирним волоссям і зайвою вагою, що з’явилася від постійного стресу.
Я ж маю рацію? То чому чоловіки не можуть виділяти жінкам особистий час на себе, плюс достатню кількість коштів на це? Чоловіки ж доглядають за своїми автомобілями щодня, якщо є така потреба. І на дорогий якісний бензин не шкодують, і масло міняють вчасно, і на мийку возять. А жінка для них — це ніби вічний агрегат, який не зламається, не вимагає обслуговування, і має працювати вічно. Хіба це не є фінансова залежність? Очевидно, що так.
Я запитувала у своїх подруг. Невже у них відбувається те ж саме? Виявляється, що так. Принаймні, так було раніше. Але в однієї, наприклад, чоловік зрозумів свою помилку, і після однієї дуже довгої, але нормальної розмови, почав просто раз на місяць виділяти їй фіксовану суму. Без жодних звітів, просто на її потреби.
В іншої була практично ідентична ситуація, що й у мене. З тією лише різницею, що в їхній сім’ї все ледь не дійшло до розлучення, і тільки в останній момент чоловік визнав свою неправоту. Чому ж потрібно доводити стосунки до такого критичного стану?
А ось моя давня шкільна подруга, Світлана, живе так само, як і я. Без грошей, без поваги, захекана. У них там зовсім сумно: троє маленьких дітей, чоловік з їхнім утриманням не справляється, вони навіть на відпочинок нікуди не їздять. Їхні діти в школі вважаються першими бешкетниками, Світлана вже не вміщається у свій старий одяг, а її чоловік, на жаль, любить іноді зазирнути в чарку після роботи. Хіба ж це нормальне життя?
І мені дуже хочеться звернутися до чоловіків, які це зараз читають, якщо вони взагалі є на цьому сайті: зверніть увагу на потреби своїх дружин! Жінка не може бути щасливою лише від того, що у неї є діти та чоловік. Ми теж живі люди, ми маємо свої бажання, амбіції і, найголовніше, потребу у повазі та визнанні нашої праці. У той час, як ви можете піти з друзями в п’ятницю відпочити, наша робота відбувається в режимі 24 години на добу, 7 днів на тиждень.
Саме так, адже вночі може прокинутися дитина, якій приснився поганий сон, і жінці потрібно бути готовою, щоб її знову заколисувати, дати води, заспокоїти. А що у вас, чоловіки? Робота закінчилася – і залишок дня у вашому повному розпорядженні.
Я дуже сподіваюся, що хоч хтось із чоловіків дослухається до моїх слів і зробить для себе правильні висновки, поки не стало запізно. А решті – бажаю успіху і легкого розлучення. Адже рано чи пізно він таки станеться, повірте.
Я от чекаю, поки мої хлопці трохи підростуть, підуть в старші класи і я зможу нарешті вирватися з цієї Олегової клітки, знайти собі нормальну роботу і відновити свою гідність. Я дуже сподіваюся, що в мене вистачить сил і рішучості зробити цей крок, бо жити так далі я просто не зможу.
А ви, жінки, що скажете? Я одна така, чи у вас теж доводиться випрошувати гроші на нову каструлю?
