— Ти знову позичив йому грошей, Юро?, – сказала дружина помішуючи борщ. Її голос був різким, але очі видавали глибоку втому, ніби вона вже давно не спала спокійно.
Я сидів за кухонним столом у нашій квартирі, дивлячись на тріщину в стіні, яку давно обіцяв замазати. За вікном гуділи машини, а сусідський собака гавкав на когось у дворі. Я зітхнув, відчуваючи, як важко підбирати слова.
— Позичив, Галино. Не міг же я відмовити, — відповів я тихо, уникаючи її погляду. — Сказав, що це на новий ноутбук для роботи. Мовляв, старий уже не тягне. Я думав, може, це допоможе йому нарешті взятися за себе.
— Сім років, Юро! Сім років ми тягнемо його на собі, а він навіть не думає щось змінювати! — Галина різко поставила ложку на стіл, і крапля борщу бризнула на скатертину. — Він працює, заробляє, але де його гроші? Чому ми досі платимо за все — за світло, за воду, за його безкінечні забаганки?
Я мовчав. Її слова кололи, бо я знав, що вона права. Наш син, Тарас, уже давно не той хлопець, якому ми з Галиною допомагали після університету. Ми дали йому все — дах над головою, підтримку, навіть гроші на старт. Але він сприймав це як належне, ніби ми йому щось винні. І цього вечора, коли осінній дощ барабанив по підвіконню, я відчув, як у мені щось надломилося. Не гнів, не образа, а щось глибше. Розчарування. Гірке, важке, як бетонна плита, що тисне. Я глянув на Галину, і в її очах побачив той самий біль. Ми обоє знали, що так далі не може тривати. Але що буде далі, ми ще не здогадувалися.
Сім років тому, коли Тарас закінчив університет, ми з Галиною не вагалися ні секунди. Ринок праці в Україні був не слабким — низькі зарплати, конкуренція, корупція на кожному кроці. Ми знали, як важко молодим пробитися, тож відкрили двері нашої трикімнатної квартири.
— Поживи з нами, синку, поки не влаштуєшся, — сказав я тоді, поплескавши його по плечу. — Ми з мамою допоможемо.
Галина кивнула, хоч я бачив у її очах тривогу. Вона завжди хвилювалася за Тараса більше, ніж я. Може, тому, що він був нашим єдиним сином. А може, тому, що вона відчувала, як сильно ми його розбалували за ці роки.
Тарас погодився. Спочатку він дійсно старався: ходив на співбесіди, підробляв фрілансером, навіть брався за дрібні проєкти в ІТ. Але з часом усе змінилося. Він влаштувався на роботу — не мрію, але стабільну, в ІТ-компанії, що займалася розробкою сайтів. Зарплата була пристойною, принаймні для Києва.
Та замість того, щоб відкладати на власне житло чи хоча б допомагати нам із комунальними, він витрачав усе на нові гаджети, одяг і походи з друзями в кафе. А ми з Галиною продовжували оплачувати його комфорт — електрику, газ, інтернет, їжу. Наші заощадження, які ми роками відкладали на старість, танули, а терпіння тріщало по швах.
Того ранку я прокинувся першим. Галина ще спала — останнім часом вона часто скаржилася на головний біль, і я знав, що це не лише через її роботу в школі. Я тихенько встав, заварив каву й почав прибирати кухню. На столі залишилися тарілки після вчорашньої вечері, а в раковині — гора посуду, яку Тарас, як завжди, проігнорував. Його спортивна сумка валялася біля дивана, а кросівки, брудні від осінньої багнюки, стояли посеред коридору. Я зітхнув і взявся за прибирання, хоча всередині все кипіло.
Коли Галина прокинулася, я відвіз її до поліклініки на консультацію. У неї знову піднявся тиск, і я бачив, як вона намагається приховати біль. Повернувшись додому, ми застали Тараса за столом. Він сидів, гортаючи телефон, і наминав голубці, які Галина приготувала напередодні. Навіть не привітався.
— Тарасе, — почала Галина, обережно сідаючи навпроти. — У нас проблеми з бойлером. Рахунок за електрику прийшов — удвічі більший, ніж торік. Може, це через твій кондиціонер? Ти його вмикаєш навіть уночі.
Він знизав плечима, не відриваючи очей від телефону.
— Ну то й що? Ви ж завжди платили за все. Що змінилося?
Я відчув, як у горлі застряг клубок. Його тон був таким байдужим, ніби ми з Галиною — прислуга в його особистому готелі.
— Змінилося те, що ти вже не студент, — сказав я, стримуючи роздратування. — Ти працюєш, заробляєш. Може, час почати допомагати? Електрика, вода, газ — усе це не безкоштовно.
Тарас нарешті підняв очі. Його погляд був холодним, майже зневажливим.
— Це ваша квартира, не моя. Я платитиму, коли матиму власне житло. А зараз — дайте мені спокій.
Він відсунув тарілку, встав і пішов до своєї кімнати, залишивши нас із Галиною в тиші. Я подивився на дружину — вона сиділа, опустивши голову, і мовчала. У її очах блищали сльози, але вона їх стримувала. Я відчув, як у грудях стискається щось важке. Мій син, якого я любив і за якого боровся, став чужим. Він не просто не цінував нас — він вважав, що має право на все, що ми йому даємо. І в ту мить я зрозумів: ми більше не родина, а господарі готелю, де він живе безкоштовно.
Того вечора я сидів із Галиною на кухні. Вона тримала в руках чашку з м’ятним чаєм, але не пила. Її пальці нервово стискали ручку чашки.
— Юро, скажи чесно, — тихо почала вона. — Ти думаєш, що ми щось пропустили? Може, це наша провина, що він такий?
Я зітхнув. Її слова зачепили щось глибоко всередині. Я згадував, як ми з Галиною завжди намагалися дати Тарасові найкраще. Як я брав додаткові зміни на заводі, щоб оплатити його репетиторів. Як Галина ночами перевіряла його домашні завдання, щоб він вступив до університету. Може, ми занадто його захищали? Може, ми не навчили його відповідальності?
— Він не хоче дорослішати, Галино, — сказав я, дивлячись їй у вічі. — Йому зручно. Ми все робимо за нього — готуємо, прибираємо, платимо. А він навіть сміття не виносить.
Вона кивнула, але в її очах я бачив сум. Галина завжди була м’якшою за мене, завжди вірила, що Тарас ще зміниться. Але цього вечора я відчув, що навіть вона починає втрачати надію.
— Може, нам варто поговорити з ним серйозно? — запропонувала вона. — Не просто про гроші, а про все. Про його плани, про майбутнє.
Я погодився, хоча в душі знав, що ця розмова не буде легкою. Тарас не любив, коли ми “втручалися” в його життя. Але я більше не міг мовчати. Мої заощадження, які ми з Галиною роками відкладали на старість, танули. А терпіння, яке я так довго стримував, уже було на межі.
Наступного дня я повернувся з роботи раніше. У коридорі почув голоси — Галина розмовляла з Тарасом на кухні. Двері були прочинені, і я мимоволі зупинився.
— Тарасе, може, тобі варто подумати про власне житло? — тихо, але твердо сказала Галина. — Ми з татом не вічні. Нам теж хочеться пожити для себе.
— Знову ви за своє! — різко відповів він. — Замість того, щоб радіти, що я працюю і не сиджу у вас на шиї, ви постійно дорікаєте!
— Ми не дорікаємо, — голос Галини затремтів. — Але ми не можемо все тягнути самі. Ти живеш тут, користуєшся всім, але не допомагаєш.
— Якщо вам так не подобається, я піду! — кинув Тарас. — Але не чекайте, що я приходитиму в гості щотижня!
Я не витримав і зайшов на кухню.
— Ця квартира — не готель, Тарасе, — сказав я, намагаючись говорити спокійно. — Ми з мамою думали, що допомагаємо тобі, але ти просто використовуєш нас.
Він подивився на мене, ніби я був чужим. Жодного слова, жодної емоції. Лише холодна байдужість. Потім він встав, узяв свій телефон і пішов до кімнати, залишивши нас із Галиною в тиші. Я відчув, як серце стискається. Не від гніву, а від болю. Мій син, якого я виховував, став людиною, яку я не впізнавав.
Через кілька днів усе сталося. Тарас повернувся додому пізно, кинув сумку на диван і, як завжди, залишив брудний посуд у раковині. Я не витримав.
— Тарасе, ми мусимо поговорити, — сказав я, коли він сів за стіл. — Ти не можеш так продовжувати. Ти живеш тут, але не допомагаєш. Ми з мамою не можемо тягнути все самі.
Він насупився, але цього разу не відмахнувся.
— То що ви хочете? Щоб я платив за ваше світло? Чи щоб я з’їхав?
— Ми хочемо, щоб ти став відповідальним, — відповів я. — Ти працюєш, заробляєш. Чому ми досі платимо за все?
Він мовчав, дивлячись кудись у підлогу. А потім тихо сказав:
— Добре. Я з’їду.
Галина, яка стояла біля плити, різко обернулася.
— Тарасе, не поспішай. Ми можемо домовитися…
— Ні, мамо, — перебив він. — Якщо ви так хочете, я піду.
Він зібрав свої речі за пів години. Жодних емоцій, жодних слів. Просто рюкзак, ноутбук і пара кросівок. Галина стояла у дверях, стискаючи хустинку, але не плакала. Я мовчав. Коли двері за ним зачинилися, у квартирі стало тихо. Але ця тиша не приносила полегшення. Вона була важкою, як камінь.
Минув тиждень. Від спільного знайомого ми дізналися, що Тарас знімає квартиру з другом у центрі Києва. Галина щовечора перевіряла телефон, але він не писав і не дзвонив. Я не намагався з ним зв’язатися — не тому, що не хотів, а тому, що не знав, що сказати. Мені було боляче, але водночас я відчував полегшення. Нарешті ми з Галиною могли дихати вільніше, не думаючи про те, як оплатити черговий рахунок чи прибрати за сином.
Одного вечора Галина сіла навпроти мене за столом і тихо спитала:
— Юро, як думаєш, він повернеться?
Я знизав плечима.
— Якщо захоче. Але чи зможемо ми знову жити, як раніше?
Вона не відповіла. Ми сиділи в тиші, і я думав про те, що сталося. Чи правильно ми вчинили, вигнавши його? Чи могли ми знайти інший спосіб? А може, ми просто занадто довго тягнули, дозволяючи йому залишатися дитиною? Я згадував його дитячі роки — як він бігав за мною на риболовлі, як сміявся, коли Галина пекла його улюблені млинці. Де той хлопчик зник? І чи повернеться він колись?
Тиша в квартирі стала нашою новою реальністю. Ми з Галиною почали більше часу проводити вдвох — ходили на прогулянки, пили каву в маленьких кав’ярнях на Подолі. Але кожного разу, коли я бачив молодих хлопців, схожих на Тараса, у грудях щось стискалося. Я не знав, чи ми ще родина. І чи зможемо ми нею бути знову.
А ви як думаєте, чи правильно ми вчинили, давши Тарасові піти? Чи варто було ще раз спробувати поговорити?
