– Ти знову перевищила ліміт, Оксано! Ми ж домовилися про 1 500 гривень! – кинув Сергій, розкладаючи чеки на столі. Я лише мовчала, розуміючи, що теплий комбінезон для сина коштував мені не лише грошей, а й моєї свободи
Це не життя, а справжній фінансовий “аудит”, який ніколи не закінчується. Я відчуваю себе не дорослою жінкою, дружиною і матір’ю, а вічною підзвітною особою.
Мій чоловік Сергій, який заробляє значно більше за мене, вирішив, що керування сімейним бюджетом — це його виняткова прерогатива, а моє завдання — отримувати кишенькові гроші і звітувати за кожен витрачений “грош”.
З кожним днем ця ситуація стає все більш нестерпною. Я втомилася від постійного страху зробити “неправильну” покупку. А нещодавній випадок із купівлею зимового одягу для дитини став останньою краплею.
– Ти знову! Ти знову перевищила ліміт, Оксано! Ми ж домовилися- домовилися, що ліміт на цей тиждень — півтори тисячі гривень! І це без великих покупок!
– Сергію, заспокойся. Я купила Денису комбінезон. Температура впала, а старий йому вже малий, ти ж бачив, рукава короткі.
– А хто тобі дозволив купувати “цей космічний скафандр” за дві тисячі вісімсот гривень? Я тобі чітко сказав- знайди щось на ринку, максимум за тисячу п’ятсот! Я ж тобі кидав посилання на інтернет-магазин, де були знижки!
– Я була в тому магазині. Розміру Дениса не було. А на ринку були тільки тонкі, неякісні моделі. Я не хочу, щоб наша дитина мерзла взимку! Цей — теплий, фірмовий, на мембрані. Ти ж сам їздиш на іномарці і носиш дорогий одяг! Чому на сині ми маємо економити?
– Не треба мене повчати! Це фінансова недисципліна! Дві тисячі вісімсот! Ти розумієш, що це ціна нового акумулятора для моєї машини? Тепер ти отримаєш “штраф”. Наступного тижня твій ліміт буде зменшено на триста гривень. І ніяких заперечень. Це “залізне” правило.
– Штраф? Ти що, мій начальник? Я мати твого сина, а не твоя підлегла! Це несправедливо!
Наші стосунки із Сергієм починалися, як у мільйонів інших пар. Зустрічі, романтика, спільні мрії про дім, про сім’ю, про щасливе життя. Ми познайомилися в невеликому містечку під Києвом. Сергій завжди був амбітним і швидко підіймався кар’єрними сходами. Після весілля ми переїхали до столиці. Коли народився наш син Денис, я вирішила присвятити себе йому і дому, відклавши свою роботу виховательки. Сергій наполіг на цьому, мовляв, його зарплати “більш ніж вистачає”, а “діти мають рости з мамою”. Спочатку це здавалося щастям- можливість не поспішати, насолоджуватися материнством.
Проблеми почалися поступово. Сергій завжди мав схильність до контролю, але у фінансах це проявилося особливо гостро. Коли я перестала заробляти, він автоматично взяв на себе повний контроль над усіма грішми. Спочатку це були просто розмови- “Куди пішли ці гроші?”, “Покажи чеки”. Згодом це перетворилося на жорстку систему.
Приблизно три роки тому він оголосив:
– Оксано, я вирішив, що так буде краще. Я буду давати тобі фіксовану суму на тиждень. Це твої “кишенькові” на дрібні витрати- їжа, побутова хімія, якісь твої особисті потреби. Усі великі покупки- оплата комуналки, одяг- я роблю сам. Або з мого відома.
Я була здивована. Адже це наші спільні гроші. Я не звикла просити, ідея отримувати “дотацію” від власного чоловіка, як від строгого батька, була для мене принизливою. Я спробувала сперечатися.
– Сергію, це неправильно. Це ж наші спільні гроші. Я теж маю право розпоряджатися ними, я ж веду все господарство.
– Ти не розумієшся на фінансах, Оксано. А я знаю, як їх примножувати. Ти постійно купуєш якісь непотрібні речі. А так у нас буде чітка звітність. Ти ж не хочеш, щоб ми залишилися без “подушки” безпеки? Це ж для нашого майбутнього, для Дениса. Я просто про тебе піклуюся.
Його аргументи, подані під соусом “турботи”, завжди збивали мене з пантелику. Він умів подати свій контроль як прояв відповідальності та любові.
Наш “бюджетний тиждень” починається щопонеділка ввечері. Сергій сідає за стіл зі своїм ноутбуком, я маю приготувати всі чеки та блокнот, де я записую навіть найменші витрати. Це схоже на іспит.
– Добре, давай подивимося. Півтори тисячі гривень на тиждень. Середа, ринок. Сорок гривень на пучок молодої цибулі. Чому так дорого? У бабусі біля метро він коштує двадцять п’ять.
– Я була в іншому районі, Сергію. Не було часу їхати до метро.
– “Не було часу”- це не аргумент. Це переплата. Вісімдесят гривень за органічне пюре для Дениса. Це ж іноземне! Наші нічим не гірші, а коштують п’ятдесят п’ять! Знову нераціональна покупка.
І так щотижня. Критика, докори, розбір кожного чека. Він навіть створив спеціальну таблицю в електронній формі, де відзначає “допустимі” та “недопустимі” товари. Наприклад, “допустиме” взуття- це шкіряні туфлі по акції. “Недопустиме”- кросівки відомого бренду. Навіть якщо вони потрібні для занять фізкультурою синові.
Спочатку я намагалася сперечатися, доводити. Тепер я просто мовчу. Це економить нерви, хоча й не рятує від “штрафів”. Система “штрафів” з’явилася десь пів року тому. Якщо Сергій вважає, що я витратила гроші “неефективно” або купила щось “зайве” (наприклад, собі новий бальзам для волосся), він зменшує суму наступного тижневого ліміту.
– Я помітив, ти купила новий набір для малювання. Це ж не предмет першої необхідності. Ми домовилися, що твої особисті витрати мають бути мінімальними. Мінус сто гривень з наступного тижня. Я маю навчити тебе дисципліні.
Коли я забула вдома банківську картку і мені знадобилися гроші на терміновий ремонт дитячої коляски, Сергій відмовився дати “позапланові” кошти, сказавши: “Ти мала пам’ятати про карту і мати резерв готівки з твого ліміту”. На щастя, моя мама змогла мені переказати необхідну суму.
Найважче- це відчуття сорому і повної безпорадності. Я не можу навіть купити синові іграшку, яку він дуже просить, не порадившись із чоловіком і не вписавши це в “бюджетний план”.
Одного разу я зустріла подругу Юлю в кафе, куди забігла, щоб попити кави (яку Сергій вважає “розкішшю” і дозволяє купувати тільки раз на тиждень). Юля запитала про наші плани на відпустку.
– Юлю, я навіть не знаю, ми не обговорювали. Сергій каже, що треба “затягнути пояси”.
– Оксано, ти ж його дружина! Візьми свою картку і забронюй щось!
– Я… у мене немає своєї картки. Тобто, у мене є, але на ній нуль. Усі наші гроші на Сергієвих рахунках. Він видає мені готівку на тиждень.
Я побачила в очах Юлі співчуття і деяке здивування. Мені стало так неприємно. Я швидко змінила тему. Мені соромно зізнатися, що у тридцять два роки я не маю доступу до власних, спільних, грошей.
Якось я вирішила знову піти на роботу. Я знайшла пропозицію працювати пів дня у приватному дитячому центрі. Я була впевнена, що Сергій мене підтримає.
– Я хочу працювати. Хочу знову відчувати себе реалізованою і мати свої гроші.
– Навіщо? Я що, погано забезпечую сім’ю? Тобі не вистачає на “органічне пюре” і “бальзами”? Ти ображаєш мене! Ти нехтуєш моєю працею! І найголовніше- хто буде з Денисом? Ти знову хочеш скинути його на бабусь? Ми ж домовилися- ти сидиш удома.
Після цієї розмови я зрозуміла, що його контроль- це не лише про гроші. Це про владу. Він відчуває себе главою родини, не просто фінансовим донором, а “керівником”, який має право на тотальний контроль над моїм життям. Моя фінансова залежність робить мене слабкою, і він чудово це розуміє.
Повернувшись до тієї “гострої” ситуації з зимовим одягом. Після того, як Сергій оголосив про “штраф” і зменшення мого ліміту, я просто замкнулася у ванній кімнаті і плакала. Я плакала від безсилля і від образи, що наш син став інструментом для його фінансового шантажу.
Через годину я вийшла і побачила, що він сидить перед телевізором, ніби нічого не сталося.
– Ти все обдумала, Оксано? Я сподіваюся, ти зробила висновки.
– Я зробила висновки, Сергію. І вони не про “курточку” і не про “штрафи”. Вони про те, що ти перетворив мене на свою підлеглу. І це не “турбота”, а…
Він здивовано підняв брови.
– Не драматизуй. Я просто хочу, щоб у нас був порядок.
– А я хочу мати гідність. І я її матиму. Я знайшла роботу. Не пів дня, а повний день. Я виходжу через два тижні. А ти, якщо не хочеш наймати няню, будеш сидіти з Денисом по черзі з моєю мамою. Або знайдеш інше рішення. Мої гроші будуть на моїй, окремій, картці. Я буду вносити свою частку в сімейний бюджет, але я буду розпоряджатися ними так, як вважаю за потрібне.
Це був мій перший справжній бунт. Його обличчя змінилося. Він був розлючений, але водночас- розгублений. Він звик до мовчазної згоди.
– Ти що, з розумі зійшла? Я тебе попереджаю, це може мати не дуже хороші наслідки для нас!
– Наслідки? Гірше, ніж бути залежною і просити на теплий одяг для сина, вже не буде, Сергію. Це моє рішення.
З того дня у нас почалася “холодна буря”. Я готуюся вийти на роботу, щодня шукаю найкращі варіанти для сина, ігноруючи його спроби “навернути” мене на його бік. Він досі не вірить, що я здатна на такий крок. Я відчуваю, що повертаю собі саму себе. Свою гідність і свою свободу. Чи вийде у мене?
А як ви думаєте, чи можливо змінити людину, яка так міцно тримається за свою владу, і чи зможе наша сім’я витримати цей перехід до справжнього партнерства?
