Лариса Миколаївна давно звикла прокидатися рано. Навіть коли не треба було нікуди йти, організм все одно піднімав її о шостій ранку. Так сталося і цього разу. Очі відкрилися самі. У кімнаті стояли сірі березневі сутінки. З-під підвіконня тягнуло прохолодою. Вона якийсь час лежала, вслуховуючись у тишу. Раніше у цей час на кухні шарудів Віктор — ставив чайник, шарпав капцями, лаявся на кота, що плутався під ногами.
Тепер на кухні ніхто не шарудів, а чайник довго залишався порожнім, поки Лариса не змушувала себе підвестися. Вона сіла на ліжку, опустила ноги в старі теплі капці, постояла, даючи голові прийти до тями, і пішла на кухню.
Поставила чайник, дістала із шафки дві чашки — зі звички, потім зупинилася й одну прибрала назад. Ця з синьою смужкою була Вікторова.
— Дурниці це все, — подумала вона й оперлася руками об стіл.
Минуло вже два місяці, як його не стало, а всередині все одно порожньо. Інколи здавалося, що він просто затримався на роботі, як бувало раніше. Ось зараз зателефонує, скаже своїм звичним голосом: «Ларочко, я затримаюся, не чекай на вечерю». Але телефон мовчав.
Вона налила собі чаю, сіла біля вікна. Березень у їхньому місті завжди був таким — ні зима, ні весна, ні туди, ні сюди.
Телефон задзвонив, перебивши її думки. Лариса здригнулася, поставила кухоль на стіл і пішла до кімнати.
Номер був незнайомий.
— Так, слухаю, — обережно відповіла вона.
— Ларисо Миколаївно? — чоловічий голос був впевнений, але не грубий. — Це Сергій Андрійович, начальник Віктора. Пам’ятаєте мене?
Вона пригадала — одного разу Віктор приносив додому якийсь наказ із підписом «Генеральний директор С.А. Мельник». Тоді і побачила прізвище.
— Так, Сергію Андрійовичу, — тихо відповіла вона. — Добридень.
— Я не займу у вас багато часу, — сказав він, — але нам треба зустрітися. Бажано сьогодні в офісі.
Лариса насупилася.
— Щось трапилося? Знову якісь документи?
Сергій Андрійович помовчав.
— Трапилося, — визнав він. — І стосується це, на жаль, вас. Але по телефону такі речі не обговорюють. І ще прошу — поки нікому не говоріть, особливо синові та його дружині. Так буде безпечніше.
Слово «безпечніше» пролунало дивно. Лариса навіть не одразу зрозуміла, до чого він це.
— Це серйозно? — запитала вона.
— Достатньо, щоб я сам вам подзвонив, — спокійно відповів він. — Приїжджайте, я все поясню.
Він продиктував адресу бізнес-центру, поверх, кабінет. Попрощався коротко, без зайвих слів. Дзвінок обірвався. Лариса ще кілька секунд стояла з телефоном у руках, потім вимкнула звук, поклала його на стіл і тільки тоді відчула, як тремтять пальці.
«Не казати синові», — вертілося у голові. Антон із Мариною й так приходили нечасто. Спочатку похорони, сорок днів, розмови про пам’ятник, потім якісь папери, підписи. Антон увесь час поспішав. Марина крутила носом, говорила, що все це важко для її психіки. Але сама думка про те, що від них потрібно щось приховувати, здавалася незвичною.
— Гаразд, — сказала Лариса вголос. — Раз покликав, поїду, там буде видно.
Бізнес-центр виявився високим скляним будинком. Біля входу охоронець, турнікети, на ресепшені дівчина з ідеальною зачіскою. Лариса трохи розгубилася, але зібрала волю в кулак і підійшла до стійки.
— Мені до Сергія Андрійовича, — сказала вона, намагаючись не м’яти сумочку в руках. — Мене звуть Лариса Миколаївна Клімова.
Дівчина глянула на екран, потім на неї.
— Вас чекають. Ліфт праворуч. Восьмий поверх.
Ліфт м’яко підняв її нагору. Коли двері відчинилися, вона побачила широкий коридор, килимове покриття, таблички на дверях. І тут її погляд впав на постать біля вікна. Високий чоловік у куртці, джинсах, з опущеною головою. Антон.
— Мамо? — він повернувся, явно не очікуючи її побачити. — Ти що тут робиш?
— Мені подзвонив Сергій Андрійович, сказав приїхати, — Лариса розгубилася.
— Мені теж дзвонили щодо справи батька. Я думав, мова йтиме про його виплати, про якусь компенсацію. Я Марині сказав, що все з’яскую, — він раптом знітився.
Лариса уважно подивилася на сина. Обличчя бліде, під очима круги, губи стиснуті.
— Ти нездоровий? — тихо запитала вона.
— Та ні, — відмахнувся він. — Все нормально. Просто замотався.
Перед ними відчинилися двері. У коридор виглянула жінка у строгому костюмі.
— Сергій Андрійович чекає. Проходьте.
Кабінет директора виявився не таким вже й величезним. Великий стіл, шкіряні крісла, на стіні картина із морем. На полиці книги, кілька фотографій — чоловік, жінка, онуки. За столом сидів сам Сергій Андрійович, сивий, рівний, з прямою поставою. Коли вони увійшли, він підвівся.
— Добридень, — сказав він, подивившись спочатку на Ларису, потім на Антона. — Сідайте, будь ласка.
Вони сіли навпроти. Антон нервував.
— Ларисо Миколаївно, — почав Сергій Андрійович, — прийміть ще раз мої співчуття. Віктор був хорошим працівником, надійним.
— Дякую, — тихо сказала вона.
— Я викликав вас не просто так. Після його смерті ми провели внутрішню перевірку. Це звичайна процедура. Дивимося справи, перевіряємо документи. Як я й очікував, більшість було в порядку. Але знайшлися моменти, які не можна ігнорувати.
Він відкрив папку і поклав перед собою.
— Я говорю зараз і як керівник, і як людина, що поважала вашого чоловіка. Віктор останні місяці поводився, м’яко кажучи, дивно. Брав додаткові зміни, погоджувався на будь-які доручення, затримувався до ночі. Я думав, просто переживає через вік, хоче більше заробити перед виходом на пенсію. Але виявилося, що він закривав велику діру.
Антон напружився.
— Яку діру? — буркнув він.
Сергій Андрійович подивився на нього поверх окулярів.
— Боргову. Вашу.
Лариса не одразу зрозуміла сенс сказаного.
— Як це його? — прошепотіла вона.
Директор дістав кілька аркушів.
— Ось виписки платежів за останні півроку. Постійні перекази в мікрофінансові організації та банки, пов’язані з онлайн-кредитами. Частина — з особистої премії Віктора, частина — з рахунку, оформленого на ваше ім’я, Ларисо Миколаївно.
Вона здригнулася.
— На моє? Але я… я нічого не переказувала. У мене пенсія маленька, я навіть… — вона запнулася.
Антон різко встав.
— Годі! — викрикнув він. — Не треба розводити драми. Так, я брав кредити. І що? Я збирався все повернути. Батько сам запропонував допомогти. Я його не змушував.
— Антоне, сідай! — спокійно, але твердо сказав Сергій Андрійович.
Той, важко дихаючи, опустився назад.
Лариса переводила погляд із сина на директора і назад.
— Чому мені ніхто нічого не сказав? — нарешті прошепотіла вона.
— Віктор не хотів вас тривожити, — відповів Сергій Андрійович. — Він вірив, що син впорається, що все закриє, що все налагодиться. Він і до мене підходив, просив дати аванс наперед, погоджувався на переробітки без оплати. Я спочатку пішов назустріч, думав — сім’я, біда. Але коли сума перевалила за солідну цифру, я сказав: «Так більше не можна».
Антон мовчав, дивлячись у підлогу.
— Ти знав, — повернулася до нього Лариса. — Що батько через тебе переробляє? Що у нього серце хворе?
— Мамо! — пробурмотів він. — Я не думав, що так… Я все поверну. Чесно.
— Ти міг хоча б мені сказати. — Її голос ставав твердішим. — Ми б… ми б знайшли вихід.
— Ви й так увесь час допомагали, — зірвався він. — Скільки можна? Ви що, святі? Я думав, батько сам вирішив, і все.
Сергій Андрійович тихо відкашлявся, повертаючи розмову в ділове русло.
— Віктор лишив дещо, що вам треба побачити, — сказав він. — І тільки вам, Ларисо Миколаївно.
Він вийняв із папки акуратно складений аркуш у конверті.
— Я знайшов це в його робочому столі. Схоже, писав похапцем. Але адресовано вам.
Лариса взяла конверт, руки тремтіли. Вона обережно дістала аркуш, знайомий почерк Віктора.
«Ларо, рідна. Якщо ти читаєш цей лист, значить, я не встиг поговорити з тобою сам. Пробач, що не розповів раніше. Антон уліз у борги. Дурні, непотрібні. Я намагаюся витягнути його, як можу, але сил у мене мало. Я вліз у аванси, переробітки, навіть використав твій рахунок, щоб сховати деякі перекази.
Не хотів тебе лякати. Думав, впораюся. Якщо щось піде не так, іди до Сергія Андрійовича. Він знає, що я робив. Він людина чесна. Він допоможе не звалить все на тебе. Я винен, що мовчав. Тільки беріг тебе. Ти в мене одна. Твій Віктор».
Літери попливли. Лариса опустила лист на коліна, закрила очі. Сльози полилися самі. Вона намагалася не ридати, але плечі тремтіли. Антон сидів, зігнувшись. Сергій Андрійович дав їй кілька хвилин, нічого не кажучи.
Коли вона трохи заспокоїлася, директор сказав:
— Зараз ситуація така. Офіційно частина переказів числяться за вашим рахунком. Якщо хтось вирішить розбиратися, можна буде сказати, що це ви допомагали синові. Тоді до вас не буде питань щодо сірих схем Віктора, але тоді й відповідальність за борги частково ляже на вас.
Антон напружився.
— Ось я й казав: мамо, ти ж нас не кинеш, так? Ми ж родина. Ти можеш сказати, що знала?
Лариса підвела голову. В очах її більше не було розгубленості.
— Ти хочеш, щоб я сказала, що знала й дозволяла батькові забирати мої гроші? — повільно перепитала вона. — Щоб усі думали, ніби я схвалюю твої кредити?
— Ну… — він завагався. — Це просто формальність. На папері. Нам же всім легше буде.
— Не всім, — спокійно втрутився Сергій Андрійович. — Ваша мати в такому разі буде пов’язана з вашими боргами ще на багато років. Вона й так уже багато віддала, Антоне.
Він дістав ще один документ.
— Є інший варіант. Ви визнаєте, що Віктор закривав ваші борги без відома матері. Ми оформляємо папери на реструктуризацію. Частину суми списуємо, частину розтягуємо, частину компенсуємо із фонду фірми як допомогу родині померлого співробітника. Тоді Лариса Миколаївна юридично чиста, але… — він подивився прямо в очі Антону, — платити доведеться вам самому.
Антон стиснув кулаки.
— А якщо я відмовлюся?
— Тоді, — рівно відповів директор, — я буду змушений передати матеріали до банку без жодних пояснень. Тоді вони самі нехай розбираються, з кого простіше стягнути: з вас чи з вашої матері, враховуючи, що деякі перекази йшли через її рахунок. Самі розумієте.
Антон замовк. Лариса дивилася на нього. Серце стискалося. Це все ж таки її син, її кровинка. Але в голові все стало на свої місця. Далі так продовжуватися не може.
— Антоне, — тихо сказала вона, — скільки ти винен?
Він м’явся, але все ж таки видихнув.
— Багато. З урахуванням усіх відсотків — близько восьмисот тисяч.
Лариса ахнула.
— Скільки?!
— Я думав, потягну, — забазікав він. — Ми з Мариною хотіли ремонт, машину, відпустку. Пару кредитів закрили, потім знову взяли. Я думав, потім зарплату підвищать, чи бізнес із другом… Не вийшло. Батько сам запропонував допомогти. Я не тягнув його за рукав.
— Але й не зупинив, — тихо підмітив Сергій Андрійович.
Лариса підняла руку, даючи їм зрозуміти, що хоче сказати.
— Сергію Андрійовичу, — почала вона, — скажіть чесно. Якщо я скажу, що не знала, ви зможете зробити так, щоб мене не чіпали?
— Зможу, — кивнув він. — Лист чоловіка — ваш головний доказ. Він у ньому чітко пише, що діяв зі своєї ініціативи й що ви про деталі не знали. Плюс мої свідчення.
— А Віктора? — вона ковтнула. — Сильно осудять?
— Віктор уже нічого не відчує, — м’яко відповів директор. — Я розумію, ви про його репутацію думаєте, але, повірте, якщо я закрию це питання всередині фірми, далі ніхто копати не буде. Для всіх він залишиться хорошим працівником, який думав про родину. А вже як він думав — це питання до живих.
Він перевів погляд на Антона.
— Я не хочу псувати життя вашому синові. Правда. Але прикриватися матір’ю — це низько. Він дорослий, нехай сам приймає рішення.
Антон сидів, опустивши голову, потім раптом підвівся.
— А дружина… — вирвалося в нього. — Марина, вона піде, якщо дізнається, скільки… Вона й так уже… — він знітився.
— Дружини приходять і йдуть, — тихо сказала Лариса. — А мати одна. І сумління теж одне.
Вона встала. Зусилля знадобилося неймовірне, але голос її звучав рівно.
— Сергію Андрійовичу, я не буду говорити, що знала про борги, бо не знала. Я нічого спеціально не підписувала. Рахунок він справді просив для комуналки. Більше я ні в чому брати участі не буду.
Вона повернулася до сина.
— Антоне, я не стану на себе вішати твій тягар. Хочеш — підписуй. Не хочеш — це теж твій вибір. Але мене в цьому більше нема.
Антон ще сильніше поблід.
— Тобто ти кидаєш мене? — прошепотів він.
— Я кидала себе всі ці роки, — м’яко відповіла вона. — Годувала, позичала, рятувала. Зараз, мабуть, уперше рятую себе.
Сергій Андрійович підсунув до Антона папери й ручку.
— Вирішуйте.
Той сидів, наче не чув. Стиснуті зуби, вологі очі.
— Гаразд, — нарешті видихнув він. — Я підпишу. Тільки… можна не одразу розповідати Марині?
— З Мариною ви будете розбиратися самі, — відрізав директор.
Антон поставив підпис під документом.
Коли вони вийшли з кабінету, у коридорі вже чекала Марина. Її обличчя було невдоволеним, губи щільно стиснуті.
— Ну? — накинулася вона на чоловіка. — Що там? Скільки нам виплатять? Ти ж казав, у них якась страховка. Нам же належить компенсація за смерть батька.
Антон мовчав.
— Ну! — Вона повернулася до Лариси. — І ви теж мовчите? Що за секрети?
Лариса подивилася на неї спокійно.
— Жодних виплат, Марино. Ваш чоловік набрав боргів більше, ніж можлива компенсація. Віктор закривав їх як міг, поки його не стало. І тепер Антон сам буде розбиратися з ними.
Марина побагровіла.
— Що за нісенітниця? — викрикнула вона. — Антоне, скажи, що це жарт! Ми ж збиралися на море. Як я іпотеку платитиму, якщо він у боргах?
Антон втомлено обперся об стіну.
— Марино, потім поговоримо.
— Я за кого заміж виходила? — закричала вона. — За дорослого чоловіка чи за маминого синочка з кредитами?
Лариса не втручалася. Вона розуміла — це вже їхня історія.
— Я поїду додому, — тихо сказала вона. — Ви тут самі. Антоне, якщо захочеш поговорити — приходь. Але грошей більше не проси. Все.
Вона пішла до ліфта, не озираючись.
Минув час. Антон справді влаштувався на додатковий підробіток, ввечері допомагав знайомому з доставкою. Життя стало напруженим, але чесним.
Із Мариною вони розлучилися тихо, без великих скандалів. Вона пішла до іншого, успішнішого. Лариса не раділа його нещастю, але помічала, що син став іншим — задумливішим, серйознішим, м’якшим. Більше не приходив із задоволеною посмішкою й фразою «Мам, позич до зарплати».
Іноді приносив продукти, іноді просто заходив на чай. Лариса не знала, чи буде Антон ідеальним сином, чи знайде нову дружину, чи розплатиться до кінця. Життя рідко дає ідеально завершені історії.
Але вона точно знала одне. У той день, коли вона увійшла до кабінету Сергія Андрійовича, коли побачила лист Віктора й почула про борги, вона зробила найважчий, але правильний вибір. Вона не дозволила втягнути себе в чиюсь яму і цим вчинком дала синові шанс вибратися з неї самому.
А ввечері, коли в квартирі ставало тихо, вона заварювала чай, брала в руки старий кухоль Віктора, ставила поруч із собою й шепотіла:
— Ну що, Віть, ми з тобою зробили все, що могли.
Іноді здавалося, що посуд тихенько дзвенить у відповідь.
