Руслан підняв голову від монітора, насупився.
— Не починай, Маріє.
– А що? — Марія поволі повернулась до нього. — Ми й так купуємо їй продукти і щомісяця даємо на аптеку. Тепер ось – холодильник. Наступним буде телевізор? Чи нехай просто візьме пін-коди від нашого рахунку, і все?
— Ти ж знаєш, у неї все зламалося. Холодильник не вмикається. Там навіть майстер дивитися не став – сказав, простіше викинути. – Руслан говорив, уникаючи дивитися їй у вічі.
Марія повільно опустилася на край дивану.
– Руслане, а чому ми? Твоя сестра взагалі бере участь хоч у чомусь? Чи кредит – універсальна відмазка на всі випадки життя?
— Аліні зараз непросто, — почав Руслан, але Марія пне дала йому розвинути думку:
— У всіх непросто, Руслане. У нас теж не золоті гори.
Руслан підвівся, підійшов до неї ближче, поклав руки на спинку стільця:
– Я не хотів непорозумінь. Просто подумав, що Новий рік – не єдиний шанс. Ми можемо поїхати влітку. Або наступної зими.
— Звісно. Лише за рік уже, може, й бажання не буде. І сенсу.
Він замовк. Марія встала і підійшла до столу, закрила ноутбук з таким виглядом, ніби ставила крапку у розмові.
У кімнаті повисла тиша, що порушувалась тільки цоканням настінного годинника. Марія дивилася на чоловіка і відчувала, як усередині повільно гасне передноворічний настрій.
— Ти вже сказав їй, що ми купимо? — спитала Марія, хоч знала відповідь.
Руслан кивнув, винувато посміхаючись.
– Я замовив його вчора. Доставка через три дні. Я не хотів тебе навантажувати, ти була по вуха у звітах. Ну, ти зрозумій, це ж мама. Одна. Їй і так тяжко.
Він потягнувся до неї, але вона зробила крок убік.
— Я скасую все сама. Квитки, бронь. Заодно куртку здам. Аж надто вона була «гірськолижною» для нашої квартири.
— Маріє, ну не треба ось так.
— А як? Ми мали плани все було вирішено, квитки придбано і що, думав я знову промовчу і це стане нормою?
Марія дивилася на сніг за вікном. Він продовжував падати, білою ковдрою вкриваючи місто. І її мрії.
” Вона одна, їй важко .” – луною звучало в голові. От тільки їм ніхто не каже, що вони одні і їм важко. Навпаки – вони повинні були всіх утримувати. Навіть не вони, а саме Марія.
Того ранку Руслан поїхав на корпоратив, і вона вирішила навести лад у документах.
Перебираючи папери в шухляді столу, Марія перебирала папірці, знайшла чек і здивувалась, вона не пам’ятала про те, що колись купувала такі окуляри дорогі.
та що там, вона узагалі ніколи не дозволяла собі таких дорогих покупок. Відкрила додаток банківський і обімліла.
— Як таке можливо? — прошепотіла Марія, передивляючись видатки із картки чоловіка. Виявилось що поки вона оплачувала усі рахунки, купувала продукти і віддавала частину зарплатня на потреби свнекрухи, чоловік балував маму дорогими дизайнерськими подарунками. Принаймні усі виписки були із брендових магазинів.
Коли Руслан повернувся, він одразу відчув, що щось не таке.
— Щось сталося?
Марія мовчки повернула до нього ноутбук.
– Поясниш? — у голосі Марії дзвеніла сталь. — Більше ста тисяч за півроку, Руслане. Як таке узагалі розуміти?
– Ти не розумієш, – він важко опустився на стілець. — Мамі справді була потрібна допомога.
– Дизайнерські окуляри? Масажне крісло? — І ще холодильник за двадцять п’ять тисяч? — голос Марії звучав дедалі жорсткіше з кожним словом. – Це вже не допомога. Це капризи.
В кімнаті повисла важка тиша. Руслан відвів очі й уперто дивився вбік, ніби сподіваючись, що все минеться якось саме собою.
– Я збирався все розповісти, але якось не склалось, – нарешті сказав він.
– Справа не в грошах! — Марія стояла стіною, жоден м’яз не ворухнувся. – Справа в довірі. Ти мовчав. казав не правду мені. Місяцями.
— Я ж знав, що ти будеш проти, — глухо відповів Руслан. — Ти ніколи не розуміла моїх стосунків із мамою.
Ці слова пояснювали абсолютно все. Марія відчула, як усередині щось обривається — остання нитка надії, що їхній шлюб усе ще міцний.
— Знаєш, як я почуваюся? — її голос здригнувся. – Не дружиною, а банкоматом. Я працюю, відкладаю, планую наше майбутнє, а ти тим часом потай віддаєш усе матері.
— Це несправедливо, — схопився Руслан. — Вона моя мати!
– А я – твоя дружина! – вигукнула Марія, відчуваючи, як сльози підступають до очей.
Руслан замовк, не розуміючи, як мусить зараз вчинити.
Марія зібрала склала ноутбук, акуратно віднесла його на стіл. особливо прикро їй було за той холодильник. 25 тисяч. Саме скільки коштував їхній відпочинок у Карпатах. Мав би коштувати, якби не примха чоловіка і свекрухи.
— Мені треба трохи побути на самоті, — сказала вона тихо, підходячи до дверей. — Я справді не знаю, чи зможу колись знову тобі довіряти.
Вона вийшла, не озираючись, а Руслан залишився стояти посеред кімнати — розгублений, один серед невидимих уламків того, що колись називалося довірою.
Наступні два тижні після того, як спливла правда вони спілкувалися натягнуто, спали у різних кімнатах. Марія все ще не вирішила, що робити далі.
Той недільний ранок обіцяв бути спокійним. Марія заварила свіжу каву та влаштувалася з книгою у улюбленому кріслі. Руслан поїхав на роботу — терміновий виклик до офісу, незважаючи на вихідний.
Різкий дзвінок у двері перервав її роздуми.
— Невісточко, одна вдома? — свекруха пройшла в коридор, не чекаючи на запрошення. — Добре, Русланчика немає, нам треба поговорити по-жіночому.
Марія напружилася, відчуваючи неприємний холодок між лопатками.
— Проходьте, Любов Петрівно, — сухо сказала вона. – Чаю?
— Коли чаї пити, — відмахнулась свекруха, влаштовуючись за кухонним столом і розкриваючи каталог. – Допоможи мені обрати нову духовку.
Марина повільно опустилася на стілець навпроти, не вірячи своїм вухам.
— Ви хочете, щоб ми купили вам нову духовку?
— А що таке? — Любов Петрівна підняла брови. — Син повинен матері допомагати. Я не прошу нічого особливого. Усього 16 тисяч. Для вас це дрібниця.
— Це не дрібниця, — Марія підвелася, ледь себе стримуючи. — Це гроші, які ми заробляємо, а не папірці.
— Ми сім’я і повинні одне одному допомагати. А ти дружина мого сина, ми родина. Що не зрозуміло?!
Це стало останньою краплею. Перед очима Марії все попливло.
— А давайте ми узагалі вам усю нашу зарплатню будемо переказувати, одразу? – вигукнула вона. — Чому ви вважаєте, що маєте право на наші гроші? Чому Руслан має утримувати дорослу жінку, яка чудово живе на свою пенсію?
Любов Петрівна зблідла від почутого.
— Як ти смієш так розмовляти зі мною? Я дзвоню Руслану! Нехай знає, яку має дружину насправді!
Марія схопила сумку та куртку.
— Телефонуйте. А я йду. З мене вистачить.
Вона вискочила за двері, не чуючи обурених слів свекрухи. Надворі йшов холодний дощ, але Марія його майже не помічала. Усередині все вирувало куди сільніше.
Після сцени зі свекрухою Марія пішла до подруги і не відповідала на дзвінки. Різдво Руслан зустрічав один.
У сам день свята у двері подзвонили. Коли він відчинив поачив на порозі маму з пакетом пирогів і незадоволеним обличчям.
– Один зустрічаєш? — вона пройшла до квартири, озираючись. — Так і знала, що ця твоя гордячка навіть на Різдво не повернеться.
Руслан стомлено зітхнув.
— Мам, не починай.
– А що? Правду кажу, вона сіла за стіл, діловито розвертаючи пироги. — Жодної подяки. Я ж для неї як для рідної старалася, а вона. Невдячна.
Руслан мовчав, згадуючи заплакане обличчя Марії того дня, коли вона пішла. Її слова про те, що його мати маніпулює ним, тоді здавалися несправедливими.
— До речі, синку, — Любов Петрівна дістала з сумочки глянсовий буклет, — дивись, який чудовий санаторій у Хмільнику. Завжди мріяла там побувати. Тисяч тридцять на путівку вистачить?
Вона говорила так повсякденно, ніби просила дріб’язок на хліб. Не було ані збентеження, ані подяки за попередні подарунки — лише впевненість у своєму праві.
У цей момент щось клацнуло в голові Руслана. Він раптом побачив ситуацію збоку — як мати спокійно розпоряджається його грошима, його життям, його щастям.
— Ти ж маєш заощадження, — тихо сказав він.
Мати завмерла, здивовано піднявши брови.
— Звісно, є. Але для чого витрачати свої, коли можна твої?
У тиші, що настала, Руслан відчув, як руйнується стіна, яка роками відділяла його від правди. Марія мала рацію. Його мати не мала ні в чому потреби крайньої – вона просто бачила в ньому ходячий банкомат.
Вони зустрілися у кафе на нейтральній території. Марія увійшла, струшуючи сніг із шарфа — схудла, з рішучим поглядом.
— Ти мала рацію, — почав Руслан, не чекаючи запитань. — Щодо мами. Щодо всього.
Марія мовчки слухала його розповідь про різдвяне прозріння, про те, як уперше побачив ситуацію її очима.
— Я попросив у неї ключі від нашої квартири, — додав він. — І сказав, що більше не даватиму грошей.
Марія кивнула, повільно помішуючи чай.
— Я не повернуся додому, Руслане. Точно не зараз.
— Але.
— Мені потрібен час. Нам потрібен час, – вона подивилася йому прямо в очі. — Я не знаю, чи маємо наш шлюб шанс. Хочу розібратися у собі. Без тебе.
Перший раз у житті Руслан не став сперечатися.
Весна принесла зміни. Марина винайняла затишну квартиру неподалік центру. На співбесіді у міжнародній компанії їй запропонували посаду з перспективою кар’єрного росту. Вечорами вона вчилася грати на гітарі – давня мрія, до якої раніше не доходили руки.
Руслан жив сам у їхній уже давно не затишній квартирі. Мама телефонувала ледь не щоденно просячи допомоги і нагадуючи, що він її син і що він має обов’язок – утримувати свою маму, яка так багато для нього зробила.
У квітні, коли перше листя огорнули дерева ніжною зеленню, Руслан написав Марії повідомлення: « Я багато чого зрозумів за ці місяці. Хочу стати справжнім чоловіком, а не лише сином. Сумую» .
Відповідь надійшла через день: « Поговоримо. Але не поспішай радіти. Я звикла жити сама. Не знаю, чи готова знову зануритись у сімейні будні».
Дивлячись на ці слова, Руслан усміхнувся. Це не було прощенням чи обіцянкою. Це був початок нового шляху — де кожен крок мав доводити не словами, а вчинками. Що ж, він готовий до цього. Та й Марія цього заслуговує, як ніхто.
Головна картинка ілюстративна.
