— Ти ж вдома, тобі легше, — кинув Нестор, коли я попросила його забрати сина. Я відчула, як усі мої обов’язки, що почалися з ремонту будинку, непомітно перетворили мене на єдиного рушія нашого сімейного життя
Все почалося з того, що я, Уляна, добровільно зголосилася зайнятися організацією нашого нового життя. Ми з Нестором купили невеличкий, але затишний будинок у передмісті, і потрібно було провести там чимало робіт: від косметичного ремонту до оновлення сантехніки. На той час я працювала віддалено, мала гнучкий графік, а Нестор мав стабільну роботу з чітким графіком. Здавалося логічним, що я візьму на себе клопоти з підбору матеріалів, пошуку майстрів і контролю.
— Уляно, ти в мене така господиня. Довіряю тобі це повністю. Впевнений, ти зробиш все якнайкраще, — сказав мені Нестор тоді, посміхаючись.
Ці слова тоді звучали як комплімент, як визнання моєї організованості. Я була натхненна. Це ж наш спільний дім, наше сімейне гніздечко.
Перший місяць я була сповнена енергії. Об’їздила всі будівельні магазини, перечитала безліч відгуків про бригади. Знайшла гарного сантехніка, електрика і навіть домовилася про вигідну ціну на нові вікна. Нестор увечері лише слухав мої звіти, схвально кивав і часто повторював:
— Добре, що ти це взяла на себе. Я б з цим не впорався.
Його відстороненість мене трохи дивувала, але я списувала це на його втому після роботи. Він же заробляв гроші, а я економила їх.
Після завершення основного етапу ремонту, я очікувала, що ми повернемося до звичного розподілу обов’язків. Але цього не сталося. Ремонт плавно перетік у облаштування. Потрібно було купити меблі, організувати простір, розібрати речі, перевезти їх, а потім і зайнятися садом.
— Несторе, ти не міг би в суботу з’їздити до Івана і забрати наш новий комод? Я в цей час буду вдома, чекатиму на майстра з кухні, — попросила я одного разу.
— Уляно, ти ж знаєш, я не люблю возитися з перевезеннями. Це ж цілий день витратити. Я краще на дивані полежу, відновлю сили перед робочим тижнем, — пролунала відповідь, яка мене трохи образила.
І я поїхала сама, найнявши вантажне таксі і заплативши за допомогу водія.
Поступово до цих нових обов’язків почали додаватися й старі, але тепер уже виключно мої. Наш син, маленький Тарасик, пішов до дитячого садка. І я виявила, що це я завжди встаю раніше, збираю його, веду, а потім забираю. Якщо він захворів, то беру лікарняний лише я.
— Ти ж працюєш з дому, тобі легше, — говорив Нестор. — А мені треба їхати в офіс.
Коли прийшов час оплати комунальних послуг, з’ясувалося, що й це тепер моє.
— Ти ж усе одно сидиш за комп’ютером, тобі пару кліків зробити, — пояснював він. — А мені треба ще вчитися, як це все онлайн робити.
Якось я поговорила про це з моєю подругою Дариною.
— Дарино, я почуваюся виснаженою. Здається, що я тягну на собі не лише будинок, а й усю нашу сім’ю. Я працюю, займаюся дитиною, всіма побутовими справами, а Нестор просто сидить, наче він гість у цьому домі. Я навіть не знаю, як це сталося, — поділилася я наболілим.
Дарина, яка завжди була прямолінійною, відповіла:
— Уляно, ти сама дозволила цьому статися. Ти взяла на себе ремонт, показала, що можеш, і чоловік просто скористався цим. Це як на роботі: якщо ти можеш робити три завдання, то тобі дадуть п’ять.
Її слова прозвучали різко, але вони влучили в ціль. Я дійсно сама собі створила таку ситуацію.
Останнім часом ми з Нестором все частіше розмовляємо про гроші. Точніше, я розмовляю. Я складаю бюджет, планую витрати, шукаю, де можна заощадити. Нестор лише приносить свою зарплату, яка тепер, до речі, здається мені якоюсь недостатньою, враховуючи мої постійні зусилля з економії.
Якось я вирішила, що треба щось змінювати. Я прийшла до Нестора ввечері, коли він дивився телевізор.
— Несторе, нам треба поговорити про наш розподіл обов’язків, — почала я.
— Що таке? Я втомився, давай не сьогодні, — пробурмотів він.
— Ні, давай сьогодні. Я більше не можу. Я почуваюся, як робоча конячка, а ти тихенько сидиш, наче тебе нічого не стосується. Я не просто втомилася, я вигоріла, — сказала я голосно, щоб він почув.
Він нарешті відірвався від екрана.
— Уляно, чого ти заводишся? Я ж заробляю гроші. Це мій вклад у сім’ю. А ти робиш те, що тобі легше, ти ж вдома. Я ж тобі не заважаю.
— Ти мені не заважаєш, ти мені не допомагаєш. Гроші — це не єдиний внесок. Я працюю, доглядаю за сином, займаюся будинком, купую їжу, оплачую рахунки, а ти що робиш? Ти просто існуєш у цьому домі, — мої слова прозвучали з відчаєм.
— Ти ж сама хотіла займатися домом. Це твоє бажання, — він намагався виправдати себе.
— Я хотіла займатися нашою сім’єю, нашим будинком. А не стати твоїм особистим менеджером з усіх питань, від прибирання до фінансів, — відповіла я, ледь стримуючи сльози.
Розмова була важкою. Нестор знову намагався звести все до того, що він працює, а я нібито лише відпочиваю вдома. Нарешті, я запропонувала скласти графік.
— Давай сядемо і напишемо список усіх справ, які треба робити в будинку і навколо нього. І розподілимо їх порівну, — запропонувала я.
Нестор невдоволено погодився, але коли ми почали писати, його обличчя витягнулося. Список вийшов довгим: прибирання, приготування їжі, виховання Тарасика, покупки, рахунки, сад, дрібний ремонт.
— Бачиш, скільки всього я роблю. Твоя черга, — сказала я, передаючи йому ручку.
— Я ж не вмію готувати. І в садку я не впораюся, — знаходив він відмовки.
Але я була наполегливою. Зрештою, ми домовилися, що він бере на себе всі фінансові питання — планування бюджету і оплату, а також щовівторка він самостійно готує вечерю, а по суботах повністю займається Тарасиком. Це був маленький крок, але вже щось.
Минуло два тижні. Нестор справно готував у вівторок, хоча це завжди був один і той самий салат, і відводив сина до садка. Але в суботу він почувався наче заручник.
— Я втомився, можна я сьогодні відпочину, а ти сама пограєшся з Тарасиком? — запитував він.
Я відповіла йому, що відпочинок потрібен нам обом. Я не здавалася.
Я досі відчуваю цей тягар відповідальності, але тепер хоча б він почав бачити, скільки роботи лежить на моїх плечах. Я знаю, що це буде довга боротьба, щоб повернути рівновагу у нашій сім’ї, але я налаштована рішуче. Не хочу, щоб моє життя перетворилося на вічний марафон, у якому я завжди біжу наодинці.
А як ви вважаєте, чи правильно я зробила, що наполягла на розподілі обов’язків? Чи може чоловік настільки звикнути до моєї гіперопіки, що вже не хоче брати на себе відповідальність?
Якщо моя історія відгукнулася вам, поставте, будь ласка, свою вподобайку, і напишіть коментар. Це дуже важливо для мене, щоб знати, що я не сама у своїх переживаннях.
