Я добре пам’ятаю той день, коли зустріла Миколу. Тоді мені здавалося, що життя нарешті подарувало шанс на щастя. Сирітське дитинство не навчило мене довіряти людям, але його доброта розтопила всі мої страхи. Він завжди умів слухати, не перебивав, і дивився на мене так, ніби я — найцінніше, що він має.
Я мала невелику однокімнатну квартиру від держави, таку собі нагороду за роки сирітства. Вона була маленька, з облупленими шпалерами та старенькою плитою, але я називала її «мій світ».
Коли ми з Миколою одружилися, то вирішили жити саме там. Грошей вистачало лише на найнеобхідніше, але я була щаслива: вранці він усміхався, вдень писав мені смішні повідомлення, а ввечері ми готували разом картоплю з салатом і ділилися мріями.
— Колись ми матимемо справжній дім, — казав він, обіймаючи мене. — І сад із яблунями. А на ганку — дерев’яна лавка.
Я лише усміхалась. Для мене навіть ця однокімнатна була фортецею. Але мріяти з ним було приємно.
Тоді свекруха, Олена Григорівна, запропонувала варіант, який здавався логічним:
— У мене є земельна ділянка. Ви молоді, будуйте хату. Я вам допоможу. Микола — мій син, і я хочу, щоб у нього було своє житло.
Я вдячно кивала. Вихована в інтернаті, я не знала, як виглядає справжня сімейна підтримка. Здавалося, що Олена Григорівна робить для нас величезний подарунок.
Грошей на будівництво не вистачало, і я без вагань продала свою однокімнатну. «Для нашого дому», — казала я Миколі, і він лише гладив мене по голові, мовляв, разом ми збудуємо щось більше.
Свекруха теж продала свою квартиру, і врешті ми всі жили під одним дахом. Дім був просторий, новий, кожен куточок зроблений своїми руками тішив око, грів душу.
Олена Григорівна встановила свої правила: як правильно варити борщ, як прасувати сорочки, як сервірувати стіл. Її строгість могла б когось образити, але не мене.
Я виросла серед чужих людей і звикла, що треба вчитися. У чомусь навіть була вдячна їй — бо хто б іще пояснив мені, як бути господинею?
І от тепер Миколи не стало.
Я стояла перед свіжим горбочком землі – все, що лишилось від мого чоловіка, Миколи, слухаючи, як осінній вітер ганяє пожовкле листя по кладовищу.
Сльози давно висохли — я виплакала їх ще вночі, коли остаточно усвідомила, що залишилася сама. Совсім сама.
Після прощання родичі розійшлися, залишивши мене наодинці з думками. Лише свекруха, Олена Григорівна, затрималася. Вона підійшла ближче, її губи були міцно стиснуті, а очі холодні, як осінній дощ.
— Ти ж розумієш, що тобі тут більше не місце? — її голос був спокійним владним, ніби не сина щойно відспівали її.
Я опустила погляд, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
— Це був і мій дім. — тихо відповіла я.
— Був. Поки мій син був живий. Тепер його немає, а ти — чужа. Я довго тебе терпіла, але більше не буду. Збирай речі і бачити тебе не хочу.
Я різко підняла голову, намагаюсь щось довести.
— Це був наш із Миколою дім! Ми разом його облаштовували, я вклала в нього всю душу!
Олена Григорівна схрестила руки, її погляд став ще жорсткішим.
— Не обманюй себе. Дім записаний на мене. Усе, що в ньому, моє. З моєї ласки там ви жили. Думаєш, я просто так погодилася, коли він привів тебе сюди? Тільки заради нього я це терпіла. А тепер тебе ніхто терпіти не буде.
Я відчула, як ноги підгинаються від безсилля.
— Але мені більше нікуди йти.
— Це твої проблеми, а не мої. Даю тобі два тижні. Забирай свої речі і не з’являйся мені на очі.
Я знала, що це не порожні слова. Олена Григорівна завжди тримала слово, особливо коли йшлося про те, щоб поставити когось на місце.
Перші дні після розмови пройшли, наче в тумані. Я блукала домом, торкаючись знайомих стін, меблів, речей. Кожен куточок нагадував про Миколу: тут ми разом снідали, там сміялися над дурними жартами, а ось там він освідчився мені, тримаючи в руках просту срібну каблучку за 500 гривень. Але тепер усе це ставало чужим.
Візити свекрухи не змусили себе чекати. То газ відключили, коли я спала, то мої речі раптово зникали, то замок на дверях міняли. Одного вечора Олена Григорівна зайшла до моєї кімнати без стуку.
— Ну що, довго ще будеш тягнути? — її голос був холодним, як зимовий вітер. — Чи думаєш я передумаю? Ти мені чужа люда і зараз знаходишся в моєму домі. Йди.
Я глибоко вдихнула, намагаючись зібрати всю свою мужність.
— Я піду, — тихо сказала я.
— От і добре, — відрізала вона, розвернувшись і грюкнувши дверима.
Я не знала, куди піду, але точно знала, що залишатись у цих стінах, хай навіть і вважала їх своїм домом, я більше не можу. Через день я зібрала свої речі — дві валізи й коробку з книжками — і переїхала в маленьку орендовану кімнату за 3 000 гривень на місяць.
Там було тісно, сиро і далеко від центру, але це було вже щось. Вперше за останній час я відчула, що можу дихати, ніхто не чекав, що я звільню квартиру. Ніхто не дихав у потилицю і не кидав косі погляди.
Минуло кілька місяців. Я влаштувалася на роботу — не надто престижну, але стабільну. Працювала адміністратором у невеликому кафе за 12 000 гривень на місяць.
Гроші були скромні, але їх вистачало на оренду, їжу і трохи на себе. Я навчилася бути незалежною: сама лагодила тумбу, сама купувала продукти, сама планувала свій бюджет. Вечорами я сиділа біля вікна з чашкою чаю за 50 гривень за пачку і думала, як багато змінилося.
Але одна річ не давала мені спокою — відчуття несправедливості. Я намагалася не думати про Олену Григорівну, не згадувати її слова, але образа пекла десь глибоко всередині.
Дім, який ми з Миколою будували разом, де ми були щасливі, тепер був для мене закритий назавжди.
Одного дня мені зателефонувала подруга Оля, з якою ми не бачилися майже рік.
— Катю, ти чула? — її голос тремтів від хвилювання.
— Що сталося? — я не розуміла що могло трапитись і з ким.
— Олена Григорівна. У неї великі негаразди. Знаєш, як кажуть: не образь вдову і сироту. Хата на попіл перетворилась, в одну мить. Вона в одній сорочці вискочила.
Я відчула, як у всередині щось стиснулося. Не радість, не зловтіха, а щось інше — суміш жалю й спогадів.
— І що вона робить? — тихо спитала я.
— Бігає по інстанціях, але всі тільки руками розводять. Вона кочує від родича до родича, але ж усі міські на довго ніхто не приймає. Бачила її: схудла. Не впізнати. Одні очі. Каже що навіть сестра на двері вказала, бо у двокімнатній квартирі їх семеро й без неї. От так буває..
Я поклала слухавку і довго сиділа, дивлячись у порожнечу.
Той вечір я провела в роздумах. Я могла б сказати, що мені байдуже, що це її карма за все, що вона мені завдала. Але спогади про Миколу не відпускали.
Я чула його голос, його сміх. Він був прекрасним чоловіком. А вона ж його мама.
Всю ніч я крутилася у ліжку, не знаходячи спокою. Перед очима постійно стояло обличчя Олени Григорівни, суворе, але втомлене, і дім, який ми колись будували разом.
Я пам’ятала, як вона навчала мене місити тісто, казала: «Катю, жінка повинна вміти все. Жінка — це берегиня дому». Тоді ці слова здавалися мені уроками. Зараз же вони звучали як докір.
Подруга Оля, коли я розповіла їй про все, лише скривилася:
— Та не смій навіть думати про це! Вона ж тебе вигнала, як непотрібну. Чого ти тепер маєш їй допомагати? Це її проблеми.
Я слухала Олю, але всередині не могла з нею погодитися. Так, Олена Григорівна була суворою, так, її слова ображали, але я знала: вона просто по-своєму любила Миколу. І тепер, коли його немає, вона теж втратила все. Ми обидві залишилися ні з чим.
Наступного дня я зустріла її випадково на ринку. Вона стояла біля прилавка з яблуками, в старенькому пальті, тримаючи в руках кілька монет.
Я спинилася, душа впала в п’яти. Вона помітила мене, здригнулася, але нічого не сказала. Тільки в очах блиснула та гордість, через яку вона ніколи не попросить допомоги.
Я не витримала.
— Олено Григорівно, — тихо почала я.
Вона глянула на мене, немов хотіла щось сказати, але лише відвернулася. Її руки тремтіли. Я купила кілограм яблук і простягнула їй пакет.
— Візьміть. Це не милостиня, просто, я пам’ятаю, як ви любили печені яблука.
Вона подивилася на мене довго-довго. Яблука взяла і відвернулась.
Того вечора я думала довго. Подруга казала: «Не бери її до себе!», але душа підказує інше. Я хочу допомогти цій жінці попри все. Так, вона мене вигнала, але я молода – впоралась. А їй як одній у такому віці без дому? Ми ж не чужі.
А чи слухати подругу і просто забути. нащо зайвий тягар. треба життя влаштовувати їхати на заробітки. Мені ж теж потрібен дім.
То як бути?
Головна картинка ілюстратвина.
