Я стою біля вікна, спостерігаючи, як дощові краплі повільно стікають по склу, створюючи химерні візерунки. Сімнадцять років. Це ціле життя чи лише мить?
Кожен момент нашого спільного шляху викарбуваний у моїй пам’яті: перші побачення, тихі вечори, обіцянки вічного кохання. Ми будували плани, ділили радощі й негаразди, але тепер усе це руйнується, наче картковий будиночок під поривом вітру.
Мій чоловік, якого я вважала своєю опорою, вирішив піти. Його слова, холодні й різкі, досі звучать у моїй голові: він обирає іншу. Вона і молодша і красивіша і любить життя. Я ж уже не та, кого він колись покохав.
— Зрозумій ти, мені тільки сорок п’ять, а тобі вже сорок п’ять. Наші діти мають власних дітей і ти раптом стала бабусею. Не тільки зовні, але й всередині. А я молодий, я хочу жити, хочу почуттів, вражень, любові.
Однак, чоловік не врахував, що я не та людина, що падатиме на коліна, благаючи залишитися. Його слова пробудили в мені щось нове — силу, про яку я навіть не підозрювала.
Я розпланувала кожен крок, як шахіст перед вирішальною партією, і цей вечір — мій хід. Я влаштую прощальну вечерю, яка стане не лише кінцем нашого шлюбу, але й моїм тріумфом.
Усе завершиться не так, як він очікує. За зачиненими дверима цієї квартири розгорнеться сцена, де я покажу, що втрата — це не завжди поразка. Зрештою, мій чоловік і справді забув, яка є насправді його дружина.
Ну що ж, я йому пригадаю все.
Я стояла біля вікна, спостерігаючи, як дощові краплі стікали по склу, створюючи химерні візерунки. Сімнадцять років. Це ціле життя чи лише мить? Я пам’ятала кожен момент нашого спільного шляху, кожну річницю, кожне слово. А тепер усе це руйнувалося, наче картковий будиночок.
– Нам треба поговорити, – сказав того дня мій чоловік. Його голос був глухим, важким, наче камінь.
Я повільно обернулася, зустрівши його погляд. У його очах була знайома суміш рішучості й провини. Я добре знала цей погляд — погляд людини, яка готується сказати щось, дуже неприємне.
– Я йду, Анно. До Софії.
Тиша. Лише старовинний годинник на стіні порушував її, тихо цокаючи.
– До студентки з твого факультету? – мій голос звучав майже спокійно.
– Так. Ти ж розумієш, почуття згасли. Мені потрібне щось нове, свіжі емоції, нові враження. Ти розумна жінка, ти зрозумієш.
Я всміхнулася. Розумна жінка. Він часто повторював цю фразу, коли хотів отримати те, що йому було потрібно.
– Ти точно впевнений? – запитала я.
– Абсолютно, – відповів Тарас. – Речі вже зібрані.
Я кивнула. Підійшовши до шафи, я дістала ігристе, яку ми берегли для особливих моментів.
– Думаю, це саме той момент, – сказала я, відкриваючи пляшку. – Час влаштувати прощальну вечерю. Покличемо твоїх друзів і рідних. Сімнадцять років — це не жарти.
Тарас завагався.
– Ти хочеш влаштувати свято розлучення?
– Чому б ні? – я всміхнулася, і щось у моїй усмішці змусило його здригнутися. – Давай відсвяткуємо наше спільне життя гідно. Я ж розумна жінка, чи не так?
Я дістала телефон і почала швидко набирати повідомлення.
– Завтра о сьомій вечора. Я приготую твої улюблені страви. Вважай це моїм прощальним подарунком.
Тарас стояв у нерішучості, чекаючи сліз чи з’ясовувань стосунків, але не такого спокійного прийняття.
– І ще, – додала я, не відриваючи погляду від екрана, – передай Софії, що вона теж запрошена. Я хочу познайомитися з дівчиною, яка запалила в тобі ту іскру, якої бракувало всі ці роки.
Наступного ранку я почала день рано, зустрівшись із юристом і зібравши необхідні документи. Я ретельно планувала кожен крок, адже розуміла, що від моєї рішучості. уважності залежить усе подальше життя.
До вечора наша квартира наповнилася ароматами вишуканих страв. Я накрила стіл, розставивши найкращий сервіз — весільний подарунок свекрухи.
– Усе має бути ідеально, – прошепотіла я, поправляючи серветки.
Гості почали приходити. Батьки Тараса прийшли першими. Марія Іванівна, трохи ніяковіючи, обійняла мене й тихо запитала:
– Анночко, може, ще все виправимо?
– Ні, мамо, іноді треба відпустити й обрати правильний шлях, – відповіла я.
Пізніше прийшли наші друзі, а останніми з’явилися Тарас із Софією.
– Проходьте, сідайте, – я вказала їм на місця в голові столу. – Сьогодні ви — головні герої вечора.
Коли всі влаштувалися, я встала з келихом:
– Дорогі друзі, ми зібралися тут, щоб відзначити кінець однієї глави й початок іншої.
Я повернулася до Тараса:
– Тарасе, дякую за ці сімнадцять років. За всі моменти, радощі й прикрощі, які ми пережили разом. Ти багато чому мене навчив, зокрема тому, що кохання буває різним.
У кімнаті запала тиша. Софія нервово теребила серветку, не піднімаючи погляду.
– Ти також навчив мене звертати увагу на деталі, – продовжила я, дістаючи конверт. – Особливо на фінансові.
Я почала викладати документи:
– Ось усі папери і виписки із банків за роки нашого шлюбу. Сподіваюсь, ти не забув, що твоя дружина працює у юоидичному відділі. Так, я, як і казав ти, таки бабуся – я надто ретельна і завбачлива. Доречі, я ще до весілля все прорахувала, любий, бо ж любов не вічна. Я дістала останній документ, – це наш шлюбний контракт. Пам’ятаєш, ти підписав його, не читаючи? Там є пункт про поділ майна в разі зради.
Тиша в кімнаті стала дзвінкою.
– Будинок записаний на мене, – продовжувала я. – Я вже заблокувала всі рахунки. А позов про розлучення я подала вчора.
Я повернулася до Софії:
– Ти впевнена, що хочеш пов’язати своє життя з людиною, у якої немає ні житла, ні заощаджень, однак вималювалась купа боргів. Ти дізнавалась, хто саме у нашій сім’ї основний годувальник, люба моя? Мушу тебе розчарувати, але це не твій коханий. Він у нас займався наукою, я ж відповідала за все інше.
Софія завмерла, не промовивши ні слова.
– Вибачте, мені треба вийти, – тихо сказала вона й швидко вийшла.
Марія Іванівна похитала головою:
– Тарасе, як ти міг? Ми тебе так не вчили.
– Мамо, ти не розумієш, – почав Тарас, але йому не дав договорити батько:
– Ні, синку, це ти не розумієш. Сімнадцять років — це не жарти. А ти все зруйнував заради чого? Заради інтрижки?
Тиша огорнула кімнату. Лише Олексій, найкращий друг Тараса, тихо сказав:
– Тарасе, ти геть усе зіпсував.
Я стояла, зберігаючи спокій, тільки Бога знав чого вартувало мені усе це влаштувати і зараз не захлипати при всіх.
– Знаєте, що найцікавіше? Я справді вірила, що наше кохання особливе. Що ми будемо разом до кінця. Я заплющувала очі на всі твої вчинки.
Я зробила ковток із келиха:
– А потім я почала помічати чеки. Ювелірний магазин, ресторан, спа-салон. Смішно, правда? Ти водив її туди ж, куди ходили ми з тобою. Навіть розраховувався моєю карткою. Любий, кохання і справді тебе засліпило?
Софія повернулася, але не сіла за стіл. Вона стояла в дверному отворі із сумочкою в руках:
– Тарасе Миколайовичу, нам треба поговорити наодинці.
– Звичайно, люба, – він підвівся, але я зупинила його жестом:
– Зачекай. Я ще не закінчила. Пам’ятаєш нашу першу квартиру? Ми були такі щасливі, а тепер подивися на себе. Ти втратив усе заради неї.
Софія завмерла.
– Ти казав, що ви розлучилися, що живете окремо, що ми купимо квартиру.
– Софійко, я все поясню, – спробував сказати Тарас.
– Не трудися, – я дістала ще один конверт. – Доречі тобі доведеться ще й аліменти сплачувати, як не як а наші діти студенти, обидвоє медики перший курс. На років вісім розраховуй.
Тиша знову запанувала. Софія розвернулася й вибігла. Звук її підборів глухо відлунював сходами.
– Анно, – Тарас схопився за голову, – навіщо ти це робиш?
– Навіщо? – я розсміялася, але в моєму сміху не було радості. – А як ти хотів? Щоб я благала тебе залишитися?
Я дістала квиток на літак:
– Я лечу завтра. Мальдіви, пам’ятаєш? Я завжди мріяла, але ти казав, що це марна трата грошей.
Я поклала ключі на стіл:
– Квартиру треба звільнити до кінця тижня. Я її продаю.
Тарас підняв на мене розгублений погляд:
– Що мені тепер робити?
– Це вже не мої проблеми, – я накинула пальто. – Ти змусив мене прокинутися. Життя триває, Тарасе.
Я повернулася й пішла, залишивши їх усіх серед недоїдених страв.
Вийшовши із квартири я видихнула і таки дозволила собі бути собою. Захлипала, заголосила від усієї душі. Попри все, я кохала, я прощала, я заплющувала очі.
Сімнадцять років, двоє дітей ціле не прожите життя попереду. Мені було так шкода втрачати усе те, що вже було і те, чого ще не сталось. Якоюб сильною я не була, яле я була жінкою, яку зрадив коханий чоловік.
Головна картинка ілюстратвина.
