— Ти ж казала, що не вмієш готувати! — обурилася свекруха, побачивши святковий стіл для моїх батьків
Ірина здригнулася, ледь не впустивши дерев’яну лопатку. На плиті тушкувалося овочеве рагу, з духовки долинав аромат запеченого м’яса, а на столі красувався рівний торт, прикрашений свіжими ягодами.
— Валентино Петрівно… Я думала, ви приїдете пізніше, — Ірина обмірковувала, що ж сказати.
— Вирішила завітати раніше — рятувати вечерю для твоїх батьків. А тут… — свекруха обвела поглядом кухню, де все свідчило про руку справжньої господині, а не новачка. — Три роки! Три роки ти водила нас за ніс? «Ой, у мене нічого не виходить», «Ой, знову все зіпсувала»…
Ірина витерла руки об фартух. Настав той момент, який вона приховувала.
— Валентино Петрівно, я можу все пояснити…
— Що саме? Що мій син харчувався бозна-чим, коли мене не було поруч?
У цей момент із коридору почувся звук відчинених дверей.
— Мамо? Іро? — долинув голос Максима. — У нас що, сімейна нарада?
Валентина Петрівна різко обернулася до сина.
— Ти знав? Знав, що твоя дружина чудово готує, але весь цей час удавала, що не вміє готувати?
Максим розгублено переводив погляд із матері на дружину.
— Про що ти говориш?
— Про те, що твоя Ірочка — акторка ще та! — свекруха вказала на бездоганно сервіруваний стіл.
Ірина глибоко зітхнула.
— Максиме, це правда. Я… я вмію готувати. Завжди вміла.
Усе почалося три роки тому, коли Ірина вперше прийшла в гості до батьків Максима. Вона хвилювалася — знайомство зі свекрухою здавалося важливішим за співбесіду на роботу мрії.
— Не хвилюйся так, — тоді заспокоював її Максим. — Мама сувора, але швидко відходить.
Валентина Петрівна зустріла їх у всій красі: ідеальна зачіска, бездоганний макіяж, а на фартусі — вишивка ручної роботи. У домі блищало все — від підлоги до люстри, а стіл ломився від частувань.
— Ось, Максимчику, твоє улюблене, — примовляла Валентина Петрівна, виставляючи на стіл усе нові й нові страви. — А це — татове улюблене. А це — фірмовий пиріг за рецептом моєї бабусі.
Ірина сиділа за столом, ніби ковтнула палицю, і усвідомлювала: кожна страва бездоганна. Свекруха раз у раз підкладала їй їжу й лагідно казала:
— Їж, їж, дівчинко. Вдома, мабуть, нікому тебе нагодувати? Така бліда.
— Взагалі-то я…
— Іра багато працює, — встав тоді Максим. — В юридичній фірмі постійно багато роботи.
— Робота роботою, а чоловіка годувати треба, — відрізала Валентина Петрівна. — От скажи, ти вмієш готувати м’ясо по-французьки?
— Так, мама мене навчила…
— О, то ти все ж таки готуєш? — підхопила свекруха. — А ну розкажи, як ти робиш тісто для пирогів?
І почався справжній допит. Ірина чесно відповідала на всі питання, але з кожною відповіддю обличчя Валентини Петрівни ставало дедалі більш скептичним.
— Ні-ні, дитино, так не годиться. Хто ж додає соду в дріжджове тісто? Максимчик у нас звик до правильної їжі.
Після цього свекруха ще годину розповідала, як треба правильно варити, смажити й маринувати. Максим сидів із таким щасливим виглядом, що Ірина не наважилася сперечатися. А вже вдома він обійняв її й сказав:
— Бачиш, мама вже ділиться з тобою своїми секретами. Вона тебе прийняла.
Саме тоді Ірина й ухвалила рішення, про яке тепер шкодувала.
— То виходить, увесь цей час… — Максим потер лоба, намагаючись усе осмислити. — Коли ти казала, що замовила їжу, ти насправді все готувала сама?
Ірина кивнула, але не підняла на нього очі.
— І коли мама приїздила годувати нас на вихідних, бо ж «бідний Максим харчується бутербродами»…
— Я просто ховала свою їжу на балкон у холодильник, — тихо зізналася Ірина. — А коли мама їхала, я все витягала й розігрівала.
Валентина Петрівна ледь стрималася.
— І заради чого цей цирк?
Ірина нарешті наважилася глянути їй просто в очі.
— Ви пам’ятаєте нашу першу спільну вечерю? Коли ви розкритикували кожну мою відповідь про готування? Тоді ви сказали Максиму: «Не переймайся, синку, я навчу твою дружину, як треба». Я побачила, як він зрадів, що ви хочете зі мною займатися… І я… я не стала вас розчаровувати.
— Абсурд якийсь, — пробурмотів Максим.
— Ніякий це не абсурд, — раптом озвався чоловічий голос.
У дверях кухні стояв Павло Іванович, батько Максима.
— Тату? Ти що тут робиш? — здивувався Максим.
— Твоя мама подзвонила — сказала, що їде «рятувати» вечерю для твоїх тестя й тещі. Я вирішив теж приїхати — знаю ж, як закінчуються ці рятувальні місії.
Валентина Петрівна хотіла щось заперечити, але чоловік не дав їй слова вставити:
— Валю, пам’ятаєш, як ти перший рік нашого шлюбу удавала, що не вмієш шити? Бо моя мама була швачкою, а ти уникала порівнянь.
— Це зовсім інше! — обурилася Валентина Петрівна, але щоки її палали.
— А чим же інше? — м’яко спитав Павло Іванович.
У цей момент у двері подзвонили.
— Ой, це мої батьки! — сплеснула руками Ірина. — Максиме, відкрий, будь ласка. Мені треба доробити соус.
Максим механічно кивнув і пішов до дверей, усе ще не в змозі зібрати думки докупи.
— Доню! — Олена Вікторівна, мати Ірини, одразу ж пригорнула її до себе. — Як же ми скучили!
Сергій Миколайович, високий сивуватий чоловік, потиснув Максиму руку.
— Як справи, зятю? Квартиру вже обжили?
— Майже… — відповів Максим, пропускаючи тестя й тещу всередину.
— Щось трапилося? — тихо спитала Олена Вікторівна, помітивши напружені обличчя в кімнаті.
— Сталося! — виступила вперед Валентина Петрівна. — Ваша донька три роки прикидалася, що не вміє готувати!
Сергій Миколайович підняв брови.
— Ірина? Не вміє готувати? Та вона з дванадцяти років біля плити крутиться.
— Тату, не зараз, — простогнала Ірина.
— А чого ж? — щиро здивувався Сергій Миколайович. — Олено, пам’ятаєш, як на твій сороковий день народження вона сама цілий стіл приготувала?
Олена Вікторівна уважно подивилася на доньку, потім на Валентину Петрівну — і її обличчя прояснилося.
— Валю, може, спершу всі сядемо за стіл? — дипломатично запропонувала Олена Вікторівна. — Судячи з ароматів, вечеря неймовірна. Все обговоримо під час трапези.
Настала напружена тиша. Лише дзвін столових приборів порушував мовчання.
— Дуже смачно, Іро, — нарешті заговорив Павло Іванович. — Цей соус до м’яса — справжній шедевр.
— Дякую, — тихо відповіла Ірина.
— Так, донька завжди чудово готувала, — з гордістю додала Олена Вікторівна. — У неї особливий хист до спецій.
Валентина Петрівна відклала виделку.
— Тоді чому вона прикидалася, що й яєчню без моєї допомоги не спроможна приготувати?
Максим, ніби прокинувшись, нарешті озвався:
— Справді, Іро, я не розумію. Чому ти просто не сказала, що вмієш готувати?
Ірина глибоко вдихнула, зібравшись з думками.
— Коли я вперше прийшла до ваших батьків, Валентина Петрівна одразу дала зрозуміти, що мій спосіб готування — неправильний. Вона говорила з таким авторитетом, була настільки впевнена… А ти, Максиме, так зрадів, що мама хоче мене вчити. Я побачила, як це важливо для вас обох — щоб саме Валентина Петрівна залишалась головною на кухні.
— І ти вирішила прикинутися, що нічого не вмієш? — недовірливо спитав Максим.
— Я не планувала це як довгострокову стратегію, — зізналася Ірина. — Спочатку просто не стала сперечатися. Потім стало ніяково зізнатись. А далі це вже перетворилося на своєрідну традицію: твоя мама приїжджає, готує, навчає мене — ви обоє щасливі… Я не хотіла цього руйнувати.
— Але ж ти готувала, коли нас не було? — уточнив Максим.
— Звісно. Просто ховала все перед приходом твоєї мами. Ти справді думав, що три роки ми жили лише на доставці й твоїх бутербродах?
Максим почухав потилицю.
— Щось я якось не задумувався… Слухай, а ті «невдалі» пироги, що ти нібито пекла за маминими рецептами?
— Я спеціально робила їх трохи кривими, — зізналась Ірина. — А потім ми їх доїдали з колегами в офісі.
— Це ж треба, скільки зусиль заради обману, — похитала головою Валентина Петрівна.
— А твій торт на ювілей Максима? — раптом озвався Павло Іванович, повернувшись до дружини. — Той, із маракуєю та білим шоколадом? Ти ж теж не сама його пекла, а замовила в Ніни з п’ятого поверху.
У кімнаті настала гнітюча тиша. Валентина Петрівна почервоніла.
— Павлушо, що ти таке кажеш?
— Правду кажу, Валю. Я випадково знайшов чек, коли твій піджак у хімчистку відносив.
— Який ще торт? — розгублено спитав Максим.
— На твоє тридцятиріччя, — пояснив батько. — Мама тоді казала, що три дні його готувала. А насправді замовила в сусідки, яка торти пече на замовлення.
— Тату, ти зараз серйозно?
Олена Вікторівна спробувала якось згладити напругу:
— Та в кожного бувають моменти, коли легше щось замовити…
— Ні, не в кожного! — обурено вигукнула Валентина Петрівна. — Я завжди все готую сама! Той випадок — виняток. Мене тоді спина турбувала.
— А новорічний гусак? — продовжив Павло Іванович. — А пиріжки та рибний пиріг на Великдень?
— Павле, годі вже! — Валентина Петрівна гримнула долонею по столу.
Максим переводив погляд із батька на матір.
— Тобто всі ці роки Ви вчили мене, як треба правильно готувати, — повільно мовила Ірина, — а самі замовляли страви в сусідки?
— Не все! — блиснула очима Валентина Петрівна. — Звичайні страви я завжди готую сама. Лише на особливі свята… коли щось складніше…
— Саме тоді, коли ти найбільше хвалишся своїми кулінарними талантами, — закінчив за неї Павло Іванович.
Максим важко відкинувся на спинку стільця, намагаючись переварити почуте.
— Тобто виходить, що ви обидві… прикидалися? — здивовано озвався Максим. — Мама удавала, що все готує сама, а Іра — що взагалі не вміє готувати?
Ірина й Валентина Петрівна перезирнулися.
— Та не дивіться ви так одна на одну, — раптом розсміявся Сергій Миколайович. — Здається мені, що ви просто дві жінки, які дуже хотіли догодити одному й тому ж чоловікові.
Максим здивовано звів брови.
— Мені?
— А кому ж іще? — кивнув Сергій Миколайович. — Іра бачила, як ти тішишся, коли мама тебе опікує й учить її готувати. А твоя мама — як ти пишаєшся її кулінарними здібностями. І вона не хотіла тебе розчарувати.
Олена Вікторівна лагідно погладила чоловіка по руці.
— Мудрець ти мій.
— Та ні, просто життєвий досвід, — усміхнувся Сергій Миколайович. — Валю, визнай, ти ж думала, що коли Іра виявиться гарною господинею, то син стане менше потребувати тебе?
Валентина Петрівна важко зітхнула, трохи знітившись.
— Максим завжди так радів моїй випічці, моїм стравам… Це був наш особливий зв’язок. А потім з’явилася Іра — молода, красива, успішна. Я думала, що стану непотрібною.
— Мамо, — тихо промовив Максим, — ти завжди потрібна мені. Це не зміниться.
— Валентино Петрівно, — Ірина подивилася свекрусі просто в очі, — я ніколи не хотіла зайняти ваше місце. Я лише хотіла стати частиною вашої родини.
— Частиною родини, де всі одне одного обманюють? — сумно всміхнулася Валентина Петрівна.
— Не обманюють, а бережуть почуття одне одного, — м’яко поправив її Павло Іванович. — Інколи дуже складно знайти баланс між щирістю й тактовністю.
Валентина Петрівна глянула на страви, які приготувала невістка.
— Треба визнати, виглядає й пахне все чудово, — визнала вона. — Де ти навчилася так готувати?
— У мами, — Ірина вдячно усміхнулася Олені Вікторівні. — Вона завжди казала, що їжа — це спосіб показати любов до близьких.
— Це правда, — підтвердила Олена Вікторівна. — Але я ніколи не вчила доньку — це змагання або спосіб довести свою цінність.
Валентина Петрівна замислено поглянула на неї.
— Знаєте, я виросла у великій родині, де вміння годувати було чи не єдиною моєю перевагою. Мене цінували лише за це. Мабуть, тому я так трималася за роль головної кухарки.
— А я думала, що якщо покажу, як умію готувати, то ви постійно будете мене з собою порівнювати, — тихо зізналася Ірина. — І ми з Максимом через це почнемо сваритися.
Максим переводив погляд із матері на дружину.
— Не віриться… Ви обидві так старалися зробити мене щасливим, що самі загнали себе в пастку неправди.
— Ну, технічно — це були маленькі безневинні обмани заради сімейного спокою, — примирливо мовив Павло Іванович.
Сергій Миколайович підняв келих:
— Пропоную тост за нову сторінку у ваших стосунках. За чесність, але з повагою до почуттів одне одного.
Усі підняли келихи.
— А ще за те, — додав Павло Іванович, — щоб у цій родині більше нікому не довелося приховувати свої таланти.
— І за те, щоб нікому не доводилося прикидатися тим, ким він не є, — підхопила Олена Вікторівна.
Ірина й Валентина Петрівна перезирнулися над столом.
— Може… — несміливо почала Ірина, — ми могли б іноді готувати разом? Я б показала вам кілька маминих рецептів, а ви — своїх?
— Справжніх рецептів, — уточнив Максим з усмішкою, — а не тих, що від сусідки.
Валентина Петрівна глибоко зітхнула, а потім усміхнулася:
— Знаєш, Іро, у мене й справді є кілька фірмових страв, які я завжди готую сама. І я була б рада навчити тебе. А ще… мені хотілося б спробувати щось нове. Може, навчиш мене готувати цей соус до м’яса?
— З величезним задоволенням, — щиро відповіла Ірина.
— І… — Валентина Петрівна злегка нахилилася вперед і понизила голос, — обіцяю більше не видавати Нінині торти за власні. Хоч вони справді фантастичні.
— А може, часом будемо замовляти їх офіційно? — запропонувала Ірина. — Просто визнаючи, що це не наша робота?
— Домовились, — кивнула Валентина Петрівна і, помовчавши, додала: — Пробач, що змусила тебе почуватися чужою у нашій сім’ї.
Максим дивився на двох найдорожчих жінок у своєму житті — з теплотою й полегшенням.
— Виходить, тепер я їстиму страви, приготовані чотирма руками замість двох? По-моєму, це чудова перспектива.
— А як же твоя дієта? — жартома підколола його Ірина.
— Доведеться компенсувати спортом, — зітхнув Максим. — Але це того варте!
