Я втратив брата, і світ навколо мене змінився назавжди. Після того, як Олега не стало, я почав частіше навідуватися до його дружини, Соломії. Наші рідні відвернулися від нас, а сусіди шепотілися за нашими спинами, кидаючи косі погляди.
«Ти зганьбив його ім’я!» — вигукнула мама, грюкнувши долонею по столу. — «І ти ще смієш приходити сюди й розповідати про це?!»
— «Я не вихваляюся… Я просто хочу, щоб ти знала. Ми з Соломією плануємо бути разом. Назавжди».
— «Назавжди?!» — процідила вона, стиснувши губи. — «Ти більше не мій син».
Я завжди був спокійнішим за Олега. Він, мій старший брат, жив так, ніби кожен день був останнім — яскраво, безоглядно. Я ж, Роман, обережно зважував кожен крок, аналізував, планував.
Олег першим закохався, першим одружився, першим став батьком. А я лишався в тіні, спостерігаючи за його щастям, яке відчував майже як своє. Особливо, коли познайомився із Соломією. Вона була як сонце — тепла, відкрита, із щирою усмішкою. Ідеальна для Олега.
Коли мені зателефонували й сказали, що Олега не стало через нещасний випадок, я ніби застиг. Порожнеча. Та сама порожнеча, яку я побачив в очах Соломії, коли прийшов до неї після похорону.
Я почав навідуватися частіше. Спершу — щоб підтримати. Потім — бо не міг інакше. Вона розповідала про Олега, про їхні спільні мрії, а я слухав. І щоразу залишався довше. Почуття прийшло непомітно, тихо, як вечірній туман над полями нашого села на Черкащині.
Ми не шукали цього. Перший поцілунок був не радісним, а гірким, наче ми зрадили когось важливого. Я уявляв Олега, який дивиться на нас із докором. Але серце вже зробило вибір.
«Ми хотіли сказати тобі разом, але Соломія не змогла», — почав я тихо, стоячи на кухні батьківського дому.
Переді мною сиділи мама, Галина, і мій швагер, чоловік сестри, Тарас.
«Ми з Соломією разом. Ми кохаємо одне одного».
Запала тиша. Навіть пічка, що гуділа в кутку, здавалося, притихла.
«Що?» — мама повільно підвелася. — «Це жарт? Ти знущаєшся?»
«Мамо, це не так. Ми не планували. Просто після того, як Олега не стало, ми підтримували одне одного…»
«Підтримували?» — вона перебила, її голос тремтів. — «Ти скористався горем його дружини! Як ти посмів?»
«Мамо, минуло два роки. Ми не шукали цього. Так сталося».
«Ти зганьбив пам’ять Олега!» — вона грюкнула по столу. — «І ти ще смієш говорити про це, наче це нормально?!»
— «Я не вихваляюся. Я хочу, щоб ти знала. Ми плануємо бути разом».
— «Разом?!» — вона глянула на мене, наче на чужого. — «Ти мені більше не син».
Смуток пронизав мене, наче холодний вітер. Але найгірше було попереду.
«Ти мені більше не брат», — сказала моя сестра Оксана, її очі палали зневагою. — «Ти мені чужий».
— «Це несправедливо…» — я намагався заперечити, але мама вказала на двері.
Я вийшов. За спиною чув, як мама схлипувала, а Оксана шепотіла:
— «Не смій навіть наближатися до могили Олега».
Соломія сиділа на старому дивані в їхній маленькій хаті, тримаючи холодну чашку трав’яного чаю. Її волосся було зібране в недбалий пучок, очі дивилися кудись у порожнечу.
«Ти їм сказав?» — запитала вона тихо, не піднімаючи погляду.
«Так», — відповів я, знімаючи куртку й вішаючи її на гачок біля дверей. — «Я ж обіцяв».
Тиша повисла між нами, важка, як осінній дощ.
«І що?» — вона нарешті глянула на мене.
«Мама сказала, що я більше не її син. Оксана… що я не її брат».
Соломія заплющила очі, наче хотіла сховатися від світу.
«Я знала, що так буде».
«Але я не шкодую», — твердо сказав я. — «Не можу шкодувати про те, що справжнє».
Її погляд був сповнений болю й любові водночас.
«Іноді мені здається, що Олег бачить нас. І я не знаю, чи він радіє за нас, чи проклинає», — прошепотіла вона. — «Як нам жити, Романе? Усі нас зневажають. Сусіди, твоя сім’я, навіть продавчиня в магазині відвертається».
«Ми не планували цього. Ти знаєш, що я тебе кохаю».
«Знаю… Але іноді мені хочеться все кинути й утекти».
Я взяв її за руку. Її долоня була холодною.
«Я не знаю, чи це правильно. Але знаю, що без тебе я не хочу жити».
Вона мовчала, потім притулилася до мене, сховавши обличчя в моєму светрі.
«Пообіцяй, що не відступиш. Навіть якщо стане важче».
«Обіцяю, Соломіє. Ти — моє майбутнє».
Ми сиділи, обійнявшись, у маленькій хаті, де ще вчора здавалося, що ми можемо бути щасливими.
Я пішов на цвинтар. Могила Олега була доглянута: квіти, свічки, маленький хрест із вигравіюваним ім’ям. Мама приходила сюди щотижня, приносила свіжі хризантеми. Я стояв, засунувши руки в кишені, і не знав, з чого почати.
«Привіт, брате», — нарешті сказав я. Мій голос тремтів. — «Не знаю, що б ти сказав, якби був тут».
За спиною почув кроки. Обернувся. Батько. У старому пальті, з сивиною, що пробивалася крізь темне волосся. Він виглядав втомленим.
«Ти прийшов», — пробурмотів він. — «Не думав, що побачу тебе тут».
«Я часто приходжу. Просто в інший час»
«Сам? Чи з нею?» — його голос був холодним, як осінній вітер.
«Сам», — відповів я, відчуваючи, як горло стискається.
Ми мовчали. Вітер гудів між деревами.
«Я не хочу тебе звинувачувати, Романе», — сказав він нарешті. — «Але ти знаєш, що думають люди. Що ми всі відчуваємо».
«Ти думаєш, я це спланував? Що після Олега я одразу вирішив бути з Соломією?»
«Я не знаю, що ти думав. Але те, що ти не планував, не робить це правильним».
Я стиснув щелепи.
«Я його не зрадив. Ми всі його втратили. А з Соломією… ми просто знайшли одне одного».
«Може, й так», — він знизав плечима. — «А може, ти скористався її слабкістю».
«Це не так».
«А як же ми? Як же пам’ять Олега? Його син, мати, Оксана?»
Я не знав, що відповісти.
«Я не можу це припинити», — сказав я тихо.
Батько пильно глянув на мене.
«Ти зробив вибір. Але не чекай, що я тебе підтримаю».
Він повернувся й пішов, залишаючи мене самого біля могили брата.
Соломія сиділа біля вікна, дивлячись, як сусідка розвішує білизну. На ній була стара футболка Олега, яку вона іноді одягала. Її волосся було розпатлане, наче вона забула про гребінець.
«Пам’ятаєш, як ми мріяли про дім, повний тепла й спокою?» — раптом запитала вона.
«Пам’ятаю», — відповів я, ставлячи дві чашки кави на стіл. — «Але ми не думали, що разом із цим отримаємо осуд від усіх».
Вона гірко всміхнулася.
«Учора в магазині тітка Люба відвернулася, коли я попросила хліб. Удавала, що не чує».
«Це мине, Соломіє. Мусить минути».
«Ти справді віриш у це?»
Я сів поруч.
«Не знаю. Але ми мусимо жити. Для себе. Для Сашка. Для того, що в нас є».
«А якщо цього замало?» — її очі блиснули сльозами. — «Я задихаюся, Романе. Я хотіла бути з тобою, але не так. Не з цим осудом».
«Колись вони зрозуміють».
«А якщо ні? Якщо ми завжди будемо тими, хто зрадив Олега?»
Я стиснув чашку так, що пальці побіліли.
«Якби я міг повернути час назад, я б усе одно тебе кохав».
Вона не відповіла. Підвелася й пішла до спальні, тихо зачинивши двері. Я почув, як клацнув замок.
Соломія почала змінюватися. Спершу це були дрібниці: вона затримувалася на базарі, казала, що зустріла подругу чи захотіла прогулятися. Я не розпитував. Може, боявся відповідей. Потім вона перестала вечеряти зі мною, метушачись по кухні, вдаючи, що миє посуд. Її погляд уникав мого, наче я став невидимим.
«Що відбувається?» — запитав я якось увечері. Вона сиділа в ліжку, тримаючи книгу, яку не читала.
«Нічого», — відповіла вона занадто швидко. — «Просто втомилася».
«Але ти не зі мною. Не тут».
Вона знизала плечима.
«Може, я більше не можу бути тут».
«То я тепер твоя помилка?» — запитав я, відчуваючи, як гіркота стискає горло.
«Ні… Але, може, я помилка. Для тебе. Для всіх».
«Ми пройшли через це разом. Ми були сильними».
«А тепер? Ти почуваєшся сильним?»
Я не відповів.
«Іноді мені сниться Олег», — прошепотіла вона. — «Він стоїть у дворі й дивиться. Не говорить. Але я відчуваю, що він мене засуджує».
«Це просто сон».
«А якщо ні?»
Я взяв її за руки.
«Не залишай мене. Ти — єдине, що в мене є».
Але вона дивилася кудись повз мене. Наче я вже не існував.
«Мені треба поїхати. До сестри. На кілька днів».
Минуло два місяці. Соломія мала повернутися за тиждень, але не повернулася. Її речі залишилися в хаті: светри, улюблена чашка, навіть гребінець на полиці. Я телефонував. Спершу вона відповідала — коротко, уривчасто. Потім перестала. Сашко, її син, теж не бере слухавку. Йому лише вісім, але, мабуть, він уже зрозумів, що дорослі можуть зникати.
Село змінилося. Сусіди більше не шепочуться, не кидають зневажливих поглядів. Вони просто проходять повз, наче я невидимий. Мама називає мене «той, хто зганьбив родину». Оксана не телефонує. Батько іноді киває, коли ми стрічаємося біля церкви, але його очі порожні.
Я повертаюся до хати. Проводжу рукою по дверях, які Соломія пофарбувала в синій — казала, що це колір неба. Фарба облупилася, оголивши сіре дерево. Чи шкодую я? Щодня питаю себе. І не знаю. Може, так. Може, ні. Але я не можу шкодувати про кохання. Навіть якщо воно залишило мене самого.
Чи повернеться Соломія? Чи пробачить мені родина? Чи зможу я колись знову прийти на могилу Олега й не відчувати провини? Я не знаю. І чи варто мені чекати, чи відпустити все й почати спочатку?
