Андрій стояв посеред офісу й дивився на стос паперів на своєму робочому столі. Тиждень видався важким: бізнес стрімко зростав, кількість клієнтів збільшувалася, і команду потрібно було розширювати.
Усіх співробітників він уже знайшов, окрім особистого асистента. На цю посаду ніхто не підходив: або бракувало досвіду, або люди просили надто високу зарплату. Андрій поділився проблемою з батьками, і ті одразу знайшли «ідеальну» кандидатуру.
— Візьми Ірину! — запропонувала сестра Єва. — Артем постійно скаржиться, що вона сидить удома й не може знайти нормальну роботу.
— Я не хочу працювати з родичами, практика показує, що це рідко закінчується добре, — неохоче відповів чоловік. — До того ж я бачив її всього двічі: на весіллі брата і на хрестинах дитини. Вона здалася мені надто флегматичною.
Та родина наполягала. До умовлянь долучилися і мама, і тато, і тітка, племінницею якої була двадцятип’ятирічна Ірина. А потім настав час Артема. Він почав активно благати Андрія влаштувати його дружину на роботу, запевняючи, що вона дуже відповідальна й серйозна дівчина.
Андрій здивовано подивився на брата, слухаючи, як той вихваляє власну дружину:
— Чому саме асистент керівника? Навантаження величезне: відрядження, документи цілими днями, клієнти. Тут не вийде просто сидіти на стільці.
— Робота є робота. Хіба погано більше заробляти? — легковажно махнув рукою Артем.
— Нехай приходить завтра, — здався Андрій під тиском родини.
Та Ірина з’явилася лише через три дні. Увесь цей час вона скаржилася на погане самопочуття через магнітні бурі. Андрій прийняв її у своєму кабінеті й детально пояснив усі обов’язки та вимоги:
— Робочий день з дев’ятої до шостої. Часті поїздки, велика кількість документів, спілкування з клієнтами, звіти, перевірка договорів. Вільного часу майже не буде. Ти витримаєш? Може, варто добре подумати?
Ірина кивнула, помітно зніяковівши, почервоніла і напруженим, але рішучим голосом сказала:
— Не хвилюйся, я готова до всього. Я витримаю й умію справлятися з труднощами.
— Час покаже, — усміхнувся Андрій і запропонував випити кави.
Перші два дні Ірина справді демонструвала завзяття: приходила вчасно, старанно виконувала доручення. Але вже на третій день почалися проблеми. Вона раптово відмовилася їхати на важливу зустріч із клієнтом, пославшись на незручне взуття.
— Я сьогодні на підборах! Я не можу їхати. Ти мав попередити заздалегідь, — докірливо заявила вона.
На четвертий день Ірина взагалі нічого не зробила, пояснивши це тим, що завдання були «незрозумілими», хоча Андрій усе детально пояснював. Вона також відмовилася телефонувати клієнтам, заявивши, що не хоче спілкуватися з людьми, які не відрізняють «лате» від «капучино».
— А до чого тут кава? — здивовано запитав чоловік. — Ти ж не про напої з ними говоритимеш!
Та родичка проігнорувала слова безпосереднього керівника, наче взагалі не вважала його начальником.
Це дуже розлютило Андрія, і він спробував достукатися до неї:
— Ірино, звертаю вашу увагу: ваші обов’язки потребують якісного й своєчасного виконання. Інакше я буду змушений вас звільнити.
Дівчина обурено глянула на нього й продовжила займатися своїми справами.
На п’ятий день Ірина прийшла на роботу на пів години пізніше, пояснивши це тим, що проспала. Андрій ледве стримався, щоб не вигнати її одразу, але наприкінці дня все ж повідомив про звільнення:
— Я змушений вас звільнити. Моїй компанії потрібні фахівці, які працюють ефективно й професійно. Ви не відповідаєте вимогам…
— Ось як? — усміхнулася Ірина, почавши збирати речі. — Відверто кажучи, ви жахливий керівник! Я ще таких не бачила!
— А скількох ви бачили? Наскільки пам’ятаю, ви взагалі ніде серйозно не працювали, — усміхнувся Андрій.
— Ти за це заплатиш! — прошипіла дружина двоюрідного брата й вийшла, кинувши на нього злий погляд.
Коли вона пішла, Андрій з полегшенням видихнув, але, як з’ясувалося, ненадовго. За кілька годин у кабінет увірвався розлючений Артем.
— Ти що витворяєш?! Ти звільнив мою дружину за відмову?! Як ти міг?! Ми ж родичі!
— За яку відмову? Про що ти говориш? Твоя дружина нічого не робила… — здивовано відповів Андрій.
— Ірина каже, що ти до неї чіплявся!
— Що?! Навіщо мені це? Ми лише пили каву в кабінеті!
Та Артем не хотів нічого чути:
— Вона прийшла додому в сльозах! Сказала, що ти наполегливо кликав її на побачення! Зізнавайся!
— Це неможливо. За весь час я спілкувався з нею лише по роботі, без жодних особистих натяків! — розгублено відповів Андрій.
— Я тобі не вірю! Ти ще побачиш, родичу, чим закінчуються такі ігри! — кинув Артем.
З великими труднощами Андрію вдалося його заспокоїти. Але вранці на нього чекала нова неприємність: невідомі порізали шини його автомобіля й розбили вікно в офісі.
Андрій чудово розумів, чия це справа. Артем усе заперечував, але за інтонацією було зрозуміло — він причетний.
Родина розділилася на два табори: батьки й сестра підтримали Андрія, решта стали на бік Ірини та Артема. Для чоловіка почалися важкі дні. Родичі звинувачували його в усьому, підлеглі дивилися з підозрою, партнери почали сумніватися в надійності бізнесу.
Артем з дружиною не зупинялися — поширювали плітки й безпідставні звинувачення. Щоб відновити справедливість, Андрій звернувся до досвідченого адвоката, якому довіряв багато років. Той пояснив, що заяви Ірини повністю безпідставні, а її поведінка лише ставить під сумнів будь-які обвинувачення.
Підтриманий словами професіонала, Андрій подав до суду позов про захист честі й гідності. Суд призначив слухання. На засіданні адвокат Андрія надав переконливі докази: відсутність свідків, записи з камер спостереження, документи — усе підтверджувало невинуватість його клієнта.
Судовий процес тривав кілька місяців, але зрештою суд задовольнив позов Андрія й визнав звинувачення в домаганнях неправдивими. Лише після цього Артем з Іриною замовкли, а родичі, які їх підтримували, почали вибачатися.
— Хто б міг подумати, що моя племінниця така… — тітка поспіхом переклала всю провину на Ірину. — Пробач, я ж жінка… тому й повірила їй…
За нею вибачалися й інші, але Андрію їхні слова були вже не потрібні. Він не хотів із ними спілкуватися й почав уникати тих родичів, які не повірили йому з самого початку. З Артемом та Іриною Андрій більше ніколи не перетинався. Вони зникли з його життя.
Сімейні свята тепер проходили порізно — родичі, образившись одне на одного, збиралися окремо.
Минали роки, але стосунки так і не відновилися. Ірина й досі вважала себе ображеною, а Андрій не хотів мати справ із братом через втрату довіри та проблеми, які ті завдали його бізнесу.
Так бажання допомогти з роботою зруйнувало цілу родину.
Минув ще деякий час. Життя Андрія поступово входило в рівне русло. Бізнес вистояв, навіть зміцнів — поруч залишилися лише ті партнери й працівники, хто повірив фактам, а не чуткам. Він став обережнішим, мовчазнішим, навчився не впускати у справи тих, кого пов’язує з ним лише родинні зв’язки, а не відповідальність.
Іноді, проходячи повз сімейні кафе чи чуючи дитячий сміх, він згадував, як колись щиро хотів допомогти — без вигоди, без задньої думки. Та замість вдячності отримав удар у спину. Цей урок був болючим, але потрібним. Про Ірину він більше нічого не чув. Кажуть, вона знову ніде довго не затримувалася, всюди залишаючи після себе образи й сварки. Артем теж зник із його життя остаточно — родство не витримало брехні.
Андрій більше не намагався нікого виправдати чи зрозуміти. Він просто зробив висновок: іноді найнебезпечніші вороги — це ті, кому ти колись щиро простягнув руку. І коли хтось тепер питав його, чи варто працювати з родичами, Андрій лише коротко усміхався й відповідав:
— Краще втратити можливість, ніж втратити себе.
