— Ти з нашими дітьми посидиш, а ми на новорічний відпочинок летимо! — сестра сама напросилася на цю відплату.
— Катю, ти взагалі при своєму розумі? — голос Марини зірвався, наче натягнута струна. — Ти що, серйозно думаєш, що можеш так просто відмахнутися? Ми сім’я взагалі чи як?!
Катя стояла біля раковини, витираючи руки рушником, і намагалася дихати рівно. Марина сиділа за столом, а поруч, трохи осторонь, її чоловік Віталій возився у телефоні, вдаючи максимально байдужого. На кухні пахло мандаринами, корицею й трохи пригорілим пирогом. Передноворічна ідилія, якби не крики.
— Марино, ти це взагалі як собі уявляєш? — Катя повернулася, кидаючи рушник на стіл. — Я тобі ще минулого тижня казала, що не зможу. У мене теж є плани, знаєш.
— Які плани? — Марина засміялася з явною зневагою. — Що, серіали дивитимешся чи знову свої шкарпетки в’язатимеш?
Катя знала, що відповідати на такі закиди марно. Марина завжди вигравала у суперечках, знаходячи багато аргументів. А Віталій взагалі ніколи не втручався.
— Ми вже все вирішили, — продовжила Марина, ніби не помітивши реакції сестри. — Ми з Віталькою летимо. Ти залишаєшся з нашими дітьми. Усе.
— Ні, – коротко відповіла Катя.
— Що означає «ні»? — Марина застигла, її обличчя поблідло. — Ти зобов’язана! Ти ж їхня тітка! Хто, якщо не ти? Це твій обов’язок, розумієш?
Катя відчула, як піднімається тиск. Обов’язки. Обов’язок. У цих словах сестри завжди звучала та сама нотка зверхності: ти — молодша, ти повинна. Катя раптом усвідомила, що її руки тремтять.
— Знаєш що, — почала вона, — може, годі мені розповідати, що я повинна?
— Годі?! — Марина підскочила, майже перекинувши стілець. — Годі? Та я заради тебе взагалі-то…
— Заради мене? — перебила її Катя, вже не стримуючись. — Заради мене ти що? Завжди ставилася до мене, як до служниці? Чи як до няні на підхваті? Це ти називаєш «заради мене»?
— Не смій так говорити! — Марина крокнула до сестри, погрожуючи пальцем. — Ти навіть уявити не можеш, через що мені доводиться проходити. Робота, дім, діти! Я пашу, як кінь, щоб ти могла жити спокійно у нашій квартирі. І ти ще смієш скаржитися?
— Це не ваша квартира! — вигукнула Катя. — Вона батьківська, наша спільна! І я тут не тому, що хочу, а тому, що мене загнали у кут! Ти навіть уявити не можеш, як це — почуватися непотрібною. Але знаєш що, Марино? Я більше цього не терпітиму.
— Ти не посмієш відмовитися! — зойкнула Марина. — Я на тебе розраховую! Якщо ти нас підставиш…
— Підставлю? — Катя усміхнулася, не впізнаючи свого голосу. — Я тебе і твого чоловіка не підставляю, а ставлю на місце.
Вона відійшла до дверей, швидко обернулася, поки на очі не навернулися сльози, й сховалася у своїй кімнаті.
Катя сиділа на підвіконні, спостерігаючи, як сніг повільно опускається на землю. В її голові крутилися уривки спогадів. Усе почалося кілька років тому, коли Марина вперше попросила: «Приглянь за дітьми на годинку».
— Катюшо, я знаю, що вихідний, але мені терміново потрібно виїхати у справах. У нас же що субота, що середа — якщо є завдання, його треба виконувати! — голос сестри був м’яким. — Ти ж усе одно вдома сидиш. А тут усього кілька годин.
Катя тоді погодилася. Діти справді були милими — тихо сиділи й ліпили щось із пластиліну. Але ця «година» перетворився на пів дня: Марина подзвонила, перепросила й сказала, що затримується. Віталій, як завжди, був на роботі. Того разу Катя навіть не образилася, вирішивши, що це випадковість.
Проте «випадковості» повторювалися. За місяць Марина тричі залишала дітей. Спершу вона завжди дзвонила з вибаченнями, але згодом це увійшло у звичку.
— Та що тобі варто? — говорила вона з усмішкою, коли Катя намагалася несміливо заперечити. — Ти ж їх любиш. Вони такі милі. Та й тобі корисно — не сидітимеш сама у чотирьох стінах.
Каті було складно відповісти, і компанія двох смішних карапузів іноді справді веселила її. Після того як їхніх батьків не стало, квартира дісталася їм із Мариною порівну. Проте старша сестра одразу запропонувала її продати.
— Тобі квартира навіщо, ти ж самотня? — говорила вона.
Катя не погодилася, і Марина була незадоволеною, але більше до цієї теми не поверталася. Вона навіть почала «допомагати». Коли Катя залишилася без роботи, Марина несподівано перехопила ініціативу:
— Слухай, ти не хвилюйся. У тебе ж тут немає іпотеки, а комуналку я поки що сплачу. Головне — не поспішай. Знайдеш щось підходяще, а то на що попало погоджуватися — себе не поважати.
Це виглядало майже як турбота. Але невдовзі Катя помітила, що прохання сестри про дрібні послуги поступово перетворилися на вимоги. Тепер, коли Марина залишала дітей, вона додавала щось на кшталт:
— Усе одно мені доводиться платити за твою квартиру. Чому б тобі не допомогти у відповідь?
Катя намагалася пояснити, що це не те саме. Що фінансова підтримка — одне, а постійний обов’язок — зовсім інше. Але Марина вміла так перекрутити розмову, що у Каті щоразу закінчувалися аргументи.
Рік тому Катя вже задумалася, як вирватися з цього замкнутого кола. Вона пробувала знайти роботу, але через перерви у кар’єрі й невпевненість це виявилося не так просто. Коли Марина дізналася про її спроби, лише зневажливо хмикнула:
– Та годі. З твоєю освітою куди ти влаштуєшся? Краще йди на якісь курси. Я дам тобі гроші на це, не хвилюйся.
Слова про курси були кинуті мимохідь, але відтоді Марина поводилася так, наче Катя жила у неї на повному утриманні. А розмови про допомогу з дітьми твердо перейшли у розряд наказів.
Так сталося й цього Нового року.
— Ми тут з Віталіком вирішили. Їдемо у Францію, — заявила Марина кілька тижнів тому. — Ти з дітьми сидиш. У нас квитки вже куплені, тож обговорювати нічого.
Катя намагалася заперечити, казала, що теж планувала зустріти Новий рік із друзями. Але Марина відмахнулася:
— Друзі? Та годі. Які друзі? У тебе ж, крім нас, нікого немає. Та й хлопцям свято влаштуєш, тобі ж це корисно. А ми хоч раз у житті нормально відпочинемо.
Тієї ночі Катя довго не могла заснути. Вона не знала, як вирватися з цієї пастки, не зруйнувавши того, що у неї залишилося: нехай токсичні, але все ж таки сімейні стосунки. Однак цього разу вона вирішила, що час діяти. І, схоже, у голові вже дозрів план.
У день вильоту Катя лише усміхнулася Марині, намагаючись виглядати якомога доброзичливіше.
— Звісно, пригляну за дітьми, — сказала вона, киваючи так щиро, що Марина навіть не запідозрила нічого дивного. — Ви з Віталіком відпочиньте, ви це заслужили.
Марина зітхнула з полегшенням, наче скинула важкий вантаж з плечей. Віталій схвалююче кивнув, обійнявши дружину за плечі.
— Дякую, Катю. Ти така у нас добра.
Катя лише продовжувала кивати…
Марина за Віталіком раділи початку довгоочікуваного відпочинку. Але настрій змінився, коли Марина поглянула на екран телефона. 32 пропущених дзвінки від Каті.
— О, Боже! — Марина швидко натиснула на кнопку дзвінка. — Що сталося? Все у порядку?
— Все чудово, не переймайся, — голос сестри звучав спокійно, майже безтурботно. — Я тут просто суп із селери зварила, молодший не хоче їсти, можеш його вмовити?
Марина відчула, як її обличчя нагрівається. Віталій нахмурився, заглядаючи через плече дружини.
— Справді, Катя? — Марина з трудом стримувала роздратування. — Це настільки важливо, у тебе немає іншої їжі?
— Ну, він плаче. Дуже засмучений. Ти ж не хочеш, щоб він залишився голодним?
Стримуючи себе, Марина переключила телефон на гучний зв’язок, щоб поговорити з сином. Після п’яти хвилин вмовлянь він таки погодився хоча б спробувати суп.
— Все, — Марина скинула дзвінок. — Все під контролем.
Пізній вечір. Тільки Марина збиралася розслабитися з книгою у руках, як телефон знову задзвонив.
— Ну що на цей раз? — пробурмотіла вона, піднімаючи слухавку.
— Мамочко! — у голосі молодшого сина звучав захоплений збуджений тон. — Я хочу розповісти тобі казку, яку ми з тіткою Катею вигадали!
— Давай завтра, малий… — Марина втомлено потерла скроні.
— Ні, зараз! — дитина навіть не думала відступати.
— Ну що, слухай, — Віталій відклонив телефон і схилився на подушки. — Отже, це і є відпочинок.
Марина вислухала казку, яка тривала десять хвилин. Коли розмова закінчилася, вона відкинулася на подушку, відчуваючи, як напруга зростає.
— Вимикаємо телефони до кінця відпустки, — тихо сказав чоловік, і Марина погодилася.
О першій ночі їх розбудив настирливий стукіт у двері.
— Перепрошую, у вас терміновий виклик, — повідомив співробітник рецепції. — Ми не можемо перевести його в номер.
Марина в паніці спустилася вниз, схопивши телефон.
— Алло, Катя, що знову?!
— Марина, вибач, що турбую. Я хотіла уточнити: чи немає у нього алергії на арахіс чи мандарини?
— Ні! — вигукнула Марина. — Чому ти мене цим посеред ночі питаєш?
— У старшого на руках червоні плями, — спокійно відповіла Катя. — Я злякалася. Але, мабуть, це вони з фломастерами гралися перед сном, вибач за турботу, доброго ночі!
Марина обурилася, кинула слухавку й повернулася у номер, тремтячи від злості.
Катя знала у якому готелі зупиниться її сестра з чоловіком. Адже перед їх від’їздом вона випитала всю інформацію про маршрут, ресторани, готель, а через інтернет вийшла на співробітників. Марина любила розписувати все до дрібниць, тому сестра знала коли і де вона буде.
Виявилося, що у готелі, де зупинилися Марина з Віталіком працював Катін знайомий, якому колись вона подобалася. Дівчина відмовила, тому Сергій поринув у роботу. За обіцяне побачення Катерина вмовила друга увірватися до сестри у номер серед ночі. Сергій відмовлявся, але погодився дати шанс їхнім стосункам…
Минуло чотири дні відпустки. Катя дзвонила регулярно: то іграшка пропала, то сніг заважає дітям гуляти, то старший відмовляється книжку читати. Марина розуміла, що це помста, але нічого не могла з цим зробити і намагалася продовжувати відпочивати. Однак на п’ятий день відпустки ситуація вийшла з-під контролю.
Марина з Віталієм мандрували Європою і з нетерпінням чекали екскурсії на снігоходах. Це повинно було бути чимось особливим: дороге, ексклюзивне, заброньоване заздалегідь. Але напередодні вночі, втомлені від чергового дзвінка Катерини, вони знову вимкнули телефони, щоб хоч трохи відпочити. Будильники, зрозуміло, також залишилися вимкнені. Коли вони нарешті піднялися з ліжка, було вже безнадійно пізно.
— Марино, ми запізнилися! — Віталій схопив її за плече, нервово поглядаючи на годинник.
— Та що таке! — Марина, рвучко піднімаючись з місця, кинулася до телефону, перевіряючи пропущені повідомлення й дзвінки. — Це все Катя!
— Оце так… – Віталій почухав потилицю, сердячись на те, що сталося. — Ми через це сюди приїхали, а тепер навіть покататися не можемо.
— Все, вистачить! — Марина різко скинула окуляри і, стиснувши кулаки, подивилася на чоловіка. — Ми повертаємося додому. Це не відпустка.
Коли вони повернулися додому, Катя зустрічала їх з сяючою усмішкою, як ні в чому не бувало.
— Ну як, відпочили? — запитала вона з награною невинністю.
Марина мовчала, а Катя, наче нічого не сталося, допомогла їм з валізами і поглянула на них з легкою посмішкою.
— Щось ви не схожі на тих, хто щойно відпочив, — сказала вона.
Марина змовчала, а Віталій удав, що не почув. Катерина приготувала смачний обід, але більше не розпитувала сестру про відпочинок.
Через два дні у Катерини задзвонив телефон. То був той самий Сергій, якому дівчина обіцяла побачення. У слухавці почувся голос:
— Катю привіт. Я приїхав у відпустку, буду чекати тебе сьогодні о сьомій вечора біля під’їзду. Не запізнюйся.
Катерині не дуже хотілося йти на побачення, але домовленості потрібно було виконувати. Вона приготувалася, вдягла красиву сукню і набризкалася парфумами, відчуваючи, як її серце трохи тріпоче від непевності. Сестрі сказала, що буде пізно, але вже на порозі, коли вийшла з дому, відчувала, як важко йти, залишаючи свій рідний дім за спиною.
Марина тільки з вікна дивилася, як Катерина сідала в дорогий автомобіль з великим букетом у руках. Вона не могла не помітити зміну в сестрі: це було не просто побачення — це була перша маленька перемога. І хоч ще не зрозуміло, що саме зміниться, Марина не могла не відчути, як втрачає не тільки няньку для своїх дітей, а й частину себе, яку колись тримала під контролем.
А Катя, сівши в автомобіль, відчула легкість. Вона ще не знала, що буде далі, але, мабуть, це був перший крок на шляху до власної свободи.
