fbpx

— Ти як? – почула в трубці незнайомий голос. – Як діти? Тось, ви в безпеці? Олена мовчала. По щоках котились сльози. Голос. Цей голос був із минулого. Став трохи нижчим, напевне він захрип. Але вона його впізнала. Впізнала оту незабутню інтонацію і море ніжності

— Ти як? – почула в трубці незнайомий голос. – Як діти? Тось, ви в безпеці?

Олена мовчала. По щоках котились сльози. Голос. Цей голос був із минулого. Став трохи нижчим, напевне він захрип. Але вона його впізнала. Впізнала оту незабутню інтонацію і море ніжності.

Тося. Це він тільки так її називав. У цілому світі тільки він. Як її ім’я можна було зменшити до отого Тося вона так і не зрозуміла, але для нього вона готова була бути Тосею.

— Андрюха? Ти?

— Я, – закашлявся, а може зашарівся, – То як ви? Я можу чимось допомогти?

У голові одразу тисячі думок. Аж ноги підкосились і щось таке щемливе прокинулось всередині. Мати Божа, вона ж доросла жінка. Їй сорок, у неї двоє дітей. Звідки це? Так тільки в юності було. Років двадцять назад, коли він стояв поруч. І ось зараз! Смішно і сумно і так хороше.

— Тось? Ти там? Я не можу довго розмовляти зараз. Тут таке коїться. Просто скажи, як ти?

— Ми живі. Ми в безпеці, наскільки це зараз можливо. Ти де?

— А я попереду планети з кулеметом. Усе. Радий був тебе чути пізніше наберу.

Вона ходила увесь день сама не своя. Злилась на себе. Чому? Навіщо воскресли ті забуті почуття? Вона ж бачила прекрасно, що не цікавила його ніколи. Звідки ж це все?

— Можна тебе запитати? – почав увечері без передмови, – Я все не наважувався, але сьогодні… Сьогодні такий день був… Не можу розповісти, але ти мені скажи, аби я знав, бо тут усе можливо…Чому ти тоді… Скажи, ти справді кохала свого чоловіка? Ти щаслива з ним усі ці роки?

Олена завмерла зі слухавкою у руках. Спогади. Ні, то не спогади, вона знову те проживала.

Кохання з першого погляду. Та ну! Дурниці і вигадки романтиків. Як можна покохати людину яку побачив вперше. П-ф-ф-ф. Смішно.

Олена була прагматиком і реалісткою. У свої двадцять мала чіткий план свого майбутнього поділений для зручності на п’ятирічки. Навчання, кар’єра. У тридцять заміж. В тридцять три перша дитина. Дівчинка. Євою назве. У тридцять шість у неї з’явиться хлопчик Вен’ямін, або Марк. Тут поки не визначилась. До п’ятидесяти у неї свій успішний бізнес. Вона буде власницею мережі аптек у столиці. Тут теж чистий прагматизм. Щоб не сталось і не відбулось, а ліки потрібні завжди і всім. Тому тільки аптеки.

Хто ж знав, що вона з першого ж погляду покохає колегу. Імені його ще не знала, але любила усім серцем. Собі не зізнавалась, але просто зустрівши його у коридорі офісу була щаслива. Вони познайомляться на корпоративі і стануть добрими друзями.

Він пригощатиме її власноруч приготовленими стравами назви яких вона ніколи і не чула, а вона дзвінко сміятиметься і буде їсти навіть те, що їсти неможливо в принципі. І хвалитиме його талант і кохатиме до нестями.

Вони ніколи не зустрічались. Їй було досить просто бачити його, розмовляти. А він? Здається, він її не помічав. Сприймав, як колегу, друга. Міг зателефонувати вночі і розповісти про фільм, який щойно переглянув. Але нічого більше. Просто друг.

— Ти знаєш? – продовжує він, – Я так тебе кохав. Не так, прости. Я так тебе кохаю. Я ж навіть одружуватись пробував, – сміється. Добре дітей не нажили. Вона пішла через рік, а я і не тримав. Схожа була на тебе. Така ж весела і чорнява, але не ти? Вона була не ти. А ти була з іншим. Господи, скільки ж разів я хотів тебе набрати. Тримав телефон у руках. Але ти ж заміжня. Напевне і не згадаєш хто я. Ти його кохала? Ти щаслива? Скільки у вас дітей?

— Двоє. – чужим, не своїм голосом озвалась Олена, – Ні. Ніколи. Я ніколи його не любила. Просто… Господи, чому ж так важко, а? Ти ж не звертав на мене уваги. У мене серце краялось. Я ж так тебе кохала, людоньки. Я на зло тобі сказала що заміж виходжу. Ми ж Павлом і не зустрічались. Він жартома заміж покликав, а я тоді у тебе запитала. Пам’ятаєш? Я запитала тоді, що мені робити. Аби ти прокинувся, аби зрозуміти, врешті, чи й потрібна тобі була. А ти сказав, що радий за мене і ми з Павлом прекрасна пара. Я ненавиджу свої весільні фото. Я плакала увесь день тоді. Казала, що від щастя. Посміхалась. Але він не був тобою. Ти… ти зараз де?

— У пеклі, Тосю. І точно знаю, що не повернусь живим.

Він тричі ще дзвонив. Про те, де був ні слова. Вона ще встигла розповісти про розлучення і про те, що досі його кохає. А він розповість про те, що не наважувався. Скаже, що ніколи не міг подумати, що вона кудись дінеться з його життя. Розповість що у двадцять п’ять усе життя було попереду і про те, що існує ось така любов він і не знав. Просив пробачити його.

А потім буде тиша. Їй через кілька днів зателефонує його мама у сльозах і скаже, що його уже немає. Скаже, що він Герой, і що кохав лиш Тосю. Завжди.

Сьогодні вони удвох. Катерина Семенівна, мама Андрія, евакуювалась з-під Києва, дивом виживши. Їй не було куди податись, Олена ледь умовила аби та приїхала до неї. За ці десять днів вони стали, мов мама з донькою. Їм і розмовляти не потрібно. Сядуть, обіймуться і плачуть.

Анна К.

You cannot copy content of this page