— Ти взяла моє масло без дозволу, а воно дуже дороге — процідила крізь зуби сестра, дивлячись на мій сніданок. Ця дрібниця стала першою тріщиною у моїй ілюзії про ідеальну родинну гостинність.
Ми з Петром уже кілька місяців планували свою літню відпустку. Мріяли про затишний готель, де зранку можна неспішно пити каву, дивлячись на хвилі, і не думати про побутові клопоти. Але одного вечора пролунав дзвінок від моєї двоюрідної сестри Ірини. Вона вже років десять як перебралася до курортного містечка, вдало вийшовши заміж. Її голос у слухавці звучав напрочуд радісно та гостинно.
— Навіть не думайте витрачати гроші на ті готелі — впевнено заявила вона. — У нас величезна квартира, місця вистачить усім. Приїжджайте хоча б на два тижні, подихаєте свіжим повітрям, відпочинете по-справжньому. Я вже й кімнату для вас приготувала.
Ми з Петром довго вагалися. З одного боку, хотілося автономії, а з іншого — ми давно не бачилися, і пропозиція здавалася щирою. Зрештою, ми погодилися, зібрали валізи та вирушили в дорогу, сподіваючись на теплий родинний прийом.
Коли ми приїхали, нас зустріли справді привітно. Ірина та її чоловік усміхалися, допомогли занести речі. Будинок справді стояв майже на самому березі, і з вікна нашої кімнати відкривався чудовий краєвид. Перший вечір пройшов за розмовами, хоча я помітила, що Ірина постійно відволікалася на телефонні дзвінки та якісь дрібні домашні справи.
Проблеми почалися вже на третій день. Я за звичкою прокинулася раніше за всіх і вирішила приготувати сніданок, щоб віддячити господарям за гостинність. Напекла млинців, зробила салат. Усі сіли до столу, поїли, подякували, але посуд у раковині так і залишився стояти, поки я сама його не помила. Ірина просто пішла збиратися на роботу, а її чоловік засів перед телевізором.
— Петро, мені здається, що я тут трохи забагато часу проводжу на кухні — тихо сказала я чоловікові, коли ми пішли на прогулянку.
— Та не бери в голову, Людо — відповів він. — Ми ж гості, це нормально — трохи допомогти. Може, вони просто запрацювалися.
Проте ситуація лише загострювалася. Виявилося, що продукти в холодильнику чітко розділені на наші та їхні. Тобто ті делікатеси, які ми купували за власні кошти, господарі спокійно брали до свого столу, вважаючи це спільним надбанням. Але коли я одного разу взяла їхнє масло, щоб змастити кашу, Ірина зробила таке обличчя, ніби я зазіхнула на щось неймовірно цінне.
— Ти знаєш, ми це купуємо на фермерському ринку, воно дуже дороге — зауважила вона, проходячи повз.
Мені стало ніяково. Я почала купувати все окремо, але це не рятувало. Щовечора я поверталася з пляжу не для того, щоб відпочити, а щоб стати до плити. Ірина чомусь вирішила, що раз я у відпустці, то маю купу вільного часу, а вона втомлюється на своїй службі.
— Людмило, ти ж все одно вдома будеш вдень, приготуй щось на вечерю, бо я зовсім не встигаю — казала вона зранку, тікаючи з квартири.
І я готувала. На п’ятьох осіб. Сім’я Ірини сприймала це як належне. Жодного разу за всі два тижні мені не запропонували допомоги з прибиранням чи миттям тарілок. Навіть Петро почав нервувати, бо замість того, щоб проводити час разом на морі, він чекав мене, поки я закінчу господарські справи.
— Ірино, ми хотіли сьогодні поїхати на екскурсію в сусіднє місто — спробувала я якось почати розмову.
— Ой, як шкода, а я думала, ми разом посидимо ввечері, якраз планувала, що ти допоможеш мені розібрати речі в коморі — відповіла сестра, навіть не дивлячись мені в очі.
Наші розмови з сестрою зводилися до побутових прохань з її боку. Ми не згадували дитинство, не ділилися планами. Вона сприймала нас як безкоштовну робочу силу та джерело поповнення продуктових запасів. Коли я побачила, як її діти без дозволу витягли з моєї сумки дорогі солодощі, які ми везли як подарунок іншим знайомим, моє терпіння остаточно вичерпалося.
— Петро, ми їдемо завтра — твердо сказала я чоловікові ввечері.
— Але ж у нас ще три дні — здивувався він.
— Я більше не можу. Це не відпочинок, а каторга. Я почуваюся тут прислугою, за яку ще й сама доплачую.
Наступного ранку ми почали збирати речі. Ірина була здивована і навіть трохи ображена.
— Чому так раптово? Вам щось не сподобалося? — запитала вона з ноткою роздратування.
— Просто змінилися плани — сухо відповіла я.
Перед виходом я зайшла в нашу кімнату. Я заздалегідь дізналася, скільки коштує оренда подібного житла в цьому районі. Відрахувала суму за весь час перебування і поклала гроші на видне місце на полиці біля дзеркала. Я не хотіла залишатися винною цій жінці жодної копійки, щоб потім не слухати дорікань про безкоштовний дах над головою.
Ми вже сиділи в потязі, коли на телефон прийшло повідомлення від сестри.
— Людмило, навіщо ці гроші? Ми ж рідні люди. Я поверну їх тобі на картку.
— Не треба нічого повертати — написала я у відповідь. — Це плата за мій спокій. Сподіваюся, ви використаєте їх з користю.
Вона ще намагалася дзвонити, але я не піднімала слухавку. Ми з Петром мовчки дивилися у вікно на море, що стрімко віддалялося. Усередині була порожнеча і легке розчарування. Ми згадали, як мріяли про цей час, і як він пройшов серед каструль і чужих претензій.
Вже вдома, аналізуючи все, я зрозуміла, що іноді відстань робить родичів кращими. Коли ми спілкуємося телефоном раз на місяць, ми любимо одне одного. Але спільний побут розкрив такі риси характеру Ірини, про які я навіть не здогадувалася. Її гостинність була лише зручною ширмою для власного комфорту.
— Ти знаєш — сказав Петро, розбираючи сумки — наступного разу ми спочатку бронюємо номер, а вже потім дзвонимо родичам.
— Згодна — зітхнула я. — Це був дорогий, але дуже корисний досвід.
Ця поїздка навчила мене головному — не можна дозволяти іншим користуватися твоєю добротою, навіть якщо це найближчі люди. Родинні зв’язки не дають права на експлуатацію. Тепер я точно знаю, що краще заплатити за готель і бути вільною у своїх бажаннях, ніж жити безкоштовно, але втратити право на власний відпочинок.
Ми з Іриною згодом почали знову спілкуватися, але та душевна близькість, яка була раніше, не повернулася. Щось зламалося в ту мить, коли я побачила в її очах лише розрахунок замість радості від зустрічі. Можливо, час загоїть ці рани, але море тепер асоціюється у мене не з відпочинком, а з важкою роботою на чужій кухні.
Чи доводилося вам колись потрапляти в подібні ситуації з родичами під час відпустки? Як ви виходили з таких обставин, щоб не зіпсувати стосунки остаточно?
Будь ласка, поставте вподобайку цій історії та напишіть свою думку в коментарях, для нас це неймовірно важливо.
