– Ти що, серйозно? Ти взяла гроші, які я дав на комп’ютер для сина, і сплатила ними свою оренду? – мій голос тремтів від напруги, коли я тримав телефон біля вуха, стоячи на балконі готельного номера в далекому місті.
– А що ти хотів, щоб я робила? – її тон був різким, наче ножем по склу. – Борги тиснуть, студія на межі, а ти думаєш тільки про свої забаганки! Це ж не твої гроші на вітер, а допомога родині!
– Родині? Ти жартуєш? Це був подарунок для нашого сина на день народження! Він чекав того комп’ютера місяцями, розповідав мені по телефону, як мріє грати в ігри з друзями. А ти підмінила на якийсь вертолетик?
– Вертольотик, як ти кажеш, теж іграшка! Дитина пограється і забуде. А я тут виживаю, як можу. Ти ж знаєш, бізнес не злетів, борги ростуть. Краще б ти подумав, як допомогти по-справжньому, а не кидав крихти.
– Крихти? Я щомісяця переказую тобі стільки, що вистачило б на нормальне життя! Плюс іграшки, розваги, навіть на відпочинок скидав. А ти просто крадеш у дитини!
– Не смій мене звинувачувати! Ти втік у своє життя, а я тут одна з усім. Якщо тобі так болить, забирай його до себе, подивимося, як ти впораєшся!
– Може, так і зроблю. Бо довіряти тобі більше не можу.
Я відключив дзвінок, серце калатало, наче після бігу. За вікном миготіли вогні чужого міста, а в голові крутилися спогади про той день, коли все почалося.
Чотири роки минуло з того моменту, як моя колишня дружина Олена зібрала речі й пішла. Ми познайомилися ще в університеті, на факультеті економіки.
Я – амбітний хлопець із провінції, вона – яскрава киянка з великими планами. Одружилися швидко, народився син Артемчик.
Спочатку все було як у казці: спільні прогулянки парком, вечері при свічках, мрії про велику родину. Але з часом щось згасло в її очах.
Вона почала скаржитися на рутину, на те, що я занадто заклопотаний роботою. “Ти не той, кого я уявляла”, – сказала якось увечері, і це стало початком кінця.
Суд залишив Артема з нею – стандартна практика, мати завжди в пріоритеті. Я не сперечався, бо вірив, що так краще для дитини.
Переїхав у сусіднє місто, де знайшов кращу посаду в IT-компанії. Зарплата дозволяла не просто виживати, а й балувати сина.
Бачився з ним щотижня: забирав на вихідні, водив у кіно, на атракціони, купував конструктори й книжки. Переказував кошти регулярно, і вони були чималими – достатньо, щоб покрити не тільки базові потреби.
– Тату, а коли ми поїдемо на море? – питав Артемчик.
– Скоро, синку. Я вже домовляюся з мамою, щоб вона взяла путівку, а я допоможу з грошима.
– Ура! А можна з тобою?
– Обов’язково. Ми побудуємо великий замок з піску, пам’ятаєш, як минулого разу?
Такі моменти були моїм спасінням. Але поступово я помічав дрібниці. Артем приходив у поношеному светрі, хоча я купував нові речі.
“Мама сказала, що виросте швидко, не варто витрачатися”, – пояснював він. Я не надавав значення, думав, економить.
Потім Олена почала просити позичити: то на ремонт квартири, то на курси для себе. “Більше ні в кого, Віталію, ти ж розумієш”. Я давав, бо думав про сина – щоб йому було комфортно.
Одного разу, забираючи Артема з садочка, я зустрів знайому – сусідку по їхньому будинку, пані Марію.
– Віталію, добрий день! Артемчик у тебе такий розумник, – усміхнулася вона.
– Дякую. А як справи в Олени? Бачу, син у старенькому.
Вона зітхнула:
– Ой, не питай. Вона відкрила студію для занять – якісь семінари з саморозвитку. Вклала все, що мала, але люди не йдуть. Борги накопичила, чутка ходить, що навіть на їжу ледве вистачає.
Цебуло, як холодний душ. Я почав розпитувати обережно. Виявилося, Олена позичила в банку, орендувала приміщення в центрі, найняла тренерів.
Ідея була амбітною – курси з психології, бізнес-планування. Але конкуренція велика, реклама не спрацювала. Студія простоювала, а рахунки росли.
Того вечора я подзвонив їй.
– Олено, що чутно про твою студію? Артем у старій куртці, а ти.
– Знову ти зі своїми підозрами? – перебила вона. – Я намагаюся підняти справу, щоб синові було краще в майбутньому! А ти тільки критикуєш.
– Я допомагаю, скільки можу. Але якщо кошти йдуть не на дитину.
– Не на дитину? Ти знаєш, скільки коштує їжа, транспорт? Проїздний є, але решта. Я ледве зводжу кінці! Твоєї допомоги замало для нормального життя.
– Замало? Я плачу більше, ніж багато хто заробляє! Плюс подарунки, поїздки.
– То й що? Життя дороге. Якщо не віриш, приходь і перевіряй.
Я перевірив – через спільних друзів. Виявилося, вона дійсно топила гроші в студію, а борги гасила з того, що призначалося для Артема. Юрист, до якого я звернувся, розвів руками:
– Віталію, алименти не контролюються. Поки дитина нагодована й одягнена – претензій немає. Доведете розтрату – інша справа, але доказів мало.
Я змирився. Думав, мине. Але день народження Артема все змінив. Йому виповнилося вісім. Він місяці говорив про комп’ютер: “Тату, з ним я зможу вчитися програмувати, як ти!”
Я був у відрядженні в іншій області, на важливій конференції. Домовилися: перекажу гроші, Олена купить і подарує від мого імені.
– Мамо, а де комп’ютер від тата? – почув я голос сина по телефону наступного дня.
– Синку, тато надіслав вертольотик на радіоуправлінні. Диви, як круто літає!
– Але. я просив комп’ютер. Тато обіцяв.
Його голос тремтів від розчарування. Я ледве стримався, щоб не кричати в трубку.
Потім дзвінок Олені – той самий, з балкона. Вона зізналася: “Довелося сплатити оренду, інакше б студію закрили. Вертольотик купила на решту”.
Я кипів. Як пояснити восьмирічній дитині, що мама взяла його мрію на свої проблеми?
Наступного разу, забираючи Артема, я помітив, як він тихо грається вертольотиком у кутку.
– Синку, подобається подарунок?
– Так, тату. Але я думав, комп’ютер. Можна, ми купимо разом колись?
– Обов’язково. Розкажи, як святкували?
– Мама спекла торт, прийшли друзі. Було весело. Але я сумую за тобою.
Ми поїхали в зоопарк. Артем тримав мене за руку, розповідав про школу.
– Тату, а в нас у класі хлопець має комп’ютер, граємо в “Майнкрафт”. Я теж хочу.
– Знаю, сонечко. Тато постарається. А мама як?
– Вона багато працює в своїй кімнаті з комп’ютерами. Каже, навчає людей. Але іноді плаче ввечері.
Я почав думати про суд. Зібрати докази: чеки, свідчення. Друзі радили: “Віталію, ти добрий батько. Артем буде щасливіший з тобою”.
Я уявляв наше життя: спільні сніданки, вечірні казки, поїздки. Моя квартира велика, школа поруч добра. Робота дозволяє гнучкий графік.
Але спочатку – ще одна розмова з Оленою. Зустрілися в кафе біля її будинку.
– Віталію, ти знову про гроші? – зітхнула вона, сідаючи за столик.
– Про сина. Ти взяла його подарунок. Це вже занадто.
– Я пояснила: криза. Студія – моя мрія, для майбутнього Артема теж.
– Майбутнє? Він ходить у старих кросівках! Я бачу.
– Не перебільшуй. Він щасливий. А ти хочеш відібрати його, щоб помститися?
– Не помста. Турбота. Я можу дати йому стабільність.
– Стабільність? Ти в відрядженнях постійно. Хто доглядатиме?
– Найму няню, бабуся допоможе. Артем сам скаже, з ким хоче.
Вона відвела погляд.
– Не дам. Він мій син.
– Наш. І я не можу дивитися, як ти витрачаєш на себе те, що для нього.
– А як мені тоді жити? – раптом перейшла вона на високі ноти. – Ти чоловік, ти мусиш нас забезпечити. Звідки я тоді гроші візьму узагалі. Я мама, я маю повне право.
Я зрозумів: час діяти. Подам до суду. Артем заслуговує на краще життя. А та гостра розмова на балконі стала початком – точкою, де терпіння урвалося.
Моя мама каже, що варто подумати, адже вона мама і її ніхто не замінить. Але хіба я збираюсь її замінити. Я просто хочу кращого для сина. Ну хіба ж я не правий? Ви б на моєму місці, як вчинили?
Головна картинка ілюстративна.
