— Ти впустив свою маму до нашої спальні, поки я рятувала людей на зміні, і дозволив їй порпатися в моїх речах? Павле, ти допоміг їй винести моє життя на смітник, тож готуйся — зараз я проведу таке прибирання, від якого твій ідеальний світ розсиплеться, як стара австрійська цегла!
Яна стояла у дверях власної кухні в старій австрійській кам’яниці неподалік від Личаківського парку. Високі стелі з ліпниною, які колись здавалися їй символом шляхетності, тепер ніби тиснули на неї. У руках вона стискала порожню оксамитову шухляду від комода — ту саму, де зберігала свої найменші та найдорожчі жіночі секрети. Дерево ледь не тріщало під її пальцями.
— Ти впустив свою маму до нашої спальні, поки я була на чергуванні? Ти дозволив їй викинути все моє особисте вбрання й косметику, бо вона, бачте, «такої пані не схвалює»? Павле, ти дозволив сторонній людині порпатися в моїх речах?! — її голос відлунював від стін, пронизуючи вечірню тишу львівської квартири.
Павло навіть не здригнувся. Він сидів за масивним дубовим столом, підперши щоку кулаком, і меланхолійно жував домашню ватрушку. На його верхній губі залишилася маленька біла крихта сиру, що робило його обличчя дитячим, наївним і водночас нестерпно байдужим. Навпроти нього, випрямивши спину так, ніби вона була на прийомі у митрополита, возсідала Софія Сергіївна. Перед нею диміло горня свіжозвареної кави, а обличчя виражало абсолютний, залізобетонний спокій людини, яка щойно здійснила священну місію.
— Не шуми, Яно, у сусідів дитина спить, — спокійно зауважила свекруха, делікатно відламуючи шматочок пухкого тіста. — І не гіперболізуй. Ніхто не «порпався». Ми проводили прибирання. Львів — місто шляхетних традицій, і жити тут треба гідно.
Яна опустила шухляду на підлогу. Дерево глухо вдарилося об старий паркет «ялинкою», але ніхто з присутніх навіть бровою не повів. У квартирі пахло не сваркою, а здобним тістом і ваніллю — затишком, який тепер здавався задушливим.
Десять хвилин тому Яна повернулася з важкої зміни в лікарні. Вона мріяла лише про душ і міцну каву наодинці з собою. Замість цього вона виявила, що її приватний простір піддався «християнській дезінфекції». Зникло все: мереживні комплекти, які вона замовляла з Франції; шовкові халати, що нагадували про рідкісні хвилини відпочинку; кожна палетка тіней, кожна помада, кожен флакон нішевих парфумів, які вона збирала роками як маленьку колекцію власної свободи.
— Прибирання? — переспитала Яна, відчуваючи, як у скронях починає пульсувати. — Ви називаєте крадіжку моїх особистих речей прибиранням? Де воно все?
— На смітнику, — подав голос Павло. Він нарешті проковтнув шматок і потягнувся за горнятком. — Мама допомогла прибрати непотріб. Ми винесли це пів години тому. Контейнери за рогом уже, мабуть, порожні, сміттєвоз якраз проїхав нижче по вулиці, так що можеш не бігти, не робити цирку перед сусідами. Ми ж інтелігентні люди.
Яна дивилася на чоловіка, намагаючись знайти в його обличчі хоча б тінь сорому. Але там було порожньо. Павло виглядав розслабленим і задоволеним, як пещений галицький панич, якому мама вчасно змінила пелюшки.
— Ти виніс на смітник мою косметику на двадцять тисяч гривень? — тихо запитала вона. — Ти викинув речі, які я купувала за власну премію за нічні чергування? Ти взагалі розумієш, що ти накоїв?
— Ой, дитино, та облиш ти ті рахунки! — махнула рукою Софія Сергіївна, ніби відганяла набридливу муху. — Гроші — то марнота, а от реноме родини — то назавжди. Я коли відкрила ту твою шухляду, мені серце закололо, чесне слово. Червоне мереживо, якісь шнурочки, напівпрозоре шмаття… Таке носять хіба що на певних вулицях, а не порядна львівська пані, дружина мого сина.
Свекруха зробила ковток, прикривши очі, і продовжила суворим тоном:
— А фарби ті? Ти бачила себе в дзеркалі? Стрілки як у актриси вар’єте, губи червоні, як стиглі вишні… Ти йдеш до хворих у лікарню, а виглядаєш так, ніби на площу Ринок на полювання зібралася. Ми з Павлом порадилися і вирішили: досить. Родина має триматися на чистоті, а не на спокусі.
Яна перевела погляд на Павла. Той старанно вивчав різьблення на ніжці столу.
— Павле, — покликала вона. — Ти це серйозно? Ти обговорив із мамою мій гардероб і вирішив його позбутися?
— Ну а що такого? — Павло нарешті глянув на неї з сумішшю роздратування та дитячої впертості. — Мама має рацію. Ти останнім часом занадто багато собі дозволяєш. Мені не подобається, як на тебе дивляться пацієнти. А вдома ходиш у тих шовках, як у дешевому кіно. Мені перед мамою соромно стало, коли вона шафу відкрила.
— А навіщо вона її відкрила?! — Яна ступила до столу, впершись долонями в холодну дубову поверхню.
— Я шукала чистий обрус, — незворушно відповіла Галина Сергіївна, — і натрапила на той содом. І слава Богу, що натрапила. Павлику, синку, долий мені ще окропу, кава занадто міцна.
Павло слухняно схопився, підбіг до плити і почав робити те, про що просила його матір. Яна дивилася на цю ідилію, де їй була відведена роль неслухняного дівчиська, яке треба «виправити». Вона сплачувала за цю квартиру половину внесків, вона працювала на виснаження, а тепер ці двоє вирішили «утилізувати» її особистість заради своєї хворої моралі.
— Тобто ви вважаєте, що маєте право вирішувати за мене? — голос Яни став холодним.
— Ми сім’я, серденько, — повчально промовила Галина Сергіївна. — У сім’ї немає «мого». Є репутація роду. Ми просто змили бруд. Скажи «дякую», що ми вберегли тебе від гріха. Ти ж майбутня мати! Уяви, якби в тебе була донька, і вона побачила те, що ти носиш. Чого б вона навчилася?
— Це дорого коштувало, Галино Сергіївно.
— То була розпуста! — відрізала свекруха. — Льон, бавовна, білий або тілесний колір — ось що личить християнці. А не мережива, від яких тільки дурні думки в голові у чоловіків. Павло зі мною згоден. Правда, сину?
— Так, — буркнув Павло. — Мам, годі вже. Ми все зробили. Яно, сядь, поїж ватрушку. Мама сама пекла. Досить істерик через ганчір’я. Купимо тобі щось нормальне. Просте. Без витребеньок.
Яна дивилася на те, як він жує. На крихти, що падали на його дорогу сорочку (яку вона ж і прала). Усередині неї щось остаточно обірвалося. Гаряча лють випарувалася, залишивши по собі дзвінку, гостру кригу рішучості.
— Дякую, — сказала Яна. Її голос став сухим. — Ватрушок я не хочу.
Вона розвернулася і вийшла. Слідом полетіло задоволене хмикання свекрухи: «Бачиш, Павлику, наша кров — трохи погарячкувала і втихомирилася. Жінці потрібен провідник».
Яна зайшла до спальні. Тут панувала лікарняна порожнеча. Жодної баночки на столику. Жодного аромату парфумів. Тільки пуста поверхня, протерта вологою ганчіркою свекрухи.
Вона відкрила шафу. Її полиці порідшали — зникли сукні, які підкреслювали фігуру, зникли улюблені джинси. Залишилися тільки безформні кофти. А на другій половині гардероба — половині Павла — усе було ідеально. Сорочки, костюми, дорогі светри. Його речі були «моральними».
Яна зачинила двері спальні на замок. З кухні долинав приглушений сміх. Вони святкували її «покору».
Жінка дістала з комори великі чорні мішки для будівельного сміття. Яна почала діяти.
Вона не відчувала жалю. Вона була як хірург, що видаляє пухлину. Рука рвонула першу вішалку — улюблену блакитну сорочку Павла. Шурх! Вона запхнула її в мішок разом із вішалкою. Слідом полетів піджак «Hugo Boss». Тканина тріщала під її коліном, коли вона утрамбовувала мішок.
— Занадто розкішно для скромного християнина.
Штани зі стрілками, краватки, кашемірові светри — усе це летіло в чорну безодню пластику. Вона згадувала, як вибирала ці речі разом із ним, як шукала саме той відтінок індиго, як віддавала свою турботу людині, яка щойно дозволила викинути її життя на смітник.
Перший мішок був готовий. Вона взялася за другий. Туди полетіла його колекція кросівок. Павло пишався кожною парою, збирав їх як артефакти. Яна брала їх і кидала прямо на його білі сорочки. Бруд із підошов мастив тканину.
— Прибирання, — пробурмотіла вона. — Повна дезінфекція від егоїзму.
Натрапила на коробку з годинниками. Завмерла на секунду. А потім згадала свою косметику — палетки від найкращих брендів, які він викинув без тіні сумніву. Годинник полетів у мішок, глухо стукнувши об підошву черевика.
Коли шафа Павла спорожніла, Яна відчула, що в кімнаті нарешті можна дихати.
Витягти мішки непомітно було складно, але звук телевізора з кухні допомагав. Софія Сергіївна саме обговорювала нові штори «з ромашками», які мали змінити її «депресивну» вітальню.
Яна витягла перший мішок у коридор. Він важив кілограмів двадцять — двадцять кілограмів чоловічої самозакоханості. Другий, третій. Утворилася барикада.
Вона накинула куртку, взула кросівки й обережно вийшла в під’їзд. Сходи старого львівського будинку були крутими. Вона тягла мішки до сміттєпроводу між поверхами. Ковш був вузьким, тож довелося розв’язувати вузли і охапками запихати сорочки та піджаки в брудну прірву труби.
Бум! Бум! Гуркіт кросівок по металу відлунював у під’їзді, як постріли гармат. Кожен удар приносив Яні фізичне задоволення. Вона не просто викидала речі — вона викидала свою залежність від цієї родини.
Коли останній мішок спорожнів, вона обтерла спітніле чоло. Шафа Павла тепер була лише історією. Вона повернулася в квартиру, де все ще пахло ватрушками та лицемірством.
Яна зайшла на кухню. Павло сидів у тій самій позі, копирсаючись зубочисткою у зубах. Галина Сергіївна читала журнал про садівництво.
— Ну що, Яночко? — солодким голосом спитала свекруха. — Заспокоїлася? От і добре. У суботу поїдемо на ринок, виберемо тобі нормальні ресєчі. Мама знає, що тобі треба.
Яна підійшла до столу. Вона була спокійна, як ніколи.
— На ринок ми не поїдемо, — сказала вона. — І речі мені не потрібні. Бо поки ви тут планували мою «моральність», я провела своє власне прибирання.
— Що ти верзеш? — нахмурився Павло.
— Я щойно викинула весь твій одяг, Павле. Твої костюми, твої кросівки, твої годинники. Усе це здалося мені занадто вульгарним для нашої побожної родини. Ті штани занадто обтискали, ті сорочки були занадто дорогими. Це провокація, Павле. Я спасла твою репутацію.
Павло підхопився, перекинувши стілець.
— Що?! Ти здуріла?! — він кинувся до спальні. Пролунав його крик. Крик людини, яка втратила все, що робило її «паном». — Де?! Де мої речі, Яно?!
— У сміттєпроводі, Павле. Поруч із моїми парфумами. Але сміттєвоз уже поїхав, ти сам казав.
Галина Сергіївна підскочила, її обличчя стало багряним.
— Ти… ти злочинниця! Павле, дзвони в поліцію!
— Дзвоніть, — усміхнулася Яна. — Розкажіть дільничному, як ви пограбували мої шухляди. Це сімейна сварка.
Це був блеф, але Павло бачив у її очах такий холод, що зупинився як вкопаний. Він стояв перед нею у своїх трико, босий, жалюгідний.
— Йдіть, — сказала Яна. — Обоє. Геть з моєї квартири.
— Це мій дім! — закричав Павло.
— Твій дім там, де твоя мама. А тут живу я. Твої речі вже на смітнику, тож іди до них. Може, ще знайдеш один кросівок.
Вона виштовхала їх за двері — приголомшену свекруху в пальті поверх халата і чоловіка. Ключі Павла вона залишила собі.
Лязг замка пролунав остаточно. Яна притулилася до дверей. З під’їзду долинав крик свекрухи про «нехристів» і бідкання Павла про втрачені кросівки. Але в самій квартирі нарешті настала тиша.
Вона підійшла до вікна і побачила, як дві постаті йдуть по вогкій львівській вулиці до зупинки трамвая.
Яна пішла у ванну, змила з себе втому і вперше за довгий час заснула в ідеальній, чесній тиші своєї власної оселі.
