— Ти відкладаєш гроші, поки твоя мати живе в бідності, — намагалася викликати почуття провини жінка, забуваючи, що не працює вже п’ять років.
Олена міцно стискала телефон у руці, слухаючи чергові скарги матері. За вікном накрапав жовтневий дощ. Холодна однокімнатна квартира на околиці міста здавалася особливо похмурою.
— Оленочко, доню, — голос матері тремтів від сліз, — мені важко. Грошей зовсім немає. Навіть на їжу не вистачає.
Олена масажувала скроні. Ці розмови повторювались щотижня. Вона працювала менеджеркою у невеличкій фірмі. Кожну копійку відкладала на перший внесок по іпотеці. Мріяла про власне житло.
— Мамо, але ж я переводила тобі минулого місяця десять тисяч гривень, — втомлено мовила Олена. — Куди вони поділися?
— Що це за запитання такі?! — обурилася мати. — Комуналка, продукти, ліки… Ти ж знаєш, які зараз ціни!
Олена зітхнула. Мати жила в центрі міста у просторій двокімнатній квартирі, яку винаймала вже п’ятий рік. І при цьому не працювала жодного дня — казала, що здоров’я не дозволяє. За оренду платив Максим, старший брат. Коли він одружився, вирішив, що невістка з матір’ю не уживуться в одній квартирі, тому запропонував їй переїхати в орендовану квартиру. Він вчасно платив щомісяця. Проте квартиру матері продав та вклав у будівництво котеджу за містом.
Брат будував його й досі, але не поспішав завершувати будівництво, поки у нього не було дітей. Максиму зручніше було платити оренду за квартиру матері та тіснитися в одній зробленій спальні у своєму котеджі, ніж забрати матір до себе. А потім роками вислуховувати сварки між невісткою та свекрухою.
— Мамо, а чому б тобі не знайти щось дешевше? — обережно запропонувала Олена. — Або хоча б якийсь підробіток?
— Як ти можеш таке говорити?! — обурено вигукнула мати. — Мені здоров’я не дозволяє. А ти пропонуєш переїхати в якусь комірчину?!
Олена прикрила очі. Ця розмова відбувалася знову й знову. Раніше вона завжди піддавалася, надсилала гроші. Але нещодавно зрозуміла одну річ: куди йдуть кошти — незрозуміло. А прохання лише зростають.
— Мамо, я більше не можу, — тихо сказала вона. — Мені самій треба якось жити. Я хочу купити квартиру.
— Що?! — голос матері став крижаним. — Ти відмовляєшся мені допомагати?
— Я не відмовляюсь. Просто не можу більше переказувати такі суми.
На тому кінці дроту запанувала тиша. Олена чула лише власне дихання. Серце гупало десь під самою шиєю.
— Я тебе у світ привела, — нарешті промовила мати тихо. — Я тебе виростила. Батько залишив нас, коли тобі було десять. Я сама ставила тебе та Максима на ноги.
Знайома хвиля провини накотилася на Олену. Мати вміла добирати потрібні слова. Уміла казати саме те, що було найважче.
— Мамо, я це пам’ятаю. Я вдячна тобі, — почала Олена, але мати її перебила.
— Вдячна! — гірко розсміялася вона. — Яка вдячність! Рідна донька залишає матір без засобів для існування!
— Мамо, мені самій потрібно жити, — повторила Олена. — Я винаймаю однокімнатну квартиру на околиці. Економлю на всьому.
— А я що, маю на вулицю вийти? — голос матері піднявся. — Ти хочеш, щоб я стала безпритульною?
Олена стискала телефон сильніше. Завжди одне й те саме. Мати доводила будь-яку розмову до абсурду.
— Я не це маю на увазі. Просто знайди роботу або переїжджай у більш дешеве житло.
— Роботу! — обурилася мати. — У моєму віці та з моїми хворобами! Ти просто егоїстка, Олено.
— Мамо, давай не сваритися, — спробувала помиритися Олена.
— Ти точно в батька пішла! — продовжувала мати. — Він теж кинув сім’ю заради власних інтересів!
Олена стиснула губи. Порівняння з батьком завжди влучало у саме серце. Мати це знала.
— Я нікого не кидаю. Просто не можу більше так жити.
— Не можеш! — закричала мати. — А як я можу жити без грошей? Ти про це думала?
— Мамо, я більше не буду переводити гроші щомісяця, — твердо сказала Олена. — Це моє остаточне рішення.
Мати замовкла. Потім Олена почула короткі гудки. Мати поклала трубку без слова прощання.
Олена опустила телефон на стіл. Руки тремтіли. Вперше в житті вона сказала матері тверде “ні”. Чому всередині все переверталося? Чому так важко відстоювати своє життя?
За вікном темніло. Дощ барабанив по склу. Олена розуміла — це тільки початок. Мати не здадеться так просто. Попереду її чекала справжня війна.
Суботній ранок почався з різкого дзвінка у двері. Олена ледве встигла накинути халат. За дверима стояла мати. Очі червоні від сліз.
— Відчини негайно! — кричала вона у коридорі. — Я знаю, що ти вдома!
Олена неохоче повернула ключ. Мати вдерлася в квартиру, не чекаючи запрошення.
— Як ти смієш! — обурилася мати. — Як ти смієш кидати рідну матір!
— Мамо, заспокойся, — спробувала зупинити її Олена. — Давай поговоримо спокійно.
— Спокійно? — мати не заспокоювалася. — Моя донька залишає мене без грошей, а я маю бути спокійною?
Олена відступила до вікна. Мати пройшлася по маленькій кімнаті. Її погляд упав на стіл, де лежали документи.
— А це що таке? — схопила вона довідки про доходи. — Документи для іпотеки?
— Мамо, не чіпай, — Олена намагалася забрати папери.
— Ти накопичуєш гроші, поки твоїй матері їсти має чого! — закричала жінка, піднявши довідки вгору. — Купуєш собі квартиру, а про мене забула!
— Це моє життя! — крикнула у відповідь Олена. — Я маю право на власне житло!
— Твоє життя? — мати кинула документи на підлогу. — Я тобі все життя віддала! Працювала на трьох роботах, щоб тебе та брата виростити!
Папери розлетілися по кімнаті. Довідки, які Олена збирала місяцями. Мрія про власний дім розтоптана буквально.
— А ти думаєш лише про себе! — продовжувала кричати мати. — Егоїстка! Як твій батько!
Щось надломилося всередині Олени. Вона дивилася на розкидані документи. На жінку, яка намагається зруйнувати її майбутнє. Її право на щастя.
— Досить! — вигукнула Олена. — Перестань порівнювати мене з батьком!
— А чим ти краща? — мати нахилилася, підіймаючи довідку. — Теж кидаєш сім’ю заради грошей!
— Я нікого не кидаю! — голос Олени став голосніше. — Я просто хочу жити!
Мати підняла ще один документ. Збиралася розірвати його навпіл. У той момент щось клацнуло в голові Олени.
Вона підійшла до комода. Дістала конверт з готівкою. П’ятдесят п’ять тисяч гривень. Єдина готівка. Решта — на банківському рахунку.
— Бери! — вигукнула Олена, кидаючи конверт до ніг матері. — Це останнє, що ти від мене отримаєш!
Купюри розлетілися по підлозі. Мати застигла. Дивилась на гроші, розкидані по кімнаті. Потім повільно опустилася на підлогу. Почала збирати їх руками.
— Подивися на себе, — тихо сказала Олена. — Просто подивися, що ти робиш.
Мати підняла голову. В руках стискала пачку грошей. На обличчі застиг вираз дитини, яка впіймала цукерку.
— Я просто… мені справді потрібні гроші, — почала виправдовуватися жінка, не припиняючи хапати купюри. — Ти ж знаєш, як мені важко…
— Важко збирати гроші з підлоги? — гірко усміхнулася Олена. — Виходить, не така ти вже й хвора.
Мати підвелася, притискаючи гроші до себе. Сльози зникли. Залишився тільки блиск в очах.
— Не кажи так… — спробувала вона загладити провину.
У той момент Олена побачила справжнє обличчя своєї матері. Людини, заради грошей здатної зруйнувати життя рідної дочки.
— Тобі краще піти! — крикнула Олена, розчиняючи двері. — І більше ніколи не з’являйся тут!
— Оленочко, — мати заговорила вже примирливо, ховаючи гроші до сумочки, — я не хотіла тебе засмучувати…
— Між нами більше нічого немає! — перебила її донька. — Ти зробила свій вибір. Обрала гроші. Живи з цим.
— Але я ж твоя мати! — майже закричала жінка. — Як ти можеш так чинити?
— Мати не топче мрії дочки заради грошей, — холодно відповіла Олена.
— Я просто розхвилювалася! — спробувала виправдатися мати. — Я ж не думала…
— Думала, — перебила Олена. — І зробила свідомий вибір — гроші замість доньки.
Мати рушила до виходу. Купюри тремтіли в її стиснутих руках. На порозі обернулася.
— Ти ще пошкодуєш, — мовила вона. — Усі діти рано чи пізно залишаються сиротами.
Олена грюкнула дверима. Притислася до них спиною. Вперше за багато років відчула полегшення. Наче камінь спав із плечей.
Наступні дні минули в дивній тиші. Телефон мовчав. Ніхто не вимагав грошей. Не звинувачував у поведінці. Олена звикала до нового життя.
За місяць вона подала заяву на переведення. У компанії відкривався філіал у Львові. Рішення далося легко. Потрібно починати спочатку. Подалі від токсичних стосунків.
— Ти впевнена? — запитав керівник. — Це серйозний крок.
— Абсолютно, — відповіла Олена. — Мені потрібні зміни.
Останні тижні в рідному місті вона працювала з подвоєною енергією. Збирала речі. Закривала справи. Мати так і не зателефонувала. І це радше тішило, ніж засмучувало.
У Львові Олена винайняла затишну студію в новому районі. Влаштувалася до місцевого офісу з гарною зарплатою. Почала заощаджувати знову. Але вже без почуття провини. Кожна відкладена копійка належала лише їй. Кожне рішення вона ухвалювала сама. Свобода виявилася дорожчою за материнську любов.
Через пів року Олена познайомилася з Андрієм — колегою з сусіднього відділу. Скромний, уважний хлопець, який розумів її без зайвих слів. Вони сиділи в кафе після роботи. Олена розповідала про свою родину. Про рішення розірвати зв’язок із матір’ю.
— Іноді мені здається, що я вчинила неправильно, — зізналася вона. — Усі кажуть: мама є мама. Але я хочу з нею спілкуватися, допомагати їй, тільки тоді, коли куплю власну квартиру. Не зараз.
— Ти маєш право на власне життя, — спокійно відповів Андрій.
Олена подивилася на нього з вдячністю. Вперше хтось розумів її вибір. Не читав моралі про борг перед родиною.
— Ти не зрадила матір, — додав Андрій. — Ти врятувала себе.
Олена нарешті зрозуміла правду. Вона не винна в проблемах матері. Не зобов’язана поступатися власним майбутнім заради чужих амбіцій. Навіть якщо цей “чужий” — рідна мати.
Ввечері вона стояла біля вікна зйомної квартири. Дивилася на вогні міста. Тут ніхто не знав її історії. Тут вона могла бути просто Оленою. Не донькою, не гаманцем. Просто людиною зі своїми мріями.
У кишені лежала пропозиція з банку щодо іпотеки. За рік вона зможе купити власне житло. Свій дім. Місце, куди ніхто не прийде з вимогами й докорами. Материнська любов виявилася міфом. А власне життя — реальністю, яку варто було захищати.
Минув майже рік. Олена жила в ритмі нового міста, будувала стосунки з Андрієм, поступово збирала гроші на перший внесок за квартиру. Її життя нарешті набуло чіткого, спокійного ритму. Минуле здавалось далеким, як сон.
Аж раптом одного вечора телефон засвітився знайомим номером. «Мама»
Олена дивилась на екран, не наважуючись відповісти. Пальці завмерли. Дзвінок припинився. Потім знову. І знову. А потім — повідомлення.
«Лєночка, я прошу тебе, передзвони. Мені дуже важко. У мене немає грошей. Я не можу купити ліки. Мені нікуди йти…»
Олена повільно сіла на край ліжка. Здається, все повертається на круги своя. Звичні слова. Звичний тон. Але тепер вона була іншою. Вона навчилася дихати без відчуття провини.
Потім ще одне повідомлення:
«Ти ж не залишиш мене, доню. Я твоя мати…»
Олена не відповіла. Замість цього вийшла на балкон. Вечірнє повітря було прохолодним і ясним. Внизу горіли ліхтарі, чути було далекий шум трамвая. Вона подумки зважувала кожне «за» і «проти».
Жінка могла надіслати кілька тисяч. Могла допомогти з ліками та продуктами. Але знала: один переказ — і все повернеться, як і було. Її погляд впав на договір, що лежав на столі. Іпотека. Її нова реальність. Її вибір.
Олена написала коротке повідомлення:
«Мамо, я тобі допомогла, скільки могла. Більше не можу. Ти зробила свій вибір. І я зробила свій.»
Вона натиснула «надіслати». А потім — «блокувати контакт».
І вперше за довгий час відчула, що по-справжньому захистила себе.
