—Ти віддав наші гроші на відпустку йому? Знову? Андрію, він не “в біді”, він просто знає, що ти ніколи не скажеш “ні”.
Марина любила вечори неділі. Це був час їхнього з Андрієм «планування життя». На кухонному столі, поруч із двома порожніми горнятками з-під кави, завжди лежав великий блокнот. Марина розкреслювала його з точністю архітектора: «Депозит на квартиру», «Ремонт у ванній», «Відпустка».
— Подивися, Андрію, — вона з посмішкою розгорнула сторінку з яскравими наклейками. — Якщо ми відкладемо ще три місяці за цим графіком, то влітку нарешті побачимо власний будинок. Ділянка на першій лінії моря, сосни, скелі! Маленькі рибні ресторанчики зовсім неподалік. . Ми чотири роки нікуди не їздили разом. Але, ти заслужив цей відпочинок більше за всіх. Так давай привеземо відпустку сюди! І, матимемо багато таких відпусток попереду. Тільки ти і я.
— Одеса зовсім поруч… Може, не варто? – обережно перепитав її чоловік.
— Ну, і що? І там люди живуть…– впевнено сказала Марина.
Андрій, втомлений після чергової зміни в проектному бюро, притягнув дружину до себе.
— Добре. Море – це чудово. Ти в мене найкращий фінансовий директор у світі. Без тебе я б давно все витратив на нові інструменти чи деталі для машини.
Марина притулилася до його плеча. Вони були разом п’ять років, і їхній шлюб здавався їй ідеальним механізмом, де кожна деталь знала своє місце. Марина працювала юристом, Андрій — інженером. Вони будували свій світ цеглина за цеглиною, відмовляючи собі в дрібницях заради великої мети.
Але в цій ідеальній картині була одна «сліпа зона». Її звали Віктор.
Тишу затишної кухні розірвав різкий звук телефону. Андрій глянув на екран, і його обличчя вмить змінилося. Усмішка зникла, поступившись місцем звичному виразу тривоги та якоїсь дивної, майже дитячої провини.
— Це Вітя, — тихо сказав він, відходячи до вікна.
Марина відчула, як у серці щось стиснулося. Віктор, старший брат Андрія, був людиною-катастрофою. Він постійно відкривав «геніальні» бізнеси, які прогоряли через місяць, брав кредити на купівлю вживаних іномарок, які розсипалися наступного дня, і завжди — абсолютно завжди — опинявся в ситуаціях, де «тільки Андрій може врятувати».
— Алло? Так, Віть… Що сталося? — голос Андрія став глухим. — Скільки? Але ми з Мариною… Я розумію. Так, звісно, ти ж брат. Я щось придумаю.
Андрій поклав телефон на підвіконня і довго дивився на нічне місто. Марина не ворушилася. Вона знала цей сценарій напам’ять.
— Знову? — запитала вона, і її голос прозвучав неочікувано сухо.
— Марин, у нього проблеми з податковою. Каже, що якщо не закриє борг до завтра, накладуть арешт на майно батьків. Він же записав свою фірму на маму, ти ж знаєш.
— Я знаю, що він маніпулятор, Андрію! — Марина встала, блокнот із мріями про Португалію з’їхав на підлогу. — Скільки йому треба цього разу? Весь наш «океан»?
Конфлікт між Мариною та Віктором почався ще на весіллі. Віктор, який мав бути свідком, запізнився на три години, бо «вирішував питання з постачальниками», а потім виголосив тост, у якому натякнув, що Андрій завжди був «маміним синочком», якому пощастило знайти таку розумну дружину, що тепер буде вести його за руку.
Але коріння проблеми було глибшим. Після того, як батька не стало, Віктор, як старший, мав стати опорою родини. Натомість він став її головним споживачем. Мати, Тамара Петрівна, обожнювала старшого сина, вважаючи його «невизнаним генієм», а Андрія — просто «надійним помічником».
— Андрійку, допоможи братові, — часто казала мати по телефону. — Ти ж у нас розумний, у тебе стабільна робота. А Вітя — він шукає себе. Йому просто не щастить. Ми ж сім’я. Рідна кров — не вода.
І Андрій допомагав. Спершу це були невеликі суми: на ремонт телефону, на заправку авто. Потім суми зросли. Кожного разу це супроводжувалося клятвами Віктора: «Це востаннє, малий! Віддам з першого ж прибутку!». Жодної копійки ніколи не повернулося.
— Він не «в біді», Андрію, — Марина підійшла до чоловіка. — Він просто знає, що ти ніколи не скажеш «ні». Ти для нього не брат, ти — безвідсотковий кредитний ліміт. Банкомат, з якого можна цілодобово взяти будь-яку суму. І гроші не закінчуються. Але навіть у банкоматі є ліміти. Для твого брата ліміт закритий.
Наступного ранку Марина помітила, що Андрій уникає її погляду. Він швидко зібрався і пішов, забувши навіть поцілувати її на прощання. Серце підказало їй: щось не так.
В обідню перерву вона відкрила банківський додаток. Їхній спільний «морський» рахунок був майже порожнім. Сума, яку вони відкладали, відмовляючи собі в походах у кіно та новому одязі — зникла.
Марина відчула, як підлога йде з-під ніг. Це не були просто гроші. Це була їхня безпека, їхні мрії, їхня чесність один перед одним.
Вона зателефонувала Андрію.
— Ти віддав наші гроші йому? Знову? — її голос зривався на крик прямо посеред офісу.
— Марин, я не міг інакше. Мама дзвонила, плакала. Віктору погрожували судом. Я ж не міг дозволити, щоб у батьківської хати виникли проблеми!
— Ти міг порадитися зі мною! — закричала вона. — Це мої гроші теж! Я працюю по десять годин на добу не для того, щоб твій брат купував собі спокій після чергової авантюри!
— Це родина, Марино! Ти не розумієш, бо в тебе немає братів! — Андрій кинув слухавку.
Марина сіла за свій стіл. На екрані монітора висів складний контракт, який вона мала перевірити, але букви розпливалися. Вона раптом зрозуміла: вона бореться не з Віктором. Вона бореться з ілюзією, яку Андрій називає «боргом честі», але яка насправді є кайданами на їхніх ногах.
Марина не була з тих, хто вміє покірно чекати на розв’язку. Її юридичний розум звик працювати з доказами, а не з емоціями. Коли Андрій кинув слухавку, вона не розплакалася. Вона відкрила ноутбук і почала перевіряти реєстри.
Якщо у Віктора справді були проблеми з податковою, то як у власника ТОВ «Вік-Транс-Буд», він мав би фігурувати у відкритих списках боржників. Марина проглянула базу даних раз, другий, третій. Жодного запису. Жодних арештів майна батьків. Більше того, будинок у селі, яким так маніпулював Віктор, за документами все ще належав виключно Тамарі Петрівні й ніколи не був під заставою.
— Брехун, — прошепотіла вона, відчуваючи, як гнів перетворюється на холодну рішучість.
Вона знала, де шукати Віктора. По вівторках він зазвичай «проводив ділові зустрічі» в одному з дорогих гриль-барів у центрі міста. Андрій думав, що брат там домовляється про контракти, але Марина знала Віктора краще.
Вона під’їхала до бару о шостій вечора. Сріблястий «БМВ» Віктора — той самий, на ремонт якого Андрій давав гроші минулого місяця — стояв на парковці. Марина зайшла всередину. Напівтемрява, запах дорогого парфуму та якогось напою. Віктор сидів у кутовому дивані. Але він був не один. Поруч із ним сиділа ефектна молода дівчина, перед якою на столі стояли устриці та пляшка ігристого, ціна якої дорівнювала тижневому бюджету сім’ї Андрія.
— О, Мариночка! — Віктор помітив її, і на мить у його очах промайнув страх, який він миттєво приховав за широкою, білосніжною посмішкою. — Яким вітром? Приєднуйся до нашої скромної компанії. Це Христина, моя… партнерка по бізнесу.
— Твій «бізнес» сьогодні коштує п’ятдесят тисяч гривень, Вікторе? — Марина підійшла впритул, ігноруючи Христину. — Ти сказав Андрію, що рятуєш батьківський будинок. А я бачу, що ти рятуєш свій вечір від нудьги.
Віктор зробив знак дівчині відійти до бару. Його обличчя вмить змінилося. Усмішка зникла, очі стали холодними й нахабними.
— Слухай, юристка, — процідив він. — Ти не лізь у наші сімейні справи. Андрій — мій брат. Він мені винен за те, що я його в дитинстві від хуліганів захищав і тягнув на собі, поки він у своїх книжках по вуха сидів. Це наші рахунки. І якщо він дає мені гроші — значить, він так хоче.
— Він не хоче, — Марина відчула, як її голос стає сталевим. — Він вірить тобі. А ти використовуєш його як банкомат. Я даю тобі два дні, Вікторе. Поверни гроші на рахунок. Повністю. Або я зроблю так, що твій наступний «бізнес-проєкт» ти будеш обговорювати з прокурором.
Віктор розсміявся, відкидаючись на спинку дивана.
— І що ти мені зробиш? Поскаржишся чоловікові? Він тебе не послухає. Він вибере маму і мене. Завжди вибирав.
Вечір у квартирі Андрія та Марини був схожий на сцену з трилера. Андрій повернувся пізно, знову з винним обличчям.
— Марин, я говорив із мамою…
— Ти мені брехав, Андрію, — вона перебила його, не відриваючись від читання документів. — Ніяких боргів у податкової не було. Будинок мами в безпеці. Твій брат просто пропиває наші гроші в ресторанах з новими пасіями. Я бачила його сьогодні.
Андрій завмер посеред кімнати. Його плечі опустилися.
— Він сказав… що це був терміновий кеш-флоу… що це на розвиток…
— «Кеш-флоу» в барі? З устрицями? — Марина нарешті підняла голову. В її очах були сльози, але не слабкості, а розчарування. — Ти розумієш, що поки ти економиш на обідах, він сміється з тебе? Ти для нього не брат. Ти — дурень, якого легко розвести на емоціях.
— Досить! — Андрій вдарив кулаком по столу. — Ти не маєш права так про нього говорити! Ти не знаєш, через що ми пройшли, коли батько помер! Вітя покинув інститут, щоб працювати вантажником і купувати мені одяг до школи!
— Це було двадцять років тому! — вигукнула Марина. — Він уже десять разів повернув собі цей борг твоїми грошима! Ти купуєш йому індульгенцію за його лінощі. Ти руйнуєш нашу сім’ю, Андрію. Ти віддав йому нашу мрію. Ти віддав йому нашу повагу один до одного.
— Мама сказала, що якщо я не допоможу, вона мене не простить… — прошепотів Андрій.
Марина зрозуміла: це замкнене коло. Емоційний шантаж матері та паразитизм брата створили навколо її чоловіка кокон, який вона не могла пробити логікою.
— Знаєш, що, Андрію… — вона почала збирати речі у велику валізу. — Я не буду обирати за тебе. Але я обираю за себе. Я не хочу жити в домі, де мій чоловік краде у власної дитини — нашої майбутньої дитини, про яку ми мріяли — заради того, щоб його дорослий брат міг пускати пил в очі офіціантам. Я йду до подруги. У тебе є сорок вісім годин, щоб вирішити: ти чоловік у цьому домі чи філія благодійного фонду імені Віктора.
Марина не просто пішла. Вона почала діяти як юрист. Вона знала, що Віктор офіційно орендує складське приміщення у її знайомого. Вона також знала, що Віктор «забув» задекларувати певні доходи від перевезення будматеріалів.
Наступного ранку вона зателефонувала Тамарі Петрівні.
— Мамо, — Марина навмисно використала це звернення. — У Віктора серйозні проблеми. Не ті, про які він вам брехав, а справжні. Я бачу документи. Якщо він не поверне гроші Андрію сьогодні, я подам заяву про фінансові махінації. Ви ж не хочете, щоб ваш «геній» сів за ґрати?
Тамара Петрівна почала плакати в трубку:
— Як ти можеш! Ти ж сім’я! — Саме тому я це роблю. Сім’я не дає один одному тонути в брехні. Поясніть Віктору, що я не жартую. Або гроші до вечора, або зустріч з адвокатами.
Ввечері другого дня Андрій сидів у порожній квартирі. На телефоні висвітилося сповіщення: «Поповнення рахунку: +50 000 грн». Потім прийшло коротке повідомлення від Віктора: «Ти вибрав свою змію. Більше не дзвони мені. Ти мені не брат».
Андрій дивився на ці слова, і вперше за багато років він не відчув провини. Він відчув… полегшення. Наче величезний паразит, який висмоктував з нього життя, нарешті відпав.
Він поїхав за Мариною. Він знайшов її в парку. Вона сиділа на лавці, дивлячись на річку, і виглядала дуже втомленою.
— Він повернув гроші, — сказав Андрій, сідаючи поруч. — І він сказав, що я йому більше не брат. Марина мовчала. — Ти була права, — продовжив він, беручи її за руку. — Я намагався вилікувати рани минулого грошима з нашого майбутнього. Це було несправедливо щодо тебе. І щодо нас.
Марина нарешті подивилася на нього. — Я не хочу бути «змією», Андрію. Я хочу бути твоєю дружиною. Але я не можу бути дружиною людини, яка не належить сама собі.
— Я більше не дам йому ні копійки. І мамі я пояснив, що наше життя — це не спільний котел для Віктора. Вона образилася, але… я вперше відчув, що дихаю.
Вони сиділи в тиші, поки сонце сідало за горизонт. Борг честі був виплачений — не грошима, а чесністю перед самими собою. Португалія знову стала можливою, але тепер вона була не просто точкою на карті, а символом того, що вони змогли захистити свою фортецю від зовнішніх штормів, навіть якщо ці шторми мали обличчя найближчих людей.
