— Ти віддав мою нову шубу своїй матері, тому що їй, бачте, соромно перед подругами в пуховику? А мені збрехав, що здав її в хімчистку? Валеро, ти вирішив пограти в Робін Гуда за мій рахунок і подарував чужу річ? — шипіла Ганна, стоячи посеред вітальні їхньої київської квартири.
Ганна стискала смартфон так, що побіліли кісточки пальців. На екрані в стрічці соцмереж красувалася Тетяна Іванівна. Свекруха стояла на тлі засніженої калини десь під Фастовом, широко усміхаючись в об’єктив. А на її плечах важким, лискучим «чорним золотом» лежала елегантна шуба.
Та сама, яку Ганна купила два місяці тому з річної премії, працюючи провідним аналітиком у великій IT-компанії. Та сама, яка, за словами Валерія, зараз мала перебувати в чистці на Подолі, бо він нібито помітив там пляму від дорожніх реагентів.
Валерій, який розвалився на дивані з планшетом, навіть не здригнувся. Він повільно відклав гаджет, потягнувся, хруснувши хребцями, і подивився на дружину поглядом, повним поблажливого спокою. В цьому погляді читалася абсолютна відсутність провини. Так дивиться вчитель на недбалого учня, який ставить дурне питання.
— Ганнусю, ну чого ти починаєш? — ліниво протягнув він, почухуючи тижневу щетину. — Яка різниця, де висить річ: у шафі в нас, чи на мамі? Головне, що вона приносить користь.
— Користь? — Ганна відчула, як усередині закипає крижана лють. Це було не гаряче роздратування, а холодне, розрахункове сказ. — Валеро, це крадіжка. Ти виніс із дому дорогу річ і віддав її людині, яка до цієї покупки не має жодного стосунку. Ти брехав мені в очі про хімчистку. Ти два тижні дивився мені в обличчя за вечерею і знав, що моя річ на іншому кінці області!
— Не крадіжка, а перерозподіл ресурсів, — Валерій сів рівніше, приймаючи позу ображеного праведника. — Ти їздиш на машині від під’їзду до офісу, від офісу до фітнесу. У тебе підігрів сидінь і клімат-контроль. А мати, між іншим, щодня стоїть на зупинці по двадцять хвилин, щоб доїхати до поліклініки чи на ринок за сиром. У неї вік, суглоби, тиск. Їй потрібніше.
Він говорив це так упевнено, наче викладав прописні істини. У його картині світу вчинок виглядав не просто логічним, а єдино правильним.
— Якщо їй холодно, Валеро, чому ти як люблячий син не пішов і не купив їй теплий одяг? — Ганна ступила ближче, нависаючи над ним. — Чому ти не взяв кредит, не знайшов підробіток? Чому ти вирішив проявити синівську турботу за мій кошт?
Валерій зморщився, наче від зубного болю.
— Знову ти все зводиш до грошей. Яка ж ти дріб’язкова, Ганно. Просто міщанка. Моє, твоє, купив, не купив… Ми сім’я чи акціонерне товариство? У нас спільний бюджет. Майно дружини — це майно сім’ї. А моя мама — це частина нашої сім’ї. Найближче коло. Чи мені треба було письмовий дозвіл у тебе просити, щоб рідній людині допомогти не замерзнути?
— Так, треба було! — рявкнула Ганна, втрачаючи самовладання від його непробивної нахабності. — Бо це моя особиста річ. Я на неї заробила. Я не просила в тебе ні копійки, і я не давала згоди на те, щоб Тетяна Іванівна привласнювала мої речі!
— Вона не привласнила, — відмахнувся Валерій, знову беручи до рук планшет, усім виглядом показуючи, що розмову закінчено. — Вона просто поносить цієї зими. Їй тепло, їй приємно. Сусідки заздрять, вона людиною почувається. А ти? У тебе є той синій пуховик. Він теж теплий. Тобі що, шкода? От скажи чесно, тобі просто шкода ганчірки для літньої жінки?
Ганна дивилася на чоловіка і бачила перед собою абсолютно незнайому істоту. Цей чоловік, який зараз міркував про гуманізм і щедрість, сам ходив у куртці, купленій Ганною, їв продукти, куплені нею, і жив у квартирі, іпотеку за яку на 70% закривала вона. Його зарплати менеджера вистачало лише на обслуговування його ж старого авто та дрібні витрати, але амбіцій у ньому було як у мільярдера.
— Мені не шкода ганчірки, Валеро, — сказала вона тихо і дуже чітко. — Мені шкода, що я живу з пацюком, який тягне з дому все, що йому не належить.
— Вибирай вирази! — Валерій різко підхопився з дивана. Його обличчя пішло червоними плямами. — Ти зараз мою матір ображаєш своїм рагульством! Пацюк — це той, хто сидить на скринях із добром, поки інші мерзнуть. Я вчинив по-чоловічому. Я прийняв рішення. Мама ходитиме в шубі. Крапка. А ти, якщо така принципова, можеш ходити в чому хочеш. Хоч у гірськолижному костюмі, тебе в машині все одно ніхто не бачить.
— По-чоловічому? — Ганна усміхнулася, і ця усмішка була гостріша за бритву. — По-чоловічому — це заробити і подарувати. А вкрасти у дружини і віддати мамі — це ницість, Валеро. Звичайна боягузлива ницість.
Вона знову подивилася на екран телефону. Тетяна Іванівна на фото виглядала переможницею. Шуба сиділа на ній мішкувато — свекруха була на два розміри більша за Ганну. Рукави були короткуваті, а ґудзики на грудях натягнулися так, що хутро розходилося, оголюючи підкладку. Річ розтягували на чуже тіло, перетворюючи елегантний предмет гардероба на безформний мішок.
— Я хочу свою річ назад, — сказала Ганна. — Сьогодні ж.
— Ти з глузду з’їхала? — Валерій витріщив очі. — Ти хочеш, щоб я зараз поїхав до матері, зірвав з неї одяг і привіз тобі, щоб вона знову одягла своє старе пальто на синтепоні? Ти розумієш, як це виглядатиме? Ти хочеш зганьбити мене перед ріднею?
— Мене не хвилює, як ти виглядатимеш перед ріднею. Ти вже зганьбився передо мною. — Ганна вимкнула телефон. — У тебе два варіанти. Або ти їдеш сам і привозиш мою річ, пояснюючи мамі що завгодно — хоч про хімчистку, хоч про інопланетян. Або їду я. І повір, моя розмова з Тетяною Іванівною тобі не сподобається.
— Ти не посмієш! — прошипів Валерій, роблячи крок до неї. — Тільки чіпай матір… у неї серце. Якщо ти влаштуєш скандал через шмаття, я тобі цього не пробачу. Ти покажеш своє справжнє обличчя — обличчя егоїстичної жінки, яка вдавиться за копійку.
— Моє обличчя мені подобається, — відповіла Ганна, розвертаючись до виходу. — А от твоє починає викликати блювотний рефлекс. Час пішов, Валеро. Ти їдеш?
Він залишився стояти посеред кімнати, стиснувши кулаки. У його позі читалася впертість барана. Він був упевнений, що Ганна бреше, що вона не піде на відкриту сварку з літньою жінкою.
— Я нікуди не поїду! — кинув він їй у спину. — І тобі не раджу. Не ганьбися.
Ганна не відповіла. Вона мовчки пішла до спальні, переодяглася в джинси і светр. Усередині неї не було ні сумнівів, ні жалю. Механізм було запущено. Якщо чоловік вважає, що її майно — це громадський фонд допомоги його родичам, значить, настав час закрити цей фонд. Примусово.
Брязкіт ключів, кинутих у сумку, пролунав у тиші коридору, як клацання затвора. Ганна застібала свій старий пуховик, намагаючись не дивитися в дзеркало. Їй було огидно бачити там жінку, яка змушена їхати на інший кінець міста, щоб відвойовувати власний одяг у рідні чоловіка.
Валерій стояв у дверному отворі кухні, схрестивши руки на груді. Його обличчя, ще хвилину тому сповнене гніву, тепер спотворила тривога. Він зрозумів, що перегнув палку. Ганна не кричала, не билася в істериці. Вона діяла. А людей, які діють, Валерій боявся.
— Ти справді поїдеш? — запитав він, і голос його зрадницьки здригнувся. — Ганно, ну досить. Ну давай я тобі гроші віддам… поступово. З зарплати відкладатиму по тисячі. За два роки розплачуся. Навіщо матір турбувати?
— За два роки? — Ганна різко випрямилася. — Валеро, ти мені за комуналку за минулий місяць ще не віддав свою частку. Які дві тисячі? Ти живеш в ілюзіях. Я їду не за грошима. Я їду за повагою до себе, яку ти розтоптав і викинув на смітник разом із моєю довірою.
Вона взялася за ручку дверей, але Валерій метнувся до неї. — Не смій! Якщо ти зараз вийдеш за ці двері — між нами все скінчено! Я не потерплю такої образи матері. Ти розумієш, що в неї тиск стрибне? Ти вбивцею хочеш стати?
— Якщо в неї стрибне тиск, це буде на твоїй совісті, — холодно відповіла Ганна, дивлячись йому прямо в перенісся. — Це ти втягнув її у свої брудні ігри. Ти вкрав, ти подарував, ти підставив. Відійди. Або я викликаю поліцію і заявляю про крадіжку.
Валерій відсахнувся, наче отримав ляпас. Згадка про поліцію подіяла як цебро крижаної води. Він знав, що чеки на шубу іменні, оформлені на Ганну. Він мовчки відійшов убік, але як тільки дружина переступила поріг, схопився за телефон.
— Я її попереджу! — крикнув він услід, коли двері ліфта почали зачинятися. — Вона тобі не відчинить! Ти поцілуєш замок і поїдеш назад!
Ганна нічого не відповіла. Дорога до будинку свекрухи зайняла годину. Вечірній Київ стояв у заторах. Сніг валив великими пластівцями, перетворюючи вулиці на сіру кашу. В голові крутилася одна думка: як вона могла бути такою сліпою?
Шуба була лише верхівкою айсберга. Скільки разів зникали продукти з холодильника, які потім виявлялися у Тетяни Іванівни («Ой, у вас там сир лежав, пліснявів уже, я мамі відвіз»). Скільки разів зникали гроші з тумбочки («Взяв трохи на бензин, потім покладу»). Він не просто крав речі, він крав її ресурс, її життя, перекачуючи все це у свою «справжню» сім’ю — до мами.
Під’їжджаючи до хрущовки на околиці, де жила Тетяна Іванівна, Ганна побачила знайомі вікна на другому поверсі. Світло горіло. Домофон пискнув, але ніхто не відповів. Ганна набрала номер квартири знову. Тиша. Валера дотримав слова — попередив.
— Тетяно Іванівно, я знаю, що ви вдома! — голосно сказала Ганна в мікрофон домофона. — Валера вам зателефонував, але це нічого не змінює. Я нікуди не піду.
Стояти на морозі вона не збиралася. На щастя, з під’їзду вийшов сусід із собакою. Ганна прослизнула всередину. На другому поверсі вона натиснула на дзвінок.
— Тетяно Іванівно, відчиняйте! Я не поїду без своєї речі. Не змушуйте мене стукати ногами і кликати сусідів. Вам же соромно буде перед Любов’ю Петрівною з третього поверху, якій ви завжди хвалитеся «багатою невісткою».
За дверима почулося шарудіння. Клацнуло вічко.
— Ганнусю, йди собі, Христа ради, — донісся приглушений, жалібний голос свекрухи. — Валерка дзвонив, сказав, ти не в собі. Сказав, ти вбити мене готова… Навіщо ти так, доню? Я ж не знала, що тобі шкода. Він сказав, у тебе їх три штуки…
— Відчиняйте, Тетяно Іванівно. Валера вам збрехав. У мене одна шуба, і він її вкрав. Якщо ви зараз не відчините, я напишу заяву в поліцію на вашого сина, і його посадять. Ви цього хочете?
За дверима повисла важка пауза. Загроза в’язницею для сина — це був той козир, який бив будь-яку материнську жадібність.
— Господи, та за що ж нам кара така? — заголосила свекруха. Загриміли замки.
Двері відчинилися. На порозі стояла Тетяна Іванівна в старому халаті. Але навіть у її переляку Ганна вловила тінь образи. У неї прийшли відбирати те, що вона вже вважала своїм «по праву бідної родички».
— Заходь, раз прийшла, — буркнула свекруха, відступаючи в темний коридор. — Тільки не кричи, у мене голова розколюється. Знайшли через що війну влаштовувати. Через шкуру здохлого звіра…
На вішалці в передпокої, серед старих курток і хусток, сиротливо і чужорідно висіла шуба.
— Я не кричати прийшла, — тихо сказала Ганна, не роззуваючись. — Я прийшла забрати своє.
У повітрі пахло нафталіном, корвалолом і дешевими парфумами — фірмовий аромат свекрухи, який тепер намертво в’ївся в хутро коміра та манжет. Ганна торкнулася рукава. Хутро було вологим.
— Ви в ній на ринок ходили? У мокрий сніг?
— А куди мені ходити? — обурилася свекруха. — Звичайно, на ринок. Картоплі купити, цибулі. Валерка сказав: «Носи, мамо, грійся». А ти приїхала як фашистка: «Віддай моє». Тьху, сором. Я от у твої роки останнє б віддала, якби знала, що старій людині холодно.
— Ви не мерзли, Тетяно Іванівно. У вас є пуховик, який я вам подарувала минулого року. Де він?
Свекруха відвела очі.
— Та в шафі висить. Незручний він. Довгий, в автобусі плутається. А твоя — вона легка, статусна. Мене навіть продавчиня Люська з м’ясного відділу поважати стала. Кращий шматок відрізала… А тепер що? Знову як злидня піду.
— Статус, Тетяно Іванівно — це коли ви самі на нього заробили. А коли ви носите крадене — це не статус, це ганьба.
— Постривай! — свекруха раптом схопила її за рукав. Хватка у неї була залізна. — Ти Валерку не кидай. Він же дурень. Він же хотів як краще. Він мене любить просто. А ти сильна, ти пробачиш. Куди він без тебе? Він же пропаде!
— Він не пропаде. Він до вас повернеться, — Ганна вирвала руку. — Ви ж його таким виховали. От і насолоджуйтеся плодами свого виховання.
Коли Ганна повернулася додому, Валерій сидів на кухні з пляшкою. Побачивши дружину з шубою, він підхопився.
— Ти все-таки зробила це? Обібрала матір? Задоволена? Відчуваєш себе переможницею, Наполеон у спідниці?
— Я забрала своє, Валеро. Те, що ти вкрав.
— Вкрав?! — заревів він. — Я взяв річ зі спільного дому! Я чоловік! Я маю право вирішувати! А ти повелася як дріб’язкова торговка. Мати дзвонила, плаче. У неї тиск двісті! Ти приїхала і вмочила її обличчям у бруд! — Він підлетів до крісла і схопив шубу. — Я відвезу її назад прямо зараз!
— Поклади річ, Валеро, — сказала Ганна голосом, у якому не було жодної живої ноти. — Якщо ти зараз вийдеш із нею з квартири — я міняю замки, і ти більше сюди не зайдеш. Ніколи.
Валерій завмер.
— Ти мене лякаєш? Квартирою своєю дорікаєш? Та подавися ти своїми метрами! Я тут прописаний! Я поліцію викличу!
— Викликай. А я напишу заяву про крадіжку і покажу чеки. Покажу переписку, де ти брешеш про хімчистку. Хочеш сварку? Буде тобі сварка. Тільки ти в ній програєш, бо в тебе за душею нічого немає. Ні грошей, ні совісті. Ти — альфонс, який уявив себе благодійником.
Він жбурнув шубу в крісло.
— Та пішла ти! Меркантильна стерво! Тобі шмотки дорожчі за людей! Живи зі своїми ганчірками!
— Я й житиму. А от ти зараз підеш геть. — Ганна відчинила шафу і почала вивалювати його документи на тумбочку. — Збирайся. У тебе 10 хвилин.
— Ти серйозно? На ніч глядя? У заметіль? Ти мене виганяєш з дому, де я три роки прожив?
— Це не твій дім, Валеро. Ти тут був гостем, який почав красти у господарів срібні ложки. Гостинність закінчилася.
Валерій почав хаотично запихати речі в сумку. Ганна мовчки спостерігала. Через п’ять хвилин він натягнув черевики і потягнувся до вішалки, де висів його новий теплий пуховик, куплений Ганною місяць тому за чималі гроші.
— Стояти! — Ганна перехопила його руку. — Куди потягнув?
— У сенсі? Це моя куртка!
— Це майно сім’ї. А оскільки сім’ї більше немає — ми ділимо майно. Я купувала цей пуховик зі своєї картки. Чек у мене є. Ти в нього не вклав ні копійки. Поклади на місце.
— Ти зовсім хвора?! — заорав він. — На вулиці мінус п’ять! Ти хочеш, щоб я замерз?
Ганна мовчки дістала з нижньої полиці стару, потерту осінню куртку кольору гнилої трави — ту саму, в якій Валерій прийшов до неї на перше побачення чотири роки тому. На рукаві була дірка, блискавка розходилася.
— Ось твоє. У чому прийшов — у тому й ідеш. Справедливість, Валеро. Ти ж любиш справедливість? Мамі було холодно в пуховику — тепер ти дізнаєшся, як це. Біжи до неї. Може, вона тебе зігріє, якщо встигне наздогнати.
Валерій тримав стару куртку, і його обличчя спотворила гримаса жаху. Ця річ була артефактом з його минулого — життя знімних кутів і вічного пошуку, у кого б перехопити до зарплати.
— Це неправильно… — прошепотів він. — Ганно, там хуртовина.
— Це не хуртовина, це перерозподіл погодних ресурсів, — відрізала вона. — І зауваж, я віддаю тобі її безкоштовно. Пуховик залишиться тут. Він куплений на мої гроші. За твоєю ж логікою — це ресурс, яким розпоряджається той, хто його контролює. Я контролюю цю шафу.
Валерій спробував рвонутися до вішалки, але Ганна спокійно додала:
— Порвеш річ — вирахую з вартості твоєї машини. Документи на неї, до речі, теж оформлені на мене. Кредит платила я. Тож веди себе акуратно. У тебе зараз статус не чоловіка, а небажаного елемента.
Він зрозумів, що програв. Скрипнувши зубами, Валерій натягнув стару куртку. Вона була тісною — за три роки ситого життя він роздобрів. Блискавка заїла на середині.
— Ти пошкодуєш! — просичав він, хапаючи сумку. — Ти витимеш від самотності в цих стінах! Ти нікому не потрібна, суха розрахункова!
— Мама твоя зігріта, не хвилюйся, — усміхнулася Ганна. — Йди до неї. Нехай вона тебе годує і вдягає. Двері відчини сам — я тримаю дистанцію від бруду.
Валерій вивалився на сходи. Двері за спиною зачинилися миттєво. Клацнув один замок, другий, потім нічна засувка.
Ганна стояла в передпокої, прислухаючись до гулу ліфта. Коли все стихло, вона видихнула. Вона не відчувала горя. Вона відчувала неймовірну легкість. Наче з квартири винесли мішок із гнилим сміттям.
Вона пішла у ванну, взяла ганчірку і засіб із хлором.
— Майно дружини — це спільний ресурс… — пробурмотіла вона, затираючи пляму. — Ну от, ресурс вичерпано, Валеро. Ліміт довіри закрито.
Вона вийшла у вітальню. Шуба пахла парфумами «Конвалія» і під’їздом свекрухи. Ганна взяла її двома пальцями, винесла на балкон і повісила на мороз. Нехай провітриться. Нехай вимерзне цей запах зради.
Ганна налила собі келих вина і подивилася у вікно на засніжене місто. Там, у темному склі, відбивалася жінка, яка щойно провела найвигіднішу угоду у своєму житті. Вона обміняла шубу і чоловіка-пацюка на свободу. І цей обмін був безумовно на її користь.
