— Сил моїх немає! – бідкається Катя, – все! Набридло! Ось поспілкуюсь з нею, а потім відходжу кілька днів! І начебто не чужі люди, але говорити з нею бажання немає.
Катерині лише 35 років, заміжня, має дітей. Десь п’ять років тому залишилися без батька, через два роки одружився брат. Перші місяці молоді ще жили коло матері, а потім вирішили усамітнитися. Братова дружина мала своє житло, що дісталось їй у спадок.
— Ну навіщо вам йти? – дивувалася мама Каті, – я ж сама сумую. Як мені бути на самоті?
— Брат спочатку прислухався до матері, дружину вмовляв, — продовжує розповідь Катя, хоча якби я мала де жити окремо, я б у житті зі свекрухою не жила. Але в нього дружина поступлива, свою квартиру здавали, а самі залишалися жити з мамою. Але стосунки дійшли до краю.
— Та скільки ж можна! — говорив брат Каті, — то не тим тоном з нею розмовляємо, то на вечерю не запросили, то погляди косі кидаємо, коли проходимо коло неї. Якщо так і продовжуватиметься, то від мене дружина піде, а я цього не хочу!
Спочатку я думала, що це просто невістка зі свекрухою не можуть зійтись характерами, а потім почала згадувати, що мама справді може поводитися дивно. Є в неї у характері щось таке. Може на порожньому місці бурю підняти а потім довго жалітись усьому світові, що її не розуміють.
У результаті брат із дружиною поїхали і мама залишилася на Катю.
— Ви про мене всі забули, – ледь не плаче у слухавку, – Вчора ти лиш раз зателефонувала, а позавчора і не побула у мене нормально. Зайшла лиш для галочки.
Не один раз Катя намагалася поговорити з нею, розповідала, що на роботу потрібно, і до школи за дитиною забігти, і з дитячого садочку молодшу забрати. Удома купа справ.
— Якщо хочеш, я стану у вихідні приходити до тебе і допомагати з прибиранням, — запропонувала їй Катя, — зять на балконі обіцяні полички прикрутить, а ти пограєш із дітьми.
— Не треба мені нічого. Це ж не щиро, а тільки аби я тебе не турбувала більше. Скільки мені тут уже лишилось?
І так завжди.
Невістка вже перестала взагалі до неї заходити. Адже та їй просто з порогу починає згадувати таке, чого й не було ніколи..
— Якось брат приносить матері нові штори, — розповідає Катя, — ясна річ, вибір невістки. Ну що чоловік сам вибере? Спершу мати почала їх розхвалювати, але коли з’ясувалося, що купувала їх невістка, то відразу ж сказала, щоб їх забрали геть.
— А куди поділися мої нові штори? — запитує мама за кілька днів, — хто сказав забрати? Коли? Не було такого! Я ще добре все пам’ятаю. Вирішили розтягнути мій будинок частинами? Вже зі мною не радитесь?
— І їй ще 60 немає, — говорить Катя, — на здоров’я не скаржиться, тільки от такий характер. Вона й раніше командувала всім у світі, намагалася все контролювати. Тільки батько її хоч якось стримував. У результаті в нас із братом постійне почуття провини у тому, що ми недостатньо часу приділяємо матері. Ми і так намагаємося частіше її відвідувати, прислухаємося, тільки чим більше намагаємося, тим менше можемо вгодити.
І що робити — не розумію? – ледь не плаче Катя, – Ніби ж як усе гаразд і не має у нас та і в неї негараздів, так на порожньому місці здіймається таке, що й чути нічого вже не хочеться.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
