— Ти просто приймачка в цьому домі! — ці слова свекрухи, мов розпечене залізо, випекли в мені останню краплю терпіння. — Ми дали тобі дах над головою, годуємо тебе, а ти ще смієш відкривати рота на мою доньку?
Я стояла посеред нашої тісної кімнати, стискаючи в руках понівечену шовкову сукню кольору весняного неба.
Моя улюблена річ, на яку я відкладала з трьох зарплат, тепер була вкрита жахливими бордовими плямами від ігристого.
— Ваша донька вкрала мою річ без дозволу і знищила її! — мій голос тремтів, але я вже не намагалася його стримувати. — Це коштує неймовірних грошей, які я заробила власною працею!
— Ой, не роби сцен, — втрутилася Поліна, зовиця, ліниво розглядаючи свій манікюр у дверях. — Подумаєш, ганчірка. Я ж не навмисно. Випереш — і буде як нова. А не відіпереться — Пашка тобі іншу купить. Якщо заслужиш.
Я подивилася на чоловіка. Павло стояв біля вікна, ховаючи очі. Він мовчав. Як і завжди протягом цих трьох років.
— Павле, скажи хоч слово, — прошепотіла я. — Ти бачиш, що відбувається?
— Софіє, ну навіщо ти починаєш? — нарешті видавив він, не дивлячись на мене. — Мама права, ми ж сім’я. Ну, сталося таке з сукнею, буває. Не треба через це піднімати такий лемент. Заспокойся.
Це був кінець. Тиша, що запала після його слів, була гучнішою за будь-який розбрат.
Наше весілля було тихим і скромним. Лише найближчі люди, затишний ресторанчик на околиці міста, біла сукня, взята напрокат, і безмежна віра в те, що попереду на нас чекає довге і щасливе життя. Того дня я дивилася на Павла і бачила в ньому свою скелю, свій захист.
— Поживемо поки що у моїх батьків, — ніжно шепотів він мені під час першого танцю. — Потерпимо пів року, ну, може, рік. Зберемо кошти на перший внесок за власну оселю і відразу переїдемо. Навіщо віддавати гроші чужим людям за оренду, якщо можна вкласти у своє?
Я погодилася. Хто б не погодився на таку раціональну пропозицію? Чотирикімнатна квартира в старому будинку з високими стелями здавалася достатньо просторою для великої родини.
Там жили батьки Павла — Роман Петрович та Віра Михайлівна, сам Павло, його молодша сестра Поліна та вісімнадцятирічний брат Антон.
— Ось ваша кімната, — Віра Михайлівна з кам’яним обличчям відчинила двері колишньої дитячої Павла. — Тут усе облаштовано за нашими правилами. Прошу дотримуватися порядку. У нас на кухні кожна тарілка має своє місце, кожен рушник — свій гачок. Сподіваюся, ти швидко звикнеш.
Перші місяці я була ідеальною невісткою. Я вивчала “систему” Віри Михайлівни, як вищу математику.
Хліб треба різати лише вздовж. Взуття в коридорі має стояти носками до стіни під певним кутом. Білизну на балконі слід розвішувати від більшого до меншого.
— Софіє, ти знову не так поставила каструлю, — лунало щоранку. — Хіба я не казала, що для перших страв у нас синя кришка?
Я кивала, вибачалася і переставляла. Я вірила, що це лише тимчасові незручності на шляху до нашої мети.
Але час ішов, а “мета” ставала все більш туманною.
Поліна, яка навчалася в університеті й вважала себе центром всесвіту, почала ставитися до моїх речей, як до своїх.
Спочатку зникала помада, потім парфуми. Коли я знайшла свої срібні сережки з аметистами, подаровані бабусею, у її кімнаті зі зламаною застібкою, я спробувала поговорити з нею.
— Поліно, це дорога мені річ. Будь ласка, не бери мої прикраси без дозволу.
— Ой, які ми ніжні! — пирхнула вона. — Ти тепер у нашому домі живеш, тут усе спільне. Не будь егоїсткою.
Павло на мої скарги лише відмахувався. Він приходив з роботи втомлений, вечеряв маминими стравами й годинами сидів у батька в кімнаті, обговорюючи новини чи футбол.
Я залишалася наодинці зі своїми думками в дванадцятиметровій кімнаті, де навіть меблі мені не дозволяли переставити.
Минуло два роки. Питання про переїзд стало для Павла забороненою темою.
— Пашо, ми ж планували… У нас уже є певна сума, ми могли б орендувати хоча б однокімнатну квартиру, — починала я розмову в неділю.
— І викидати кошти на вітер? — він навіть не відривався від планшета. — Ти бачила, які зараз ціни? Це нелогічно. Тут у нас є все. Мама готує, вдома завжди прибрано. Навіщо нам зайві клопоти?
Я зрозуміла, що йому просто зручно. Він залишався дитиною в батьківському домі, де йому не треба було бути чоловіком і головою власної родини.
Ситуація загострювалася і з молодшим братом, Антоном. Його вечірки з друзями до другої ночі стали нормою.
— Можна тихіше? Мені о шостій вставати на роботу, — просила я, виходячи в коридор у піжамі.
— Соф, розслабся, — відповідав Антон, попиваючи пінне. — Ти в гостях у моїх батьків, не забувай. Коли заведеш свій дім — там і командуй.
Я поверталася в ліжко, накривала голову подушкою і відчувала, як всередині щось повільно вигорає.
Від тієї закоханої дівчини, що сяяла на весіллі, залишилася лише тінь, яка намагалася бути непомітною.
Одного вечора, повернувшись з роботи пізніше через звітність, я виявила, що в нашій кімнаті переставлені меблі.
Шафа стояла в іншому кутку, стіл присунутий до ліжка, а мої особисті папери були складені в коробку під стіною.
— Віро Михайлівно, що це? — запитала я, ледь стримуючи голос.
— Я зробила перестановку, — спокійно відповіла свекруха, помішуючи борщ. — Так значно краще для циркуляції енергії. І пил легше витирати.
— Але це наша кімната! Ви навіть не запитали!
— У цьому домі я господарка, Софіє. Кожен квадратний метр належить нам з Романом Петровичем. Якщо тобі щось не подобається — двері завжди відчинені.
Коли прийшов Павло, він лише знизав плечима:
— Мама хотіла як краще. Не роби з мухи слона, Соф. Це просто меблі.
Того вечора я вперше не плакала. Я просто сиділа на пересунутому ліжку і дивилася в одну точку.
Я зрозуміла, що для цієї родини я — порожнє місце. Об’єкт, який має бути зручним, тихим і приносити гроші в спільний бюджет, не маючи права на власну думку чи простір.
А потім сталася історія з сукнями. Три мої найкращі вбрання лежали на ліжку, безнадійно зіпсовані плямами від їжі. Поліна навіть не спробувала їх приховати.
Коли почався той діалог у коридорі, я зрозуміла, що Павло ніколи не обере мене.
Він вибрав мамині котлети, комфорт безвідповідальності й статус “маминого синочка” замість того, щоб бути моїм чоловіком.
— Я йду, — сказала я тихо, коли Віра Михайлівна закінчила свою тираду про “приживалку”.
— Що ти кажеш? — Павло нарешті подивився на мене.
— Я йду від тебе, Павле. І з цього дому теж.
Я почала кидати речі у велику спортивну сумку. Руки діяли самі по собі. Книги, одяг, косметика — все летіло всередину в хаотичному порядку.
— Ти через сукню кидаєш чоловіка? — Поліна розреготалася. — Ну й цікава ти! Паш, та знайдеш собі нормальну, яка не буде рахувати кожну копійку.
— Софіє, зупинись, це смішно! — Павло спробував схопити мене за руку. — Куди ти підеш серед ночі? У тебе ж нікого немає в цьому місті.
Я вирвала руку.
— Краще бути одній на вулиці, ніж з тобою в цьому заповіднику егоїзму. Ти три роки обіцяв мені сім’ю, а насправді просто шукав безкоштовну покоївку, яка ще й доплачує за комуналку.
Я вийшла в коридор. Уся родина зібралася на “виставу”. Роман Петрович хмурився, Віра Михайлівна стояла, схрестивши руки на грудях з виглядом переможниці.
— Іди, іди! — гукнула свекруха. — Побачимо, кому ти потрібна така гонорова! Повернешся ще, проситимешся, але я подумаю, чи впускати!
— Не повернуся, — відповіла я, відчиняючи вхідні двері. — Я бажаю вам і далі жити в цьому ідеальному порядку. Тільки пам’ятайте: коли ви станете старими й немічними, поруч з вами залишаться лише ваші правила і ваші егоїстичні діти, яких ви самі такими виховали. Прощавайте.
Перші дні в подруги Марини були як у тумані. А потім я знайшла її — свою першу власну оселю. Це була крихітна студія на околиці, де ледь вміщався диван і столик.
Там був старий ремонт і вид на залізничну колію, але це були мої двадцять два метри свободи.
Минуло кілька місяців. Процес розлучення був неприємним — Віра Михайлівна приходила на засідання і кричала про те що прийняла мене пригріла а я невдячна, а Павло сидів, втупившись у підлогу. Коли суддя оголосив рішення, він підійшов до мене в коридорі.
— Софіє… Може, спробуємо спочатку? Я розмовляв з батьками, вони згодні виділити нам окрему полицю в холодильнику…
Я подивилася на нього і відчула лише глибокий сум. Не ненависть, не образу — просто жалість до людини, яка так і не змогла вирости.
— Прощавай, Павле. Насолоджуйся своєю полицею.
Сьогодні я сиджу на своєму маленькому балконі. У мене немає дорогих суконь — я купую лише необхідне.
Але на моїй кухні каструлі стоять так, як хочу я. Я п’ю каву в повній тиші, і ніхто не каже мені, що я неправильно тримаю чашку.
Я втратила три роки, але здобула дещо значно цінніше — саму себе. І цей урок коштував кожної зіпсованої нитки моєї шовкової сукні.
Чи хотіли б ви, щоб я допомогла вам скласти план саморозвитку або список ідей для облаштування власного затишного простору
Головна картинка ілюстративна.
